Хлопець мовчав, закусуючи дальший плач.
«Зачув своє нещастя тут і втікав би від нього додому!» —промовив у нім голос, і голосно додав:
— Я, що міг, Михайле, робив, знаєш! Та що з того? Де пішла моя праця? Що я можу дальше зробити? Все як із заліза, а моя рука не переломить сього. Хто витримує — витримує, а хто ні — іде землю гризти. Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то ні я, ні ніхто інший не задержить її; а як тебе має грім на чистім полі вдарити, то ти вийдеш звідси чистий, як лиш того треба. Оце я тобі кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе — упрягають і інших. Буває кінець усьому — буде й тому кінець. Роби своє та здайся на божу волю, я тебе не можу рятувати!
Докінчив твердим, різким голосом, неначе урвав, і замовк, втупивши очі в землю.
— А я не витримаю! — обізвався молодий, майже хлипаючи.— Щохвилі чути — там один умер, тут побив кінь якогось на смерть… там якийсь стратився… І чому? — прошептав, витираючи долонею сльози з очей.
— Бог знає чому! — відповів Івоніка.— Про таке й недобре питати! Ані я, ані ти не змінимо сього! Все те старше від нас, і ми того не змінимо, як само воно не зміниться!
— Ми нічого іншого, як собаки! — видобулось із найглибшим огірченням із уст хлопця.—Я чув се вже тут!
— С-т! — успокоював батько хлопця.
— Я се вже чув тут! — повторив хлопець рішуче.— Від делікатних панів, тату, і так зчаста, що уха мої тим уже переповнені. Але я не пес,—боронився він відважно, підводячи обурено голову догори,— чи як, тату, пес я? Тому, що мужик?..
— С-т, с-т! — втихомиряв знов батько з переляком; відтак, задивившись на хвилину в землю, сказав: —Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята. Я хотів би, аби й онуки мої й діти онуків моїх не відривалися від неї. Крізь наші руки йде і білий хлібець, а як не соромно тим, що називають нас псами, той хлібець із наших рук побирати та їсти, то най буде їм соромно, що вони делікатні та топчуть нас пусто та дурно, як землю, що годує їх. Колись заважить вона тяжко на їх грудях і не будуть вони відтак годні відкинути її від себе. Але се сказав хтось у гніві, не бери собі того до серця!
— Та й інші чують те, тату! Доперва тут зачув я, що таке мужик. Там, у полі, ми сього не чуємо! Хто се нам має там казати? Тут чоловікові отвирають очі. Я знаю,— тягнув дальше роздразненим голосом,— за що мужика мають. За один день та й чоловік почує й навчиться стільки, що й удавився б тим.
Відтак оповів півголосом, що йому розказував один камрат, що вже довше служив і був якийсь час буршем у одного офіцера.
— «По півтора році,— оповідав він мені,— просив я о відпустку на святу неділю. Моя мама дві неділі перед тим умерла, й лишився лише тато, слабовитий, темний старець, із трьома цілком молодими сестрами… Мама несподівано вмерла. Все лишилося, як поражене, по ній… все було без голови… І написали по мене… ніби найстаршого. Я просив свого пана о відпустку. Я мусив іти додому. Небіжка мама плакала за мною кривавими сльозами, як я йшов із дому. Дома лишилося тоді по мені все, як би сокирою перерубав.
Я просидів дома два дні. Як повернув, був уже враз із дниною третього дня тут і увійшов до пана в хату; він скочив до мене червоний, як буряк.
— Де ти був? — ревнув до мене. Мене обняло холодом.
— Мельдую покірно, пане лейтенант, я був на урльопі[82][82] дома!
Він гримнув мене в лице.
— Ти, проклята собако, ти тепер приходиш? — верещав.— Я тобі лиш на одну днину урльоп дав! Знаєш ти те? — сопів із гніву.
— Прошу пана лейтнанта: мені казали при компанії[83][83], що я маю два дні…
Тарах — другий раз. А потому:
— Мені все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав порядок…
Що я мав казати?
При війську не вільно відповідати. Ані писнути… ані рота не вільно створити, ще гірше потім. Він ще багато говорив, а потім: — Марш!
Я пішов.
Тоді було мені так, як би мене гадина в серце вкусила. А дома я ані пив, ані гуляв, ані колачів не їв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що мені здавалося, що ходжу по коліна в сльозах. Бідні сестри вилетіли проти мене, як мокрі птахи, а бідний темний батько плакав гірко…
«Дотепер бодай вона тебе виділа,— говорив,— а тепер навіть вона тебе не видить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч…»
І на все те мав лиш два дні, та й за ті…»
Він урвав і не міг із жалю говорити.
— Та й тому кажу я, тату…— тягнув дальше хлопець і також не докінчив.— Візьміть мене з собою звідси, тату! — вирвалося знов, як передше, болісно з грудей хлопця.— Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть, що хочете, нехай мене пустять!
Старий дивився на сина.
— Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! — сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.
Син витріщився на нього.
— Аякже! Я виджу!
Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.
Син злякався.
— Тату!
— Я йду вже, синку!
— Та як же? Сидіть іще!
— Чого? Що я тобі такого? Ади, не віриш татові! Я тебе не можу з сього врятувати. Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене!
Він говорив із морозячою повагою і рішучістю.
— А я думав про вас день і ніч! Зірвав собі очі за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пішов до вас. Плачучи, гриз кулаки свої, аби жаль переходив, та я лиха не накоїв, а ви…
— Мовчи!
Він не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався і вмовк.
Не говорив більше ані слова. Відчув відразу, що розсердив батька, а не мав ані слів, ані відваги направити сього. Довкола нього й на нім тяжіло щось, а до того нараз пробудився в нім голос: «Тато сидів, мов собака, на землі, а ти…»
«Собака, собака! — скричало голосно в нім, як голос лейтнанта, про якого щойно оповідав.— Мені все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох…»
Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимаршируе зараз на егзецирку[84][84] за місто, та хто там ще не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.
Один вояк приступив до Івоніки й сказав:
— Ідіть додому, бадіко! — і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: — Не
гайся!
Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.
— Ви вже йдете, тату, вже йдете? — сказав хлопець жалісно.— Коли прийдете знов? Приходьте, інакше я страчуся!
Він говорив, як у гарячці, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер[85][85] і торністру[86][86], чи прощатися з батьком.
— Зараз будуть нами гнати, як псами,— кликнув,— але най-но, най!
Помахав грізно п'ястуком і убирався скоро в плащ. Старий позирнув на нього і, подаючи йому два пальці, докинув півголосом:
— Я піду за вами, де будете егзецируватися! Буду там так довго, доки не вернете назад до касарні. Буду дивитися, як ти будеш егзецируватися.— Відтак додав: — Я буду щонеділі в тебе! Аби як, то я прийду! Хіба що заслабну, то не буду! В неділю все жди на мене, Михайле! Бувай здоров, бо я вже не буду більше з тобою говорити! І я мушу йти! Там жде все на мене!
— Бувайте здорові, тату! — зігнувся і поцілував покірно чорну, грубу руку.
Відтак старий вийшов скорою ходою скромно з кімнати.
Саме супроти касарні розпростерся великий старий міський парк. Коло його входової брами станув Івоніка й дожидав сина.
Був неначе строєний. З Михайлом не було добре. Рвався додому, як від смерті. Жаль до розуму прибирався. А у нього були руки сковані, й він мав на те все мовчки глядіти. Отак само, як тепер полишив він його, він міг або стратитися, або все покинути та піти світами.
«Не має серця до жовнірів!» — сказав до себе, а відтак згадав про те, що обіцяв йому. Приходити щотижня до нього. Аби він його видів. Він був дитина. Сава не був такий — казало щось у нім. Сава був би пішов і служив, і був би зносив тяжке й тверде твердо й уперто, і дурно не грозив п'ястуком. Сава не був би мав таких пригод, як сей, і він не боявся б їх. Сава — залізний. З тіла тонкий, марний, а проте залізний.