Старі вийшли в сусіднє село на роботу й не вернули ще. Вона сиділа сама під хатою на призьбі і, дожидаючи Сави, гляділа нерухомо великими очима в жаристий місяць.
Недалеко від хати направо тягнувся великий чорний ліс, наліво — сади сусідніх хат, і глибока тишина панувала повсюди.
Що не приходить!.. А обіцявся, що прийде ще перед заходом сонця. А де вже тепер сонце!.. І сліду з нього нема. Ніч розцвіла як можна пишно, а замість сонця запалився місяць і розжеврівся, аж притягав до себе.
Певно, заставили його дома умисне до якої роботи, щоб лише перешкодити йому піти до неї! Тета Марія! О, то вона така злобна! Вона ненавидить її, Рахіру. Вона бажала би її скорше нині як завтра побачити на лаві, і все через те, що Сава любить її і помимо всяких заборон і грізьби ходить до неї і тримається її.
Її великі, неприборкані, неуговтані очі спалахнули. Вона держатиме умисне Саву при собі, їм на злість буде Сава її любити, візьме її за жінку, їм на злість… на злість… Тій старій, скупій вороні на злість і йому, Михайлові, що вдавав усе такого святого…
Їх не має ніщо обходити, що він її любить. Вона їм усім уже покаже, хто вона, особливо ж тій старій відьмі! І що вона їй за тітка? Має гроші й корови, мала полотна й мед, всілякого рода збіжжя, а навіть не дивиться в той бік, де проживають вони!
Часом не мали в хаті й по кілька день молока, кусня кулеші, а вона вдавала, що й не знає їх. А її мати, Тетяна, її рідна сестра! Але вона сього колись жалуватиме. Вона їм колись покаже, аби вона так здорова. Має в сусідньому селі тітку, що розуміється на всяких зіллях і ворожбитстві; до неї піде й виманить яке недобре зілля. Нехай вони лише лишать її в супокою! Її й Саву…
Чорний худий пес, що був недалеко хати присилений на мотузку, забрехав нараз завзято. Але вже у слідуючій хвилі приляг до землі, поволікся кілька кроків покірно вперед, опустив голову на простягнені передні лапи й замахав живо хвостом, переміняючи брехіт на втішне скавуління. Замовк. Се Сава надійшов. Ішов скоро. Під пахою держав малий збиток.
Вона скочила з місця і підбігла проти нього.
— Аж тепер, Саво? Чому так пізно? — спитала нетерпливо й вирвала збиток з-під ремен.
— Та що хочеш, мене затримували. Я мусив ще муки нажорнити, бо так старій забаглося! — зайнявся він, обіймаючи її за шию.— Але зате приніс я тобі муки на кілька кулеш. Можеш собі зараз зварити. І кусень сиру приніс тобі. Ти, відай, любиш сир, гм?..— Він усміхнувся, а й вона розсміялася, показавши при тім прегарні блискучі зуби.
Відтак розвинула з листків сир, з'їла жадібно одну грудку, потім занесла з мукою в хату й вернула знов до нього. За той час він усів на призьбі й виймив із-за ременя тютюн. Вона сіла близько нього й обвила рукою його шию.
— Знаєш,— почала,— я думаю, що стариня буде сьогодні там ночувати. Дивися, як пізно! Коли досі не вернули, то певно вже не вернуть; там заночують. Лишися тут, і будемо говорити. Таж і так тримають тебе там цілу днину у себе, мов собаку на ланцюгу. Що ти сьогодні робив цілу днину?
— Косив. Цілу днину був запряжений.
— А що той робив?
— Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.
— Коби вже раз забрався,— закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць.— Він так, як би наш «нечистий», Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.
— Ай, нещастя! — глумився хлопець.— Хотів би я знати, що він мені може зробити!
— Він бунтує старих проти тебе.
— І…?
— Ти дурний, Саво.
— Чому дурний?
— Ти не видиш, як він підлещується старим… як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати?[68][68] Я тобі кажу, за ним помандрує все з хати до міста. Всі гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая, так воно буде. Будеш видіти, що так буде.
— Так що ж мені діяти?
— Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!
Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.
— Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!
— То… так… не йде… не можна!..— відпер він здержливо.—Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато:
«Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.
Її очі горіли, як перше.
— Але ти любиш землю, Саво! — сказала і притулилася близько до нього.
— Ей, що там «любиш»! — відповів він роздразнено.— Що значить чоловік без землі?
«Те, що мій батько…» — хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.
— Ти будеш мати землю, Саво!—сказала.—Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! — додала з неописаною погордою.— Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?
— Авжеж! — відповів Сава.— Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту… тоту…— й обоє пирснули нараз сміхом.
— А ти?
Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.
— Ти, певно, перепудився… Він розсміявся вимушено.
— Перепудився? Я?.. Я сплюнув перед неї!—відповів і перехрестився три рази.— «Мене чіпається, ви? — кажу їй.— Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?»
«Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій»,— і почала кричати.
Рахіра сховзлася, мов кітка, перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.
— А ти, Саво? — спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.
— Я? Я підняв кулак і погрозив їй. «Видите оцей кулак? — сказав я їй.— Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав,— казав я їй,— а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм! І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! — казав я.— Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік».— «Не дочекаєш ти того, ти проклятий! — пищала вона.— Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!» —та й з тим луснула мене в лице… Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой,— вирвалося нараз із його уст нетерпливо,— як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги…— і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.
— А що каже вуйко Івон?
Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.
— Ну?..
— Ет, каже!
— Та що?
— Коби казав, а то він нічого. Се гірш усього! Його очі прийняли чудний вираз. Здавалося, що
збільшаються в льодово-зеленім блиску, що стають такими, від яких доводиться страхатися.