— Не питали зранку люди тут за ним?
— Не питали, — ще зимніше відказала.
— Чоловік та й жінка…
— Не питали, кажу! — З тим і обернулася і ввійшла У хату.
— І ти, донько, входь, надворі не гайся! — так прийняла його Іваниха Дубиха — і більше її не бачив.
— Іду, мамцю… — обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.
— Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, — просить Гриць, вклонившись знов покірно. — Разом посумуємо, разом поговоримо.
— Не вийду. Навіть і не жди, — відповіла твердо.
Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:
— А в ліс весною прийдеш? — питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.
— В ліс весною прийду. А тепер вертай.
— Як зазеленіє, — притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.
— Як зазеленіє, — повторює вона і знов усміхається.
Гриць кланяється.
— Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.
— Спасибі тобі, що додержав ти слова — та проте вертай — мати не жартує…
Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.
«В ліс весною прийдеш?» — повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.
«В ліс весною прийду!»
«Як зазеленіє…»
«Як зазеленіє…» Господи боже, от Туркиня і любить!
«Весно, прийди! — тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. — Весно, прийди!..»
Повеселів Гриць. Обіймає Настку, тулить і голубить з потайного щастя синьооку її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. В ліс весною прийдеш?» — питає його серце.
«В ліс весною прийду».
«Як зазеленіє?..»
«Як зазеленіє…»
Зеленійте, сосни!..
* * *
Весна настала.
Стоять смереки рівними зеленими хоругвами, вітаються шумом, клоняться коронами одна другій, а все тому, що от весна прийшла.
Цвітуть вже і цвіти, колишуться і дзвінки коло скал, каміння, а все в честь весни, все в честь її повороту.
Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве вже, заквітчається ними, поспішить зеленим лісом прудкими ногами до старої Маври або й дальше…
* * *
Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в полонини оглянути худобу, деякі колиби та на приказ батька вибрати кілька кращих штук худоби на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися полонини його батька, подибав по дорозі старого, з дитинства вже йому знаного діда Андронаті, що все раз на кілька років являвся в їх селі і поступав до їх хати!
Заходив — як по що. Часом з ложками на продаж, іноді впрост по милостиню, іноді впрошувався на сам відпочинок, а все поступав. Побачившись тепер з циганом старцем на пустій дорозі, Гриць поздоровався з ним, задержався.
Старець циган прилучився до молодого хлопця, і мало-помалу оповіли собі обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, і все таке інше з життя.
Старий циган розказав Грицеві, що волочиться вже до двадцяти років на світі, лише глибокою зимою опиняється в Угорщині, недалеко пусти, де тулиться коло інших циганів. Жінка в нього померла ще перед двадцятьма роками, недовго по утраті однісінької доньки, яку постигло нещастя, і вона або вмерла, або, може, тиняється де по світі. Дитині тієї доньки, щоправда, поводиться добре, говорив він, не дивлячись при цих словах на молодого хлопця. А його лиш та одна думка при житті держить, що він колись коло тої дитини затулить очі. Але поки те буде, він мусить волочитися по світі, а як настане час, що його внук одружиться, тоді він прийде до нього й остане.
Зимою перед роком, — розказував, — переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, — він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.
— В чім? — спитав Гриць.
А от се трудно означити старому дідові… Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч І старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі… потім… нехай би й зараз помер. От що!
Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.
— Тебе, синку, я оце третій раз бачу, — об'яснив далі старець молодому. — Ти, мабуть, не маєш родичів?
— Кажуть, «ні», — відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.
— Але тобі добре? — допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово «добре» перейшло уста молодого.
— Та добре, — чує знов коротку відповідь.
— В багачів живеш?
— Та ніби в багачів, їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували… — і, не докінчивши думку, вмовк.
— А чого недостає тобі ще? — питається старець і усміхається. — Любки?
Гриць махнув рукою.
— Є, — каже, — їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.
— А багачки? — розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.
— Та — ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От… — і махнув при тім слові зневажливо рукою, — всі вони однакові.
— Що? — питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.
— З того всього я пішов би в світ! — каже.
— Куди? — аж крикнув старець.
— У світ.
— У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?
— Е, ні, — як ви по милостиню; а так собі, щоб бачити світ. Навкучилося межи горбами. Так, діду, іноді мене тягне деінде в світ, — говорить майже з тугою Гриць, — що господи боже! Отже, ні.
— Дівчат шкода? Що? — спитав старий і розсміявся.
— Може, і шкода тої, з чорними бровами, — відказав Гриць просто. — Вона ніколи не навкучується. Все тебе ніби чимось новим годує. Щоправда, діду — гарна дівчина.
— А я тобі кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, біла чи чорнява — як багачка, то бери! Дуже гарної навіть стережися. Буде за другими спозирати, — приучує старий.
Гриць розсміявся.
— А я від чого буду? — спитав. — Але вона гарна, мов боярська дочка. А білява зате люба і догоджує. Що б не захотів я, вона вже зробила. За тими двома хлопці голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! — кликнув нараз тужно. — Ти в душу запала, а сама, мов чарівниця… добре заховалася! Гей, дівчата, злийтеся в одну, і я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом і гарячих словах розсміявся старець прикро. Йому пригадалася ніби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. І Раду свого лютого любила, і мадярського боярина любила, а сама одна осталася… в світі десь пропала…
— Одну люби, синку… — перестерігає поважно. — Одну люби, та щиро.