Так ось і сим разом.
Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:
— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся…
— Гай, гай… — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш…
Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде». «Та — може… — думає, — може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».
Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, «Їдь», — сказав батько — і він поїхав.
Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.
Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — «куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»
Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той «Білий камінь»-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стіна сусідньої гори, так само не прийде.
Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.
Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під «Білий камінь», він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.
Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком… Гей, Туркине!.. я тут!
Жде…
Лісом іде легкий шум.
Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються — урочисто настроюються. Здавалося, святкують… А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає…
Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту… сама-саміська вона!
«Тихо!!» — неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.
І справді — вона йшла.
Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, — а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.
Скрикнув би — та боїться. Вона зараз щезне… В нім аж серце б'ється.
Лежить, не рухається…
Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.
— Туркине!
Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.
— Ти тут? — питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.
— Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, — починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.
— Я прийшла тебе бачити, — каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.
— Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.
— А тебе?
— Я — Туркиня!
— Чому ж вже так?
— В мене от, — каже і показує на золоті півмісяці в ухах, — турецькі ковтки.
— Хто тебе так охрестив? — питає.
— Люди в селі. Ти не чув про мене? — питає.
— Ні.
— Не буваєш в нашім селі в Б…?
— Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.
— Або ти ніби знаєш? — каже і чогось заздалегідь усміхається.
— Чому смієшся?
— А чому би ні?
Він уразився.
— Гляди, — каже і морщить брови, — щоб часом люди не посміялися з тебе.
— З мене ні, — каже вона певно і гордо.
— Ов-ва! — наслідує він її.
Вона не зважає.
— А про тебе я, здається, чула, — обзивається відтак, — та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.
— Гриць, — каже на те він.
— Ти вже це казав, — відповідає. — Але ваше село велике і багато людей так зветься.
— Гриць… Гриць, — притакує він і вдарився по грудях. — Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає… той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, — додав потім. — Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди… — грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.
Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.
— Нічого. Будемо любитися.
Вона мовчить, а відтак обзивається:
— Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?
— А що, — відповідає він. — Буду плакати? Хіба за тобою плакав би — бо ти он яка красна!
Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.
— А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? — питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.
— Або я їх маю вчити? — відповідає. — І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.
— Хіба ідуть світами, — каже задумливо, півголосом.
— Не журися ними, — потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.
— З мене не будеш посвистувати, — відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.
— З тебе ні, — каже він впевняючим голосом. — Ти моя зозулька.
— Ти! — каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. — Ти!!! — – повторює ще раз. — Ти знаєш що?
— Знаю, — відповідає і сміється очима. — Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!
— Ов-ва! — обзивається вона.
— Ов-ва? — повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. — Гей, Туркине, Туркине, — додає він, погрожуючи голосом і очима, — щастя твоє, що ти красна, а то…