В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська (сторінка 13)

Зворушена вертає осіннім тихим лісом Тетяна, і вже не йде до Маври, її болить, як Мавра заговорить про них а з тим і про того, якого й не знає.

Не піде. Не добре їй з Маврою. Що б і не порушив, вона на все кидає тінь. А Тетяна любить. Вона знає Гриця. І він її також любить. Своє добро вони знають.

Вона вижидає дома старостів від нього. Іноді і молиться. Колись він лиш над'їде — говорить її серце — чорний кінь зарже, і він увійде в хату. Здійме капелюх, як не раз вже в лісі, і, вклонившись покірно, скаже: «Я прийшов, Туркине! Тебе одну я люблю, одну на всім світі».

Куди б не ходила, за що б не бралася, а в її душі грає одна і та сама пісня: «Гриць її полюбив, а вона Гриця...»

 

Звільна минає день за днем осінь, наближається зима — аж і настала врешті. Біла, чиста і морозиста. Пушистий іній угинає сосни, а груба верства снігу застелила білу стежку. Весь ліс, куди не глянути, прикинувся на час в якусь білу мрію...

 

З-під густих смерек, обтяжених білим снігом, саме над яром в'ється прозоро-синявою гадючкою дим із Мавриного коминка. Вона зимує...

 

* * *

Поволі проходить молодому Грицеві осінь і зима. Зразу виїжджав іще за красною Туркинею, та пересвідчившись хутко, що вона держить слово, не являється, як приобіцяла, що «не прийде», він аж посумнів. «Якби любила, то виходила б, — говорив заєдно, — хоч раз один, а все-таки вийшла б, показалась би — щоб бодай побачив, поглянув на неї. А то затялася і ані раз». Холод, мороз витають по горах, а Гриця все ще видно від часу до часу на чорнім коні, як кудись жене і вертає повільним кроком сумно. Лиш як морози почали на добре притискати, а далі і сніг налягати на широких вітах смерек білою вагою, перестав він вижидати дівчину в лісі. Тим часом туга загніздилася в його душі, скільки не розважувала її несвідомо своїми пестощами, щебетанням та слухняністю білолиця Настка. Гриць мов не той вже, що був. Посмутнів. Старостів до Тетяни він також не може слати, бо в його сусідстві живе Настка і він не хоче її смутити. До того й батько його не хоче землі відділити — каже ждати... з женячкою ще не квапитися, і він мусить батьковій волі піддатися. Та ждучи отак і плекаючи в серці бог знає які надії про Туркиню, він все-таки не перестає, розвідуючись тайком про Тетяну, — заходити досхочу до синьоокої Настки, віддаватися тому почуттю, що його в'язало з нею і держало при ній. Він неначе міцніє душею, зачувши тут і там між товаришами, що вона, крім нього, — що гуляє, мов ногами пише, — не бачить іншого в селі, в'яне за ним серцем і до смутку любить...

А Туркині не видно.

Однак не така вже кров у Гриця, щоб він довго з тугою в серці возився. Одного поранку осідлав свого чорногривого коня і подався в село, де жила Іваниха Дубиха з своєю гарною донькою, їздить там по селу, вдаючи, що за справунками, а за Іваниху Дубиху все попри те розпитує. Чи горда вона дуже і неприступна? Строга дуже пані?

— Горда дуже, — кажуть, — і строга, а для своєї доньки то, здається, чи не самого боярина вижидає.

— А донька? — питає.

— За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, — розказують. — Каже, що не «по душі» і не хоче.

— От жвава, що й бідних любить, — вихопилося якось Грицеві з уст.

— Та яке там вже «любить»! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.

— А гарна яка? — допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.

— Сам вже придивися, — подають у відповідь. — Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.

В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня — спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.

Дивиться? Грицю, Грицю... уважай, що дієш! «Гадаєш, я зараз для кождого?» — пригадуються йому її слова.

«Я не для кождого...»

Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право... а все інше йому байдуже. «Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б». І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати...

 

Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.

— Я прийшов, Туркине, — каже він покірно.

— Гаразд, — відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати — висока, строга... в чорному одіта.

— В яких справах, молодий ґаздо? — запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.

Не питали зранку люди тут за ним?

— Не питали, — ще зимніше відказала.

— Чоловік та й жінка...

— Не питали, кажу! — З тим і обернулася і ввійшла У хату.

— І ти, донько, входь, надворі не гайся! — так прийняла його Іваниха Дубиха — і більше її не бачив.

— Іду, мамцю... — обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.

— Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, — просить Гриць, вклонившись знов покірно. — Разом посумуємо, разом поговоримо.

— Не вийду. Навіть і не жди, — відповіла твердо.

Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:

— А в ліс весною прийдеш? — питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.

— В ліс весною прийду. А тепер вертай.

— Як зазеленіє, — притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.

— Як зазеленіє, — повторює вона і знов усміхається.

Гриць кланяється.

— Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.

— Спасибі тобі, що додержав ти слова — та проте вертай — мати не жартує...

Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.

«В ліс весною прийдеш?» — повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.

«В ліс весною прийду!»

«Як зазеленіє...»

«Як зазеленіє...» Господи боже, от Туркиня і любить!

«Весно, прийди! — тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. — Весно, прийди!..»

 

Повеселів Гриць. Обіймає Настку, тулить і голубить з потайного щастя синьооку її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. В ліс весною прийдеш?» — питає його серце.

«В ліс весною прийду».

«Як зазеленіє?..»

«Як зазеленіє...»

Зеленійте, сосни!..

 

* * *

Весна настала.

Стоять смереки рівними зеленими хоругвами, вітаються шумом, клоняться коронами одна другій, а все тому, що от весна прийшла.

Цвітуть вже і цвіти, колишуться і дзвінки коло скал, каміння, а все в честь весни, все в честь її повороту.

Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве вже, заквітчається ними, поспішить зеленим лісом прудкими ногами до старої Маври або й дальше...

 

* * *

Одної такої чудової весняної днини пустився Гриць в полонини оглянути худобу, деякі колиби та на приказ батька вибрати кілька кращих штук худоби на продаж. Переходячи через село на противну гору, де саме простягалися полонини його батька, подибав по дорозі старого, з дитинства вже йому знаного діда Андронаті, що все раз на кілька років являвся в їх селі і поступав до їх хати!

Заходив — як по що. Часом з ложками на продаж, іноді впрост по милостиню, іноді впрошувався на сам відпочинок, а все поступав. Побачившись тепер з циганом старцем на пустій дорозі, Гриць поздоровався з ним, задержався.

Старець циган прилучився до молодого хлопця, і мало-помалу оповіли собі обидва, як їм живеться, що перебули за час, не бачившись, і все таке інше з життя.

Старий циган розказав Грицеві, що волочиться вже до двадцяти років на світі, лише глибокою зимою опиняється в Угорщині, недалеко пусти, де тулиться коло інших циганів. Жінка в нього померла ще перед двадцятьма роками, недовго по утраті однісінької доньки, яку постигло нещастя, і вона або вмерла, або, може, тиняється де по світі. Дитині тієї доньки, щоправда, поводиться добре, говорив він, не дивлячись при цих словах на молодого хлопця. А його лиш та одна думка при житті держить, що він колись коло тої дитини затулить очі. Але поки те буде, він мусить волочитися по світі, а як настане час, що його внук одружиться, тоді він прийде до нього й остане.

Зимою перед роком, — розказував, — переходив він тутейші села, збираючи милостиню, бо цигани, коло котрих тулився звичайно, посварилися між собою і погнали його шукати хліба в світі. Але який вже в нього заробіток, відколи не годен смиком по струні водити, ночами пересиджувати, по весіллях грати? І заманило його й оцим селом піти, де бачив останній раз свою доньку: але жалував. Зайшовши в ліс якоюсь стежкою, куди, здавалося йому, дорога ближче, — він заблудив. І хоча впрошувався до якоїсь там хатини в лісі, все-таки не дістався до тепла і мало що не загинув в снігу з голоду та холоду. І вже відтоді живе зимою в долах. Але він вже ослаб цілком; чує смерть за собою. І здається йому іноді, що господь держить його лиш тому на ногах, щоб він іще прислужився в дечім свойому внукові.

— В чім? — спитав Гриць.

А от се трудно означити старому дідові... Але так йому ввижається. Окрім того, хоче йому на весіллі заграти на скрипці, хоч І старечими пальцями. Славний музика Андронаті заграє йому ще на весіллі... потім... нехай би й зараз помер. От що!

Розказуючи отаке, старий дивився з-під брів вигребущим оком на молодого хлопця, як той здорово, мов олень, гнав вгору і, щоб не оставляти старого поза собою, від часу до часу присідав на землю та, ждучи, придивлявся байдуже на тяжкий крок старця і на його самого.

— Тебе, синку, я оце третій раз бачу, — об'яснив далі старець молодому. — Ти, мабуть, не маєш родичів?

— Кажуть, «ні», — відповів коротко Гриць, що не любив, як йому згадували, що він годованець.

— Але тобі добре? — допитувався цікаво старець; і немов лиш ждав, щоб слово «добре» перейшло уста молодого.

— Та добре, — чує знов коротку відповідь.

— В багачів живеш?

— Та ніби в багачів, їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували... — і, не докінчивши думку, вмовк.

— А чого недостає тобі ще? — питається старець і усміхається. — Любки?

Гриць махнув рукою.

— Є, — каже, — їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.

— А багачки? — розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.

— Та — ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От... — і махнув при тім слові зневажливо рукою, — всі вони однакові.

— Що? — питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.

З того всього я пішов би в світ! — каже.

— Куди? — аж крикнув старець.

— У світ.

— У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?

— Е, ні, — як ви по милостиню; а так собі, щоб бачити світ. Навкучилося межи горбами. Так, діду, іноді мене тягне деінде в світ, — говорить майже з тугою Гриць, — що господи боже! Отже, ні.

— Дівчат шкода? Що? — спитав старий і розсміявся.

— Може, і шкода тої, з чорними бровами, — відказав Гриць просто. — Вона ніколи не навкучується. Все тебе ніби чимось новим годує. Щоправда, діду — гарна дівчина.

— А я тобі кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, біла чи чорнява — як багачка, то бери! Дуже гарної навіть стережися. Буде за другими спозирати, — приучує старий.

Гриць розсміявся.

— А я від чого буду? — спитав. — Але вона гарна, мов боярська дочка. А білява зате люба і догоджує. Що б не захотів я, вона вже зробила. За тими двома хлопці голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! — кликнув нараз тужно. — Ти в душу запала, а сама, мов чарівниця... добре заховалася! Гей, дівчата, злийтеся в одну, і я вас посватаю!

При тих тужливих, а заразом і гарячих словах розсміявся старець прикро. Йому пригадалася ніби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. І Раду свого лютого любила, і мадярського боярина любила, а сама одна осталася... в світі десь пропала...

— Одну люби, синку... — перестерігає поважно. — Одну люби, та щиро.

А далі і сам умовк. Ніби боїться свої слова пояснити, удовіднити[23][23], щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не відіпхнути від себе дорогого хлопця, не відстрашити чим навіки...

— Мабуть, білу посватаю, — обізвався нараз сам Гриць. — Дарма, що чорнобриву, може, й більш люблю. І де вона? Хто її вдержить? Вона... тут і там, тут і там, а хочеш її обняти, до себе пригорнути, вона «не для тебе». Бог знає, як то ще буде. За білявою стариня потягає, а чорняву я один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лісі... Туркине, вий-ди! — гукнув тужливо, незважаючи на присутність старого, мов був сам-один на горі. — Вийде, як зазеленіє!.. А от вже і зеленіє, — додав, звертаючись до діда, якого ніби лише ще в останній хвилі спостеріг. — А ти!.. У-х! — кликнув удруге тужливо з усієї груді, а відтак, тріпнувши капелюхом до землі, кинувся і сам на траву.

Старець доліз до нього і станув, відпочиваючи.

— Любитеся потай з чорнобривою? — спитав.

— Сходимося все в лісі. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навіть говорити не хоче! Тож ми лісом криємося.

— Зле, хлопче, — перестерігає знов старець і тоне в якихось думках. — Зле. Стережись. Світом ідуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею проклясти.

— Але-бо і красна! — пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, і, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавільно капелюх набік. — За нею всі хлопці гонять. Але я, татку, — додає гордо і щиро, неначе вдоволяє щось у собі, піддаючись його бажанню говорити, — я один буду її мати. Красна, — кажу, — і як дика коза шмигає по лісі; ми тут і любимося.

— А я, синку, тобі лиш одну раю, — обізвався знов старець, опершись перед молодим на палицю, і думав. — Одну, та щиро любити, двох не голубити. Воно потягає гріх за собою, аби як чоловік себе хоронив. — І зітхнувши якось тужно, він нараз спитав: — Як їй на ім'я?.. Не з циганів вона, коли чорнява?

Гриць розреготався.

— Ото вгадали! — кликнув. — Самі вилізли з шатра, та і другого би там упхали... — і знов розсміявся.

— Не глузуй з циганів! — остеріг старий якимось лиховісним голосом, — бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади — в світ тебе тягне, дарма що хліба-солі маєш. А що далі буде, ти ще не знаєш. З лиця, — каже, — правда, ти білий, але хто твоя мати, хто був твій батько? Циган чи боярин — ти не знаєш.

Хлопець скипів.

— Мовчи, цигане! — кликнув. — І не обзивайся більше. Я як улючуся, скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... — додав погірдливо. — Йому моя мати нагадалася. От-от! — і аж свиснув з якогось обурення. Але хутко успокоївся. — Моя чорнобрива любка, — додав, — се «Туркиня», діду. Знаєш її? Чув про неї? Ти, мов та сновида, по всім світі лазиш! — і знов розсміявся.

— Не знаю. Але, як хочеш, розвідаюся... і, може, ще тобі коли в пригоді стану. Але знати не знаю...

— Та вже ж... Вона з циганами не братається, — вколов Гриць бутно діда.

— Ні, — каже покірно старий, — лиш любиться.

Гриць не зрозумів і вмовк. Йому стало ніяково від циганових слів. Не зрозумівши їх, не хотів більше питати і чомусь споважнів.

— Коби я знав, коли будеш справляти весілля, я приволікся би, — заговорив ще покірніше дід. — Я здалека б, здалечку, синку, — тягнув чимраз покірніше, майже до землі склоняючись, — здалечку, здалечку... лиш дивився б і не надивився. Але де вже мені старому, та ще й бідному старцеві бачити, як жениться багатир з багачкою!..

— Восени, — перебив йому гордо Гриць, — сеї вже осені, — говорив мов до себе, — буду женитися. Прийди, як хочеш. Бідних у нас милують, чому б старого цигана ні? Зі скрипкою прийди...

Старець покірно склонився.

— Так я й хотів би.

Гриць стояв перед ним, молодий, красний, і дивився понад голову старця далеко вперед себе, над ліси і гори, неначе виглядав когось.

— Що визираєш? Над чим розважуєш?

Гриць здвигнув плечима.

— Я про чорнобриву, діду... — признався. — Так мене обмотала, що з гадки не сходить, та хто знає, чи буде моя...

— Якби я ворожбит, то поворожив би тобі, хоч би і на горбі, — відповів старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. — А так хіба стану тобі, може, коли в пригоді... між дівчатами, щоб не дуже вже ними турбувався.

— Ов-ва!.. — закинув Гриць... — Мені їх не страшно. Зроблю, як схочу.

— То хіба заграю тобі на весіллі, поки умру...

— На весіллі, — повторив з вимушеним усміхом Гриць.

— Як бог дасть. Тобі одному ще заграю. Я рад би, щоб ти став першим багатирем у селі. Знаю тебе з дитини, а родичі твої були для чужого старця милостиві. Тому я рад би... хоч бідний... чужий циган... рад би, — і тут, урвавши, опустив нагло стару голову на груди і вмовк.

— Може, й буду колись багатирем, — обізвався Гриць, — не знаю. Кажуть, багатству чорнобривої в нашім селі рівні нема, тому хто знає, чи за мене дадуть.

Старий зачудувався.

— Чим вона найбільше багата? — спитав.

Гриць видивився на нього.

— Чим? — а по хвилі розсміявся. — Чорними бровами... — відповів.

— Ой, як та чарівниця? — спитав.

— Чарівниця, діду.

— Стережися, сину... Чорні брови мають силу.

— Кажуть — мають, — обзивається Гриць і знов сміється. — Та я її не боюся, коби лиш за мене дала її мати...

— Чарівницям, кажуть, — пояснює далі поважно дід, — треба всю свою силу віддавати, інакше вони беруть верх над чоловіками; бодай в нас, циганів, стережуться їх.

— Я один не боюся їх — і все буду робити, як схочу. Грицеві не доросла жодна... зрештою і біляву маю... Не їм я піддамся, а вони... мені. — З тими словами став крутити вус і, ніби усміхаючись, чомусь чимраз більше поважнів.

Мов перед двадцятьма роками, коли Андронаті стояв з білим внуком на руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату багатиря, і не находив її, так, здавалося, глядів тепер сам Гриць надармо понад ліси і гори, ніби роззираючись за своєю долею, що мала йому прибути від одної з дівчат.

Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.

Гриць спинився.

— Се на смерть? — спитав старець.

— Не знаю. Мабуть... — відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче.

Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.

Гриць спинився на хвилину.

— Я лишу тебе, синку, верну вдолину. Не годен дальше.

— Ідіть, — відповів Гриць, — я спішуся... бо мене в полонині ждуть.

— Іди, синку, іди з богом! — відказав старий. — Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує божа воля.

— Побачите ще на весіллі, — потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.

— Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! — просив. — Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.

Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.

— Благословлю тебе, синочку, — промовив розжалобленим голосом, — благословлю з усім добром і щастям — а не забудь свого діда...

— Не забуду, татку!

І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його — як називав себе — старий дід.

От був ще.

Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком...

 

Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосклоном.

 
ДЛЯ ПРОДОЖВЕННЯ ЗАВАНТАЖТЕ ФАЙЛ

 

Сторінка 13 з 13 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.docx)Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.docx286 Кб2521
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.fb2)Olga_kobilyanska_v_nedilyu_rano.fb2606 Кб2030

Пошук на сайті: