Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.docx)Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.docx286 Кб2373
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.fb2)Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.fb2606 Кб1948
Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії — а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда... така... хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

— Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі — колись відвдячуся...

— Гай, гай... — погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: — Як другу посватаєш...

 

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде». «Та — може... — думає, — може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір'ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився. В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне, «Їдь», — сказав батько — і він поїхав.

Іде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки — до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під'їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Ідуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але — «куди веде вона дальше? — питає Гриць себе, — відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той «Білий камінь»-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої — яр-пропасть, звідти не надійде. За яром — стіна сусідньої гори, так само не прийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив'язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під «Білий камінь», він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком... Гей, Туркине!.. я тут!

Жде...

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються — урочисто настроюються. Здавалося, святкують... А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає...

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту... сама-саміська вона!

«Тихо!!» — неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.

І справді — вона йшла.

Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, — а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.

Скрикнув би — та боїться. Вона зараз щезне... В нім аж серце б'ється.

Лежить, не рухається...

Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так в покорі схилений просто проти неї.

— Туркине!

Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.

— Ти тут? — питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.

— Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, — починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.

— Я прийшла тебе бачити, — каже вона просто і дивиться йому в очі, але знов бліда чомусь аж до уст. Він упав, кланяється, мов перед царівною.

— Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше, її звуть панею.

— А тебе?

— Я — Туркиня!

— Чому ж вже так?

— В мене от, — каже і показує на золоті півмісяці в ухах, — турецькі ковтки.

— Хто тебе так охрестив? — питає.

— Люди в селі. Ти не чув про мене? — питає.

— Ні.

— Не буваєш в нашім селі в Б...?

— Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.

— Або ти ніби знаєш? — каже і чогось заздалегідь усміхається.

— Чому смієшся?

— А чому би ні?

Він уразився.

— Гляди, — каже і морщить брови, — щоб часом люди не посміялися з тебе.

— З мене ні, — каже вона певно і гордо.

— Ов-ва! — наслідує він її.

Вона не зважає.

— А про тебе я, здається, чула, — обзивається відтак, — та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.

— Гриць, — каже на те він.

— Ти вже це казав, — відповідає. — Але ваше село велике і багато людей так зветься.

Гриць… Гриць, — притакує він і вдарився по грудях. — Той, що має всі дівчата за собою, що гуляє, як ногами пише, що на все село найкраще на трембіті грає... той Гриць. Сеї зими буду, може, і в вашім селі, — додав потім. — Один мій товариш має там вуйка, і той переказував, аби він прийшов до нього, має для нього гарну і добру дівчину. Тоді гляди... — грозить він, а усміх ховається в нього під чорним вусом, украшує його лице.

Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.

— Нічого. Будемо любитися.

Вона мовчить, а відтак обзивається:

— Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?

— А що, — відповідає він. — Буду плакати? Хіба за тобою плакав би — бо ти он яка красна!

Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.

— А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? — питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.

— Або я їх маю вчити? — відповідає. — І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.

— Хіба ідуть світами, — каже задумливо, півголосом.

— Не журися ними, — потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.

— З мене не будеш посвистувати, — відповідає нараз твердо, рішуче, та проте тоне, губиться своїм поглядом в його гарних очах.

— З тебе ні, — каже він впевняючим голосом. — Ти моя зозулька.

Ти! — каже вона нараз понуро і простягає відпорно проти нього руки, так що її розпростерті пальці опираються об його груди. — Ти!!! — - повторює ще раз. — Ти знаєш що?

— Знаю, — відповідає і сміється очима. — Ти красна, мов бояриня, і тебе я люблю!

Ов-ва! — обзивається вона.

Ов-ва? — повторює він запитуюче, і крізь його голос зойкнув жаль. — Гей, Туркине, Туркине, — додає він, погрожуючи голосом і очима, — щастя твоє, що ти красна, а то...

Вона хапається за уха і завважує, що цвітів нема.

— А он, на землі, — каже він нараз чомусь з покорою, що старається з'єднати собі її ласку.

— Самі випали? — питає ніби себе, не спускаючи з нього очей.

— Ти, — каже він далі, — така красна, що тебе одну я люблю.

— О... о... о! — викликує вона болісно і згинається по червоні цвіти маку.

— Не віриш?

— Що маю вірити? — питає і підсуває зчудовано чорні свої брови.

— Що тебе одну люблю.

— Мене?

— Тебе.

— І ти красний, — каже вона просто, — але мені тяжко на душі.

— Чому? — питає він щиро і нараз обіймає її за шию. — А он мені не тяжко.

Вона виховзується.

— З тобою мені тяжко.

— Зо мною?

— Так. Я прийшла тобі сказати, що більше вже не прийду.

— Та зате я прийду, — відказує він.

— Куди?

— Всюди — де ти будеш.

— Ба не всюди прийдеш.

— Прийду, як раз кажу.

— І до нашої хати?

— І до вашої хати. Та де ваша хата?

— Коло млина над рікою. Знаєш?

— До Іванихи Дубихи? — питає він зчудовано. — Так?

— Так. Вона моя мати.

— То гонорна пані, — відповідає і майже свиснув. — Здалека кусає.

— Моя мама богомільна, робить людям добре, саму правду любить.

— Та що з того? — обзивається він.

— Ніщо. І тихо в нашій хаті, лиш вона та я і святі ікони; красно так і любо...

— Ще тебе в черниці дасть, — жартує він.

— Може, й дасть, якщо коли захочу.

— Як не посватаю.

Вона спаленіла.

— Чи підеш, за мене?

— Як захочу, піду.

— Ов-ва? — наслідує її знов.

— Ов-ва! — обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: — Іди собі!

— Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!

— А мені ліпше, як тебе не бачу, — обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.

— Туркине! — кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. — Зозулько!

— Хочеш свиснути? — питає вона і прошибає його великим, допитливим, мов остерігаючим поглядом.

— Туркине!

— Іди собі! — майже молить. — Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко... іди!

— Дурна ти! — обзивається він.

— Гадаєш, я не кажу правду? — відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: — І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.

— Прийди, прийди, зозуле! — просить він покірно і схиляється низько перед нею. — Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.

Нараз, поки він спостеріг, спам'ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла...неначе її й не було.

Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув...

Слухає...

Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання...

Все мовчить, вижидає.

«Не прийду!» — долітає нараз звідкись згори до нього тремтячим любим голосом. А вслід за ним відбилося почерез яр на противній скалистій стіні, виразно умліваючи:

«Не прийду!»…

 

Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться: «Господи, мені смутно! — жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. — Господи, мені смутно... Чому мені смутно?»

 

Вернувши скорою їздою додому, Гриць іде просто до білолицьої Настки. Йому хочеться до когось пригорнутися, до когось притулитися, комусь сказати, що він любить Туркиню. Що вона така, що вона сяка... Що його серце болить... Що казала се... відповідала те — і багато такого іншого кипить в його грудях. Тому й пішов.

Настка ждала.

Вона все ждала.

Коли б і не прийшов Гриць, вона все на нього ждала, однаково його любила. Без відміни, і все радувалася ним.

— Настуне, голубко! — каже він сумно, тужливо і обіймає її. — Настуне, я дуже втомлений...

Настка тулить і голубить. Настка догоджає, вона не питає. Що він хоче, вона мовчки сповняє, завше добра, завше люба.

Тепер сидять обоє обік себе і не говорять нічого... Само мовчання говорить за них.

Він глядить задумано вперед себе на ліс і гори і нічого не бачить. На нього дивляться чорні очі з-під лукуватих зчудованих брів, горять коло лиця червоні маки, дрижать в ухах золоті півмісячики, цвітуть любі уста.

«Туркине! — стогне, благає мовчки його стужене, зворушене серце. — Туркине! Чому мене не любиш?»

«Не прийду-у!» — відзивається в його слуху любий голос і замирає в смутній глибині спрагненої його душі. «Не прийду!»

— Поцілуй, Насте! — обзивається він нараз по якійсь хвилі твердим, якимсь приказуючим голосом і притягає повнолицю слухняну дівчину до себе й тулить. — Поцілуй!..

Поцілувала...

— ...Так... — каже вдоволено, встає живо, не оглянувшись за нею більше ні півпоглядом, і відходить...

 

* * *

Повідцвітали червоні маки, якими прибиралася ціле літо молода Тетяна. Настали понурі дні. Понурі, короткі і дощові. А в хаті Іванихи Дубихи, що стоїть межи горою і гучною рікою, панує майже заєдно півтемінь. То смереки, що здіймаються густими рядками перед хатою на горі, заслоняють вступ сонця і творять в ній понурість; в хаті перед іконою пресвятої діви горить, як звичайно у побожної Іванихи Дубихи, мале миготливе світельце.

Пошук на сайті: