В неділю рано зілля копала – Ольга Кобилянська

І знов тихо.

Знов нічого. Знов лиш крилатий широкий шум та стогін в лісі. Се смерть ішла. Мавра на самоті ніби відчуває, що се так смерть лісами тиснулася, дотикала її хату, косою зашарпувала, щоб себе пригадати. Смерть.

Певно, сієї ночі не один велет-деревина повалиться, не одна корона переломиться, не одна звірина загине. Страшна ніч.

Мавра оглядається. Чогось їй неначе нестає. І не знадвору, а в душі, в серці хибує… Чого? Адже вона до самоти звикла.

Не знає.

Її руки мимоволі укладаються на грудях наохрест, але уста не заворушуються до молитви. Вона не вміє молитися. Не молилася бог знає відколи. Та хоч і молилася, то її людям бог неприхильний. Не любить їх. Тому вони і в вічних злиднях по світі тиняються. За кару тисячолітню. І лиш ніччю оживають, до ночі їх тягне, бога занедбують, хіба звертаються вони до місяця з своїми просьбами. Місяць їм помагає, але такими ночами і він перед чимось ховається.

Полумінь запалахкотіла нараз сама з себе наново і кинула червоним світлом на лаву, де лежали карти. Мавра взяла їх наново в руки, прошепотівши вперед щось над ними, і розложила, як перше.

І знов дивиться… і дивиться… І знов не знає добре розібрати, що вони їй вказують нині. Щось велике-велике, і смутне, і радісне жде її. Ніби ніч, ніби день. Ніби весілля, ніби смерть. І замішаний хтось в тім, хтось зблизька і хтось здалека. Чоловік і дівчина. Ба ні. Дві дівчини. І раз добре, раз зле. З одної сторони ніби маєток і добро, а близько коло того старецька торба і жебрацький бич. Мавра сплюнула, хоче вже змішувати карти.

Ба ні. Одно ніби ясне.

До її хати падуть два чоловіки. Одному — ніби їй, ніби йому — смерть. Другому — ніби їй, ніби йому — радість. Між обома стоїть радість. Один молодий, другий старий. І оба прийдуть до неї. Самі прийдуть. От — молодий… паде просто до її хати, хоча ще не зараз. О, не зараз ще! Оба якби мали зійтися в її хаті… одначе… господи боже, чи не смерть приведе… один з собою?

Так — смерть. Страшна, чорна смерть. Ось як заповідається… самими чорними картами. Стережись, Мавро! Ти не раз в житті прогрішилася. Не раз туманила, ошукувала людей, що з довір'ям до тебе о поміч зверталися…

І знов в її голові поміщалося. Знов вона з того всього нічо не розбере. Вона відсунула з неохотою карти, мов прикрого пророка, віщуна, від себе і, обернувшись плечима до теплої печі та скулившись на широкій лаві майже вдвоє, — пробує уснути.

Уснути! Не такими ночами спиться! Не в таких місцях, як ось тут. Хатину колиби звалить, зсуне біла заметільниця туй-туй в глибоку страшну пропасть. От тисне, притискає, силує уступитися з дороги, гуде, виє. А сніг чимраз вище до віконця добирається. Припирається до стіни, підвіяний заметільницею. Одні смереки, що її хоронять своїми широкими густими вітами, та свята деревина, що здержує приступ смерті. Але хто обчислить міць заметільниці такими лютими ночами? Смерть не сама волічеться. Вона з військом волічеться, як давно ще тато і мама говорили. Вона все з військом суне, літає. Сама летить попереду, а за нею військо. І всі з косами, з чорними хоругвами. Все всі разом. Все от такими ночами. От як виють, як себе заповідають.

І вже Мавра дрімає; гудіння заметільниці знадвору поволі, поволі її усипляє. Нараз Мавра прокидається, на рівні ноги, майже на рівні ноги стає, та й зателіпало нею раптовим ляком.

В її вікно щось товче, хтось добивається.

Смерть?

Мавра надумується. Безперечно, вона.

Мавра блискавкою кидається плазом до землі і човгає під двері, ніби заслоняючи собою комусь вступ до хати. Під дверми темно, ніхто її не побачить. Полум'я в печі вже ніби умліває, блідне, в хаті почорніло.

— Пустіть в хату! — чує вона виразно старий захриплий голос, що її майже з переляку від нього морозом прошибло, а розбурхане волосся дубом стануло. І утихло. А по хвилі знов: — Пустіть у хату!

Мавра не рухається. Перестала дихати, і все її єство напружене в сій хвилі лиш до слуху. І уха, і очі, і серце, і все, що живе в ній, тепер разом слухає.

І вона чує:

Гей, як колишеться вітер, збиткується над соснами, як розшумілися ліси, праліси! Ось вже її хата колихається, вже сунеться в яр, ось-ось розсиплеться, завалиться. Краплі поту виступають на її чолі. Смерть.

— Пустіть у хату! — добивається старечий голос вдруге до хати, гримає хтось розпучливо в двері, а відтак хтось мов жде, і тихо, ні словечка більше…

В хаті смертельна тишина.

— Пустіть у хату! — добивається пораз третій з розпукою страшний голос…

Мавра застигає, не рухається, ніби знає заздалегідь, що її жде, наколи створить. Не годна тому.

Розбійник не пожалує. Знає множество таких випадків, які лучалися межи людьми, а як і самі цигани поступали собі давніше. Проситься в хату, чоловік створить в добрій вірі, щоб порятувати, а його за те ворог, як звірюку, бух… і вже по всьому…

Ні, Вона не сьогоднішня, вона не впустить нікого. Не хоче бути вбита. Вона лякається смерті, вона боїться.

«Мавро, Мавро, в тебе не один гріх на душі, зроби добро яке… буде тобі прощений, — обзивається в ній знов голос. — Впусти! Може, хто бідний, незнайомий, боїться гинути. Впусти!»

«Мавро, Мавро, схаменися», — молить щось далі в ній, теліпає нею, мов в лихорадці. Бореться в ній, пхає до дверей створити. То знов потрясає нею, жахом наповняє, відпорною силою, мовби справді почула під вікном голос смерті з-під самої землі, що добивається до неї.

Майже божеволіє з страху. Не знає, що робити.

Вона не підводиться з землі, лиш мацає двері і з напруженням всіх сил прислухається над чимсь.

Під вікном утихло, лиш шум сосен і якесь розпучливе шолопання ніг, що ніби теплого місця в снігу шукають, студені опираються.

Мавру наново смертельним потом обливає, і підведені догори руки безсильно опадають.

Ні, не може створити. Не годна. Нема в неї сили, страх бере перевагу. Страх перед тим якимось, як їй здається, підземним голосом, що до неї впрошувався. Нехай діється божа воля. Вона сама на світі, ніхто її не оборонить, нехай хоч своєю смертю загине. Створити не годна. Вона заховалася сюди від людей, мов дика звірюка, а лиха година і тут їй спокою не дає. Нехай її оставлять в спокою і люди, і вона. Вона не створить. Не може. Нехай той з тим голосом іде з богом, хто б се й не був, добрий чи лихий, здалека чи зблизька, нехай собі йде. Їй також говорено, коли іноді давніше в чужині, в пошуканці за своїми, мов та собака, під дверми о милостиню з голоду і студені майже скавуліла: «Нехай іде з богом».

І вона йшла. Чи з богом, чи ні, вона з жалю не знала, але що казали забиратися, вона собі йшла.

Тому…

Вона все мовчить, не обзивається, не рухається, вона бореться з якоюсь силою чи почуттям, що наказує двері створити. «Мавро, Мавро, отвори, Мавро, встань! — благає щось в ній майже розпучливо, опам'ятовуючи. — Мавро, отвори!!»

Волосся, як перше, стає в неї дубом, далі наступає підслухування з напруженням всіх сил. І знов вона… ніби туй-туй умліває, зараз же гине, піддається комусь; під вікном, як перше, зачувається шолопання ніг…

«Два чоловіки падуть в її хату, а з ними і смерть», — стріляє нараз блискавкою через її думки віщування карт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: