Людина – Ольга Кобилянська

Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п'ять років глибоких слідів на її лиці? Так — і ні. Вона належала до тих щасливих, котрі не старіються скоро, на котрих лиці відбивалося, однак, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лілієвобіле лице. Біля уст уклалась морщина, котрої перше не було і котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму і утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із нею той час? Той, хто не проживав у безлюднім місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одностайній боротьбі з журбою, той і не в силі оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально уложених натур — як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловіка вдоволити. Недбалим, до думання лінивим, вона вистарчає; вдовольняє вона і мешканців міста, що опускають галасливе товариство, щоби на свіжім воздусі скріпити зав'яле тіло; однак, ніколи не вистарчає вона для мислячих, діяльних людей. Від днини до днини, від місяця до місяця примічала Олена на собі наслідки того тупого бездушного життя. І вона була остроумна і надто добре розуміла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамітно до тих людей, котрим розходиться лише о фізичний добробут.

Змовчу про тоті хвилі, в котрих переживала вона несказанні муки, в котрих її молода душа, що бажала діяльності, силкувалась переломити вузькі границі, якими окружало її теперішнє життя. Як той спійманий орел, побивалась вона у в'язниці, думала неустанно про вихід з тої глухої одностайності; і як все наново мусила переконуватися, що теперішнє життя дожидало її і в будучині. В такі хвилі сум страшний налягав на її душу, і в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба, безмилосердна! Незамітно упадала вона під вагою німих мук. Правда, сі муки можна було завважити на її лиці, однак ніхто не журився нею. В господарстві, котре було на її голові, йшло все звичайним ладом, і лише спущені віка і якась утома свідчили про її психічні терпіння…

Хустка зсунулася їй з голови, однак вона того не завважала. Її ціла увага була звернена на мурашню, що піднімалась маленьким горбком біля неї. Вона думала про поділ праці у тих комах, а нараз і пригадалась їй чомусь стаття Писарєва “Бджоли”.

Було вже доволі давно, коли се читала. В яке гарячкове роздражнення попала тоді по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок піднімалось тоді в її душі проти “трутнів”… — Тепер читала вона дуже рідко.

Наче б забула і себе і все навкруги, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бігали, все однаково, без перестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, і кожда комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипіло в тім світі дрібних сотворінь, збудило в її душі яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишені, витягнула пом'ятий лист і прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неї ще перед двома місяцями її найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обійстя й поля; випущені в оренду; що радить Олені заздалегідь порозумітися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтів, бо в противнім разі могли би уже за рік остатись без пристановища, їй неможливо інакше зробити; обставини приневолили їх до сього; сини й дочки попідростали, а наука чимало коштує і т. д… Всі знали о тім і всі сумнівались, чи остануться дальше на господарстві. Здавалось, що жиють тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна і горда женщина, зломилась. Ледве можна було її пізнати. Лише воліклась під вагою щоденної тяжкої журби. А коли Олена розповіла їй зміст листя, вона сплакала, замість що-небудь на відповідь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона — її “сила”, що вона єсть сею точкою, що в'яже її з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала[27][27], побивалась, неначе мужчина, дома і по полях. Одне ставало другому до помочі, одначе, підстава цілої будівлі стала порохнявою і захиталась…

Ще мовчала Олена. Ще не мала відваги поділитись із старою ненькою й обома сестрами найновішою вісткою, себто тою, котру одержала вже від нового властителя їх пристановища. На її запитання щодо дальшої оренди відповів він коротко, привітно, що по упливі року відбирає поля і стане сам ґаздувати…

Над тисячними вихідними точками думала бідна дівчина. Думала, як би оберегти родину від грозячої абсолютної бідності, нужди; щоби їм при оповіщенню сумної звістки подати заразом і нову спасенну раду. Одначе не видумала нічого. Не видумала? Адже хто її добре знав, той знав також, що з нею коїлося щось від найновішого часу. І дійсно. Ніколи не виходила вона з дому так часто і не бавилась так довго по прогульках[28][28]. Особливо ж сусіднє село її немов причарувало…

Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а її погляд полинув знов долиною по дорозі. Сонце ладилось заходити, і на заході запалало небо рожевим блиском. Нараз долетів до неї туркіт воза і тупіт кінських копит. Вона заворушилась і вп'ялила очі в той бік. Показався малий легкий візочок, тягнений двома палкими кіньми. В нім сидів одніський мужчина і поганяв сам коні.

Лице її спалахнуло кров'ю, а серце затовклось сильно.

Візок приближувався чим раз, то скорше. З-під тонких скорих кінських ніг вилітали іскорки, а вона, затявши зуби, почала звільна спускатись із горбка. В очах її горів дивний огонь, ніздрі дрожали…

Мужчина, побачивши її, здержав одним рухом коні і привітався. Був се гарний, сильний мужчина, літ, може, 29. З його одежі мож було відразу відгадати, що він був лісничим. Він сміявся, показуючи з-під вуса ряд густих, білих зубів.

— Я вас пізнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! — сказала вона з притаєним зворушенням.

— Буде мені мило, дуже мило! — відповів він радо.

Опісля зробив їй місце біля себе по лівому боці, поміг усісти, затяв коні, що аж підскочили, і відтак помчався уперед…

Почали бесідувати. Він тішився, що стрінулись, а вона відповідала ввічливо і скоро. Він говорив багато. Між іншим, оповідав (що вже вона й знала), що він лишається у барона в сусідньому селі і дальше у службі, а може, і на завсігди. Що казав йому, Фельсові, нині в місті, що закупив ще одне село; далі, що і заміняв собі нині коня, он того сивого гуцула…

Олена подивляла гарного коня. Він ішов дуже гордо і мав густу гриву, котра майже зовсім закривала голову. Від часу до часу підкидував бутно[29][29] голівкою вгору; був, очевидно, ще молодий і мало запряганий.

— Поводити кіньми становить особлившу приємність, — сказала вона. — Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.

— Таж се можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.

— Але ви мусили б мене сього навчити.

— Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.

Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі.

Він мав великі, голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.

Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.

— Але держати треба неабияк! — завважила, повернувши голову легко за ним. — Чи ви не втомлюєтесь ніколи?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: