Ішов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранішнім воздухом. Смереки наче злінивіли в нім, наче з сонливості всякий рух забули.
Десь високо під небом кружляли самітно плавким летом тут і там два хижуни[8][8] роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
Опинившися на хребті гори, з якої побачив угорську границю, згадав Андронаті тепер і покинені свої шатра.
Що там діялося?
Доброго, певно, нічого.
Бачив в душі лють Раду.
Без бійки або, може, і убивства, певно, не обійшлося. А може, за всіх відпокутує жінка.
Але ні. Її всі бояться. Вона страшна, могуча з своєю силою чарів. А потім і тим, що з жінок в їх громаді вона віком найстарша, і через те забезпечена від всяких нападів ушануванням, яке віддається циганами в кождій громаді найстаршій жінці. Раду, певно, також, хоча і який мстивий та скорий в учинках, не посміє їй заподіяти лиха. Але, може, товариш його потерпів, як повернув у шатро між сплячих і збудив його. Йому одному Раду не все довіряв, закидуючи, що він не Раду, а його, бідного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч і яка її дальша доля між чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при житті, не стане калікою. А дитина її також, будь її батько і не циганом, не буде вбита, мов звірина. Знайдуть добрі люди, змилосердяться, і ні мати, ні син не загинуть між ними. А з часом, якщо він, Андронаті, не загине… віднайде їх, і вони прилучаться до іншої громади. До того часу і лють Раду остигне.
Бідна Мавро! Яке буде твоє пробудження в лісі під смерекою?
«Мавро!» — кричала з болю душа, ридало серце батькове, і знов сльози залляли його вид. Ішов далі майже навпомацки. Ніколи такого гіркого жалю не зазнавав ще в своїм житті, як сими днями. Воліла би була вона малою вмерти, як в найкращих літах от таким способом осиротіти, змарнуватися. «Через що?» — крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долоні.
Коли взяв її гріх в свої сіті?
Вона ж не сміла чужого чоловіка і рукою діткнутися, а вона грішна… Господи боже!.. Та ба! він вже знає коли; тоді, як стала ходити між пани ворожити, і за його, Андронаті, скрипкою смутні пісні співати, а йому, Раду, ненаситному на гроші, зносити від панів за ворожбу і спів золото. Тоді знайшовся вовк на її красу і молодість — до чого дійшло. А він, бідолашний? Куди йому вертати? Хіба піде просто до пусти і прилучиться там до якої громади, прикликавши до себе й жінку. Так. Інакше ні. А колись… за кілька років, може, примандрує знов в оці околиці і погляне, як живеться внукові в багача. За кілька років… а до того часу нехай має його господь в своїй опіці. Його і Мавру.
Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах заліснених гір, що мов з поранкових мряк поволі роздягалися, висуваючи один хребет по другім проти сонця, що, зійшовши на сході, жевріло світлом, осліплюючи око.
Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замість закуреного і лахмануватого шатра, зелені віти смереки і опам'яталася, що вона в лісі. В першій хвилі не знала, що думати, побачивши себе самою, без своїх людей, без Раду, без матері, батька, що досі не відступали від неї.
Почала кликати.
Але слабий її голос розходився лише слабим відгомоном по лісі і не прикликував нікого.
Лежала якийсь час, вижидаючи матері, і надслухувала.
Не йшла мати?
Ніхто не приходив.
Округ неї тишина і лиш широкий крилатий шум лісу гойдався живичним воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивірки[9][9], що дряпалася блискавкою по смереках. Тут і там зазирало сонечко золотим сяєвом крізь смерекове галуззя — і десь знов недалеко шуміла ріка, а враз з тим шумом розходився і гук млина.
Отже, вона десь недалеко якогось млина.
Однак чому вона тут сама? Де ділася її мати? Де ділися вже шатра? Чому вокруг неї не чути гомону її людей, не чути ні голосу батька, ні лайки і приказів Раду, ні дзвонення мідяних кітлів, як їх направляли, нічого. Чому се все так? Лиш тишина і тишина, і вона ось тут сама.
Що таке сталося?
Чи вона покинена? О господи боже!
Як се могло статися? Покинена й матір'ю?
— Мамо, мамо! — почала з гарячковим переляком кликати, а її волосся підносилося дубом. Справді вона покинена? — Мамо!! — крикнула з невимовним перестрахом і почала плакати. Плачучи вголос, мов мала дитина, кликала то матір, то батька напереміну. А не діждавшися ні батька, ні матері, змінилася, раптом мов очі в її душі створились. — Се Раду робота, — заплакала вона з неописаним жалем. Він її викинув з свого шатра і поїхав. Забрав всіх, батька і матір, забрав своїх людей і, як той вітер, своїм звичаєм вночі втік. Се Раду робота. Він обіцяв помститися за «зраду», за «білу» дитину І зробив, як сказав. — О-о-о! — заридала бідна вголос, заривши з розпуки пальці в волосся, і аж заносилася з плачу.
Нараз перестала.
Блискавкою пригадалася їй її дитина, і вона вмовкла. Піднявшися насилу, почала шукати около себе. Дитини не було. Був збиток всіх її речей, найменші її дрібнички, але дитини не було. Напівзімліла з остраху, повалилася назад. Тепер зрозуміла. Було, як вгадала відразу. Раду викинув її — і, забравши всіх разом з дитиною і родичами, від'їхав потайки вночі.
Почала кричати, кликати. Всіх людей, яких лиш знала. Кликала по імені. Межи тим заєдно і батька, і матір, ба навіть і самого Раду. Та дарма. Ніхто не з'являвся.
Округ неї повторялося одне і те саме. Шум сосен, тишина, самітність, — а більше ніщо. Ніхто і ніщо.
На її чолі виступають великі краплі поту. А її голову пронизала, як перше, одна страшна гадка. Тато, мама, Раду і всі покинули її за «зраду», за її «білу» дитину. Покинули. Мов оце лахміття, що обтулювало її, викинули з-поміж себе і забралися. Заридала страшно вголос. Тепер вже все зрозуміла і віддалася нечуваній розпуці. Та тут же знов схаменулася. Але — дитина!.. Господи, боже милосердний, добрий, де дитина? Забрали? Вкрали? Убили? Що з її дитиною зробили? З її дорогою дитиною?
Наново вибухла плачем.
Всею душею, всім тілом ридала.
Що тепер буде? Де її дитина? І в сотний раз перебирає клунки обіч себе, оглядається круг себе, шукає дитини — і нема її. Не може її ніде знайти. Не поможе їй вже плач, не поможе ридання, ніщо вже не поможе, Треба інакше шукати.
— О, се ти, Раду, зробив! — кличе вона, підносячи тонкі свої руки розпучливо вгору. — Се ти! Обіцяв убити, як собаку — і убив. Але було вже і Мавру з дитиною убити. А то… — тут вона вриває раптом і знов впадає в розпуку. Риє в волоссі руками, б'ється по грудях, термосить одіж на собі… перестає, надслухує, і знову нова розпука, знов те саме, але — все дарма.
Дитини нема.
Округ неї лиш порозкидане, порозриване її лахміття, густий ліс і шум дерев.
Ослабши з ридання і розпуки, вона лягла і вмовкла. По її блідім худім лиці з-під затулених повік сунуться гарячі сльози…
От і по всьому. Як обіцяв помститися, так і зробив. Дитину вбив, її покинули, і мусить умерти. Сили встати і піти за ними в неї нема, тож мусить тут лежати і умирати або ждати, аж надійде, може, хто лісом. Може, ще з її людей хто. Може, їх силоміць вигнали з села… і вони лиш поки що зоставили її тут, а пізніше прийдуть І знов заберуть.
Може… Але дитина? Дитина належить до неї.
Вона лежить і слухає…
Округи тихо-тихесенько, лиш лісовий шелест.
Десь ніби гуркає недалеко млинське колесо… шумить якась ріка… але господь знає, де те. Господь знає, де ще люди.
Вона починає знов плакати, знов кликати. Пробує встати, та бачить, ледве вдержується на ногах. Вона ж ще хора. Господи боже, що їй робити?
Зсувається знов на землю, припадає лицем до землі і заходиться з божевільного плачу, розпуки. Нічого не чує, не знає, лиш один жаль і один біль. Вже починає і на тілі палити з якогось внутрішнього вогню.
Та що вже їй по собі, в неї нема дитини. Дитини!
Убили!!
Їй темніє в очах, в ухах дзвонить, потім стає якось так слабо… гаряче… глухо… гине.
Нараз хтось шарпає її, підносить.
— Не спиш вже, жінко? Не спи!
Насилу розтулює очі, вдивляється вперед себе, опам'ятовується. Над нею схилена висока постать якоїсь немолодої жінки, мабуть, якоїсь пані чи щось, а коло неї якісь люди: жінки й чоловіки.