Людина – Ольга Кобилянська

— Твоя уява надто роздразнена.

— То дайте поживу моїй душі; дайте мені серйозну, тривалу працю. Одначе ніколи не стояло виразніше перед моєю душею, що єсьм “нічо”, єсьм якимось недокінченим, неповним сотворінням, котре, оставшись таким, саме не здолає опанувати долі! Що мені з самої волі? Що остається мені? Нічого, Маргарето, нічого, крім прокляття, насмішок і милостині.

Трохи згодом, немовби собі що пригадувала, додала рішуче, ніби більше до себе:

— Нехай врешті все б'є на мене, я хочу до остатньої хвилини оставатись праведною, а хто в силі чинити більше, нехай робить…

— А за потреби життя забула, серце? — спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярів.

— Моральна нужда а абсолютна бідність — се одне й те саме. Наслідки їх однакові. Будьте ласкаві, — додала опісля спішно, — дати мені аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звільна кімнату і станула врешті перед старою женщиною. Ніколи не видавалась вона їй такою поважною, однак ніколи й такою чужою.

— Се твоя невідмінна постанова?

— Невідмінна.

— І чи ти того свідома, що запропащуєш сама свою будучину?

— Так, я того свідома, що не брешу…

— Годі, бог з тобою, безталанна!..

* * *

Щось у годину пізніше покинула Олена стару товаришку. Надворі стало ще темніше. Ледве що десь-не-десь блимали зорі, а по місяці таки мчалися хмари. Лише вихор гудів та свистів безнастанно, та гнав тихими улицями…

Прощання обох женщин було холодне і німе. Щось стануло між ними, що їх роз'єднало; вони обі се порозуміли…

Сміливо кинулась Олена в нічну темряву. Сильний подув вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою дівчиною луснули сильно і замкнулись.

— Чого, властиво, вона хоче? — пробурмотіла стара нетерпеливо і вертала звільна напомацки у свою світлицю. — Чи при умі вона?

* * *

Чаша горечі, яку довелося випити родині Ляуфлерів, не була ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солодкою гармонією серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумів він поезію, в котрій, зливалось місячне світло й соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зрозумів золоту їх пісню, казочну. Зрозумів сумраку вечірнього чародійну силу. Він потонув у найніжніших чувствах… він, Герман-Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидівка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його просьбу, щоби стала його дружиною, відкинула вона рішуче і холодно, його горя і розпуки не в силі описати ніяке слово людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб…

Недовго по тім усунено радника з служби… і гарні, золоті часи, про котрі знав оповідати він, його товариші та добрі знакомі, — стали tempi passati![24][24]

* * *

З чотирьох доньок була лиш найстарша і Ірина замужня. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера і проживала безжурно далеко від родичів. Ледве що раз або два в рік питала листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала їй точно й коротко. Обі сестри ніколи не годились з собою, а від часу, як найстарша віддалась, відчужились ще більше. Тяжко приходилось тепер Олені до неї і її мужа відсилати письмо, котре мало характер просьби. Той її швагер мав далеко від міста кільканадцять фальчів[25][25] поля з обійстям, і теє хотіла тепер пані радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали іншого виходу з лихих обставин. Частина пенсії, котру з ласки полишено радникові, була така мала, що ледве вистарчила б на життя одному. Крім того, були в них ще й довги і, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на інші потреби. Довго треба було ждати на відповідь, дуже довго, — аж і прийшла нарешті. Зять, хоч і неохотно, пристав на предложення своєї свекрухи і заключив тверду, некорисну для них угоду, котру однак і Олена мусила підписати.

Небавом відтак переселилася далеко-широко знана і поважана родина (з виїмкою наймолодшої доньки, котру найстарша забрала до себе: “заки заакліматизуєтесь” — писала) в нужденне пусте село і почала нове .життя.

* * *

Минув уже п'ятий рік, відколи проживали на селі, відлучені від інтелігентного світу, від усяких товариських зносин. Кождий виїзд у місто був сполучений з видатками, і для того вони рідко коли виїздили. Тяжко приходилось їм хоч і яку там малу суму грошенят відложити. Винаймлені поля приносили мало доходу, а про частішу продаж яких-небудь продуктів рідко коли мож було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Він просиджував цілими днями в нехарних[26][26] сільських корчмах, п'ючи та сперечаючись з мужиками. Тут і вироблював їм різні подання і супліки та залагоджував і інші справи, а за те платили йому мужики горівкою або і грішми, котрі відтак пропивав знов з ними. Ніхто не здержував його більше від такого життя. Коли при суперечці попадав у злість, поводився наче божевільний. Одного разу вернувся він більше, як звичайно, напідпитку додому. На його вид впала радникова в таке роздражнення, що не могла спокійно заховуватись. Вона лаяла, проклинала і казала йому назад вертати туди, де провів цілий день. На столі біля нього лежав великий залізний молоток; розлючений її словами, шпурнув ним за жінкою. Близесенько біля її виска пролетів він і упав Олені перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього і потрясла його сильними руками.

— Гадюко! — кричав він несамовитим голосом. — Кара божа! Відчепися, коли не хочеш почути отсього молотка, щоб раз назавжди успокоїлась!

Далі махнув за нею рукою, щоби її ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього і страшний зимний усміх викривив їй уста.

— Зноси тягар, батьку, доки ще мати жиє. Не забувай, однак, що родичі винні, коли діти суть для них тягарем, — і вийшла.

Вона була тою, котра управляла цілим господарством і на котрої плечах спочивав гаразд цілої родини. Так — цілої родини. Від двох років проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А і наймолодшу Геню виекспедійовано назад додому, — “щоби привикла до відповідних обставин та мала образ своєї будучини”, — як писала найстарша. — “За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а тому, що вона не є гарною, то ще найлучче буде випровадити її на добру ґаздиню і охоронити її від усякої вищої освіти, котра в нашій родині відіграла таку нещасну роль…”

* * *

Була осіння сонячна днина… Пізно по обіді. В селі панувала тишина. Велика часть мешканців забралась на. ярмарок, а й на полях не видко було нікого. Давно позвожено . все додому, і далеко та широко видко було голий простір, — далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовільно зверталось око до темного дубового лісу, котрий, припираючи до західної сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько біля нього йшла сільська дорога і не один утомлений вандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоби в їх тіні відпочити. Осіннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагіднім вітрі і набирало при західнім сонці рішуче кривавої краски. Особливо ж вражала одна група беріз очі всіх прохожих. Вони росли на узгір'ю, низько до землі схиляючи свої сплетені віти, і ніби умисне висунулись із лісової гущі, ближче до дороги. В ясних місячних ночах виглядали їхні білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привітливо. Се завважила, мабуть, і Олена, що вийшла отcе із глибини лісу та оглянулась за місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачучи на ній нікого, усіла потрохи знеохочена…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: