В неділю рано зілля копала – Ольга Кобилянська

— Носи їх, доньцю, і не скидай ніколи… — говорила-примовляла Мавра поважно, вкладаючи їх дитині в уха. — Золото хоронить від зла і притягає друге золото. Малою дістала я їх від своєї матері, що здобула собі їх десь далеко, далеко в світі славним ворожінням своїм. Носи їх, а будеш в них красна і пишна, як сама туркиня.

— Як сама туркиня, — повторило так само поважно дівчатко, піддаючись спокійно операції чорної приятельки та прислухуючись з увагою кождому її слову.

Відтак, обіцяючи собі обопільно забігати як змога «частенько» до себе, розсталися.

— Приходи до мене, Мавро, бо я без тебе умру! — наказувала Тетянка ще раз при відході.

— Прийду, доньцю… прийду! — прирікала свято Мавра, утираючи мовчки сльози з очей, що сунулися їй по худім лицю з жалю за дитиною.

— Щоднини, — наказувало знов дівчатко.

— То, може, вже й ні, — чулося у відповідь, — бодай спочатку ні. Бо люди, побачивши мене так часто у вас, глузували б, що «дверми (сказали б) відійшла циганка, а вікном назад вернула…» Але не журися, доньцю. Мавра Тетянку любить і вона її не забуде — прийде.

І справді, вона держить слова. Відвідує, як приобіцяла. Хоча і не щоденно, але й не зрідка. Лиш зимою гірко. Мати доню не пускає, та раз-два на тиждень приходить Мавра до неї. А наповнивши собі бесаги[12][12] тим, чим обдарить Іваниха Дубиха, і напестивши та налюбувавшися доволі Тетянкою, вона вертає вдоволена назад до своєї хати.

А Тетянка, що вже потрохи відвикла від Маври, звертається назад, усміхаючися вогкими очима до матері, і тулиться до неї…

Хутко звикла Мавра до своєї романтичної оселі і не жалує свого переселення.

За сільськими людьми вона не тужить, бо допекли їй в долах доволі, чи не на всі часи. А жінки й молодиці, що потрібували поради і ліків чи примівок від знахарки-ворожки, знаходили і відвідували її й тут. І жодне, що тут появиться, не приходить з порожніми руками.

Одна принесе муки, друга молока, хліба, третя одробину світла, дехто грошенят на тютюн, а кожде чимось обдарить, жодне впорожні не прийде. І добре їй живеться, Мавра не знає великих злиднів, їй багато не треба.

А Тетяна що рік, то більша і краща, прибігає також погідними ранками до давньої своєї приятельки — і не скучно Маврі.

Літом збирає вона гриби, малини, ягоди, носить в місто на продаж, і все капне щось і за те. В п'ятницю і суботу спускається в сусідні села або й міста межи багачі по милостиню і ніколи не вертає з порожніми торбами.

Вечором розкладає свої здобутки на лаву і стіл, що ще по пастухах остали, і радується ними. Ранками збігає за деякою товариною Іванихи Дубихи дозирати — і живеться їй не согірше. Сказано: їй багато не треба. А зимою знов дні короткі, ночі довгі — і хутко переживаються. Весною і літом, аж до пізньої осені ходить ще і по зілля, яким між людьми тайком торгує, ворожить… І от як тручає ворожка Мавра свої дні на горі Чабаниці, в лісі навперед себе…

* * *

Інакше живеться Іванисі Дубисі та Тетяні в долині коло млина. Іваниха подається під вагою господарських клопотів, а Тетяна виростає, розвивається в прекрасну справдішню лісову русалку.

Їй вже двадцятий рік.

Висока, гнучка та білолиця. Особливо одним впадає вона кождому в очі, хоч би кому. Се своїм блідавим лицем і чорними густими бровами, що лукувато здіймаються, зціпившися над носом, над чорними задумчивими очима.

Виглядає, мов якась пишна боярська дитина, що дивується мовчки всьому на сім світі.

Переходить хто попри неї з людей, задивиться на молоде прегарне лице з високо підсуненими чорними бровами, що надають лицю виразу глибокого зчудування, — задержиться мимоволі на хвильку і любується нею.

А вона нічого.

Відповість з зачудованим поглядом мовчки згори (бо ж ростом в матір вдалася) — відтак, засоромившись бог знає чого, усміхається. І яка ж чудова вона тоді, коли усміхається. Скільки м'якості душі і серця, скільки тепла зраджує мимоволі усміх тих молодих невинних уст. Попри те й душа її чиста, біла, мов голуб, і нічогісінько злого не знає. Яке зло знала би молода Тетянка, коли, окрім лісу, млина, своєї хати з святими іконами і старої няні Маври, нічого іншого не знає. Та, здається, ніхто не знався так добре на красі молодої Тетяни, як сама її поважна мати. Глядить іноді на неї і мовчки в душі молиться до неї. І не лиш до тої її тілесної краси, але й до душевної доброти тої одинокої своєї дитини. Ніхто-бо її справді не знає, не розуміє так добре, як сама мати. Яка працьовита, чесна, яка милосердна вдалася вона їй. Господи, змилосердися лиш над нею та дай добру долю!

Їй іноді лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, і на яку молоді люди чигають, мов справдішні хижуни. Вона бачить, як вони за нею спозирають, бігають, окружаючи її зразу здалека, мов ті рабівники[13][13]. А є між ними й гарні, є й багачі, та Іваниха жде все ще на щось ліпше, гідніше. Сама вже не знає, на кого ще жде, і через те заховує її інстинктивно для якогось ніби ангела-царевича, що має ще десь-звідкись прибути і забрати її від матері під свою щиру опіку.

Звідки мав би він прибути?

Не знає.

Її серце ще не віщує.

З долу, з її села — ні. Бо тут в долині вона знає вже всіх. Вже й кілька разів старостів виправляла. Не до вподоби були їм. Ні матері, ні доньці. Але, може, он там з-за тої гори, куди ховається ріка, потужнівши… то, може, і сплавами він колись над'їде.

Може…

Тому треба стерегти та доглядати Тетянку, щоб не подалася за нерівною собі парою.

Доглядає і пестить Іваниха Дубиха дівчину, дрижить і молиться о добру долю для неї.

Вона прийде.

Тетянка добра, милосердна і робуча — чому б і не наділив її за те господь доброю долею?

Для добрих злої нема.

Живе Тетяна спбкійно в матері, мов цвітка в зільнику. Не бачить і не чує багато. Особливо ж не бачить ніколи лиха. Не бачить навіть краси своєї, що всіх мов те сонце, сліпить; хіба як над чистою водою похилиться — побачить себе. А там…

Сказано — не бачить і не чує нікого.

В село до дівчат-ровесниць мати лиш рідко коли пускає. Вони — віддалік від її обійстя і млина, і їй лячно про неї. Одну її лиш має, як одну душу, одне серце в грудях, тому всього боїться. Хто богом суджений, сам навернеться до млина. Він пишним гуком своїм не одного приводить. Він як окремий який світ, — а Тетянка його бояриня. Хто б не зацікавився нею, не поглянув на неї?

Лиш одного не спиняє тепер мати Тетяні. В однім не стісняє її ніколи. А то — заходити до ворожки Маври над яр, коли б не захотіла, і гуляти лісом.

Ідучи вгору лісом, співає Тетянка повною груддю, ніби віддає, що в душі дзвенить. Воно ясне, сильне, природне і чисте. Сказано — краса з першої, божеської руки.

Іде вона по білій вузькій стежчині все вгору, тут і там схиляючись за тужливо похиленим дзвінком-цвіткою — між хвилюючим шумом смерек, і все попри свої та сусідні полонини. І їй тут добре.

А стара Мавра! гай, гай, хто так уміє сторожити над дівчиною, як сама вона! А її вже всі бояться — хоча б лиш для страшних очей, що одним їх полиском — знає покарати. То ніхто і словом не торкнувся би Тетяни.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: