Іншими днями знов Тетяна, мов той лід весняний, тане. До себе усміхається, радіючи цілою душею. Він її любить! — красний та пишний, мов орел літає. А все її любить, душею в'ялить. Грицю, Грицю! — кличе її молода душа, простягає тужно свої чисті крила, тріпочеться надіями, усміхається щастям; коли прийде сам?
Сам!
На своїм дорогім, як вугіль чорнім коні. Прийде, поцілує, стане перед матір, скаже те, що треба, заповість їй щастя.
Та не спішить Тетяна лісом до нього, а біжить до Маври.
«Казати? Оповісти? — питає її непевний голос. — Розповісти Маврі? Зрадитися? Чи радше примовчати, аж настане час…»
Ні, ліпше мовчати. Не зрадитися ні словечком. Радше буде сама ждати, мовчки щастя виглядати, любити тайком, а промине час, він пришле сватів, і все буде добре. Мати її віддасть за нього. Вони полюбилися, і вона упросить матір віддати її за нього.
Та не спішить Тетяна до нього, а спішить до Маври.
Хоч і не розкаже їй про свою любов, то Мавра знає різне, розуміється на всім, бувала в світі, знає ворожити, споминає іноді і про любов… легше якось буде.
Ідучи одного разу лісом з такими ось думками, завертає Тетяна в сторону, де видніє Маврина оселя, і… врешті входить до неї.
— Мавро! — кличе живо. — А он я до тебе в гості, хоч і не неділя, та в нас в хаті тужно якось часами і сумно, а іноді аж… силує вийти… хоч би й до тебе! — Із тими словами тулиться дівчина до старої приятельки, неначе бажає, хоч і несвідомо, пестощів і любові.
— Мавро, бачиш, я тут… тож за те обійми, попести…
— От і пригадала! — відповідає Мавра, та проте пестить і голубить свою доню.
— Чому не приходила? — ставить питання. — Забула вже Мавру? Полюбила якого хлопця? Нехай їй усе розкаже, все, що б лиш не знала. Вона ж лиш її має. її одну на світі, її одну над усе. Більше… кого їй любити? Хто бідною жінкою журиться? Довкруги неї лиш ліс, ліс та гори. А он нині зранку хлопці знов зверещали. Прилетіли злобні, на хату знов спали: «Татари ідуть!» — зверещали. В двері нагримали і, заки вона з печі злізла, й пощезали. Кого їй любити? Кого там пестити, як не її, зозулю, зозулю біленьку!
…Тетяна сміялася.
— Страхали знов татарами?
— Так, злетіли звідкись і ну ж бити в двері. «Відчини, Мавро, бо татари йдуть». Стільки часу оставили, що хіба заклясти, поховати зілля, щоб не розтрусили.
— Багато сього літа зілля назбирала? — питає Тетяна і обзирається по закутках, де стара приятелька держала насушене чародійне зілля.
— Та доста.
— А он там на печі, що се за зілля? — спитала цікаво
Тетяна. — Я ще не бачила його в тебе, ще на сім не знаюся.
— Тото зілля? — питає стара сухо.
— Тото. Від чого воно, Мавро?
— Від усякого лиха, — відказує знов сухо стара, — воно з-під «Білого каменя».
— Та від якого ж лиха, Мавро? — допитується дівчина, придивляючись уважно листю зілля…
— От, від лиха,.. — чує знов те саме. — Даси напитися, то й переможеш його. Переможеш сном, і вже його не буде. Воно дає сон… — додала відтак вже приязніше. — Не можеш ночами спати, звариш, даси напитися, і хоч би як, а мусиш уснути. Мабуть, і мене тим зіллям напоїли вороги тоді, коли мою долю порішили і з-поміж себе викинули. Винесли в сні з шатра, і я нічого не чула. Деякі в нас розуміються добре на зіллі. Ще й до них, як треба, примовляють. Гей, гей, зіллячко! — додала і усміхнулася чудно. — Мавра також знається на нім. Лиш собі не вари, доньцю, — остерігала, — хіба тяжкому ворогові. Та ще й знай, коли його копати.
Говорячи отак та пояснюючи вплив сили зілля, вона неначе ще щось затаювала, та Тетяна про те й не допитувала далі.
— Коли його копати? — спитала лише.
— Коли? — повторяє Мавра. — Ось послухай, як і коли, лише не забудь. Другий раз не скажу. Для себе будь-коли, одиноко, з водою в роті. До схід сонця водою налий, сама без сусідів горшків звари, глечик не кивай, а все мовчки. Так для себе. А проти лиха — інакше.
Тетяна усміхнулася.
Мавра погрозила.
— Не смійся, дівче, — додала поважно, — а краще затям. Може, я загину, ти одна запам'ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха… в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. — і аж заспівала, тріпнувши пальцями. — Гай, га-й! — і розреготалася. — Ой! — кликнула відтак з жалем. — Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув — не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною… ет! — додала гірко і урвала.
— То й що, Мавро? — питає Тетяна, і її очі створилися нараз широко, тривожно.
— То нехай був би хоч зо три дні переслався, як уже не що інше…
— Мавро! — крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. — Гріх, що ти говориш!
— Може, і гріх… — притакує Мавра твердо. — Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.
— Мавро… ти його любила? — обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.
— Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів — нікого. Тетяно, Тетяно, — додає сумно, — що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, — остерігає Мавра і накладає люльку.
— Я збожеволіла б, — повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз — станувши близько перед старою циганкою, каже:
— Мавро!
— Що, доньцю?
— Ти багато знаєш…
— Хоч не так багато, а що треба — знаю.
— То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?
— Котрий?
— Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?
Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:
— Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.
Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає. Зате Мавра не мовчить.
— Доньцю! — каже нараз і дивиться пильно на дівчину. — Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Г-а?
Тетяна стискає зуби.
— Не любиш її вже?
— …Люблю.
— А більше нікого не полюбила? Г-а-а? — питає і па-кає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що «одну» її любить. '
В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.
— А хоч би й полюбила? — питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.
— Тоді не вір!
— А як повірю?
— То відтак не жалуй! — Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.
— Я не пожалую.
— Посилав уже старостів? — питає Мавра замість всього і знов пронизує дівчину оком аж до глибини душі.
— Ще він їх пішле.
— З нашого села який?
— Ні.
— Здалека?
— Не знаю. Нічого не знаю.
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— Кажеш — він тебе посватає?
— Він мене посватає.
— Коли?
— Не знаю.
— Сеї осені?
— Не знаю.
— Тетяно! — остерігає Мавра з щирою строгістю ї грізно киває пальцем. — Тетяно!
— Що таке? — опирається проти чогось у голосі старої Маври молода дівчина.
— Уважай, Тетянко!
— Він же мене любить!
— І ти його любиш?
— І я його люблю.
— І не з нашого села він?
— Не з нашого.
— А мама про те знає?
Тетяна зворохобилася. Сама думка, що в її любові до Гриця хотів би хто стати на сторожі або перешкоді, зворушує її нараз і настроює бунтівниче. Вона тупнула ногою, як чинила в дитинстві, коли не сповнялося її бажання, і відвернулася люта.