Одного дня спитала її радникова, коли буде вже раз[32][32] писати до нового властителя в справі оренди.
— Пождімо ще, мамо, — відповіла знехотя і немов задивилась за чимось у вікно.
— Ще ждати? Таж ти говорила мені про се ще перед двома тижнями; я не вірю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.
— Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе. Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дівчина не говорила ніколи на вітер. Ірина, що якраз у тій хвилі увійшла до кімнати, почула остатні слова.
— Що ти знов береш на себе, Оленко? — спитала журливо. — Може, знов ті утяжливі гафти? Лиши їх; заплата за них надто вже мізерна!
— Вас беру на себе! — відповіла в тоні, ніби жартовливім.
Ірина приступила й собі до вікна, і її погляд задержався на сестринім лиці. Виглядала змучена, а попід очі виступили перстені. Вона знала, що сестра терпіла на безсонність.
— Дуже сумний отакий осінній краєвид на рівнині! — відізвалась Олена, щоби повернути розмову на що інше. І дійсно. Надворі було дуже сумно. В городі[33][33] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вітер так і здіймав сухе листя вгору й уносив усе далі.
Дрібонький дощик сіяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто і глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетіли в ліс…
— Маю тобі передати поздоровлення, Олено, — заговорила Ірина по якійсь хвилині, під час котрої обі мовчки задивились на краєвид. Олена спаленіла і перелякалась.
— Від Фельса. Я була в учителів і подибала там його.
— Так? — обізвалась Олена, одначе обернулась у сій хвилі до столика і чогось шукала. Рівночасно вийшла з кімнати радникова, котру викликала наймолодша донька.
— Що ж він там робить?
— Не знаю. Останеться там, правдоподібно, аж до вечора. Дожидає вчителя, що поїхав у місто на ярмарок і має йому щось привезти. Мені видиться, Олено, — додала по хвилі, — що він інтересується тобою.
— Так? — сказала вона зворушеним тоном. — І що ж, Іринко?
Іринка здвигнула плечима.
— Він добрий чоловік, але дуже ограничений…
— Ну, так, але все ж таки він має доходи; а головна річ: він добрий чоловік!..
Тривога і здивовання заграли нараз на лиці молодої удовиці. Вона не розуміла сестри, одначе не могла не зрозуміти тону, в котрому вона се сказала.
— Здається мені, що він пересиджує охотно в жіночім товаристві, особливо в молодім… — казала вона далі звільна, не зводячи очей із сестриного обличчя.
— Був там ще хто? — спитала неспокійно.
— Ні, але погляд, котрим мене зміряв, упав мені в очі. Опроче, що він нас обходить?
Чудна зміна зайшла в Оленинім лиці. Її очі заіскрились, і вона сказала швидким і різким голосом:
— І чому б не мав він нас обходити?
Молода жінка замовкла та в наглім перестраху спустила очі. В тій самій хвилі приступила Олена до неї, вхопила її за руку і поцілувала.
“Я ж його не люблю”, — хотіли вимовити її побілілі уста, однак, не вимовили. Грудь її підіймалась із сильного зворушення.
— Не думай зле про мене! — простогнала вона тремтячими устами.
— Не знаю нічого, — втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.
— Мені діється так, немов тій собаці, що покірно зносить, як її копають, — сказала Олена. Опісля відтрутила сестрину руку від себе і скоро вийшла з кімнати.
Ірина осталася одна, і її очі звернулись, як і передше, на краєвид. Тим разом уже не бачила нічого. Так лише блукали її очі безцільно, несупокійно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло її душу…
Що сталося з дівчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вірити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, боже милий, якого роду була ся любов?..
Вона так і затопилась у важку задуму, одначе небавом відвернулась назад від вікна. Висока, струнка стать мигнула попід вікна… Наче блискавка блиснула одна думка в голові молодої жінки. Вона станула немов укопана на місці і слідила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знає, куди ся прямує. Вона туди йде! І дійсно. Олена йде туди, щоб побачитись із Фельсом…
Вона йшла звільна, щоб успокоїтись. Їй справді діялось, немов собаці, покараній за якусь провину. Вона паленіла, згадавши погляд сестри, тої сестри, котра досі в ню вірила. Вона відчувала, що з постановою статись його жінкою утратила теє щось, що її оберігало дотепер від усякої брехні, від усякої неправди. Вона знала, що опісля заживе лиш фізичним життям. Однак вона не може собі інакше порадити. Що про ню тепер думає Ірина? — гадала вона далі. — “Чи я його люблю?” — і вона усміхнулася слабо: “най собі се думає”. Лише до правдивої причини не сміла Ірина дійти, ні за що в світі не сміла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…
Потім стала думати про нього. Вона уявила собі його постать. Вона мусить у ньому віднайти щось таке, що б її до нього притягало. Вона знає докладно, що він буде говорити, як уперше заговорить. Знає той усміх, котрий зраджує, що він ограничений, і котрого їй встидно… Лише чоло має він біле, гарно сформоване, котре надає виказ[34][34] цілій статі, й сильно збудовану постать рідкої краси. “Се ж дійсно щось гарного — така сильна і здорова людина”, — думає вона. Який він сильний!.. Тоді, наприклад, зняв її з візка так легесенько, наче б вона була легка, мов перо і (згадавши се, паленіє ще тепер), здіймаючи, притис її на хвильку до серця…
— Боже милий, що я дію? — прошептала нараз і стала, немов укопана… — Іти? Іти! — відповіла опісля наче не своїм голосом. І її уста усміхнулись у несказаннім огірченню. Так, вона все до чогось придатна…
І знов думала про нього. Думала й вірила в те, що його любов не зостанеться на ню без впливу. Любов має те в собі, що наколи походить від симпатичних осіб, викликає і в нас настрій, подібний до любові…
Часто стрічалась вона з ним і кождим разом уміла так зарядити[35][35], що з її родини не був ніхто присутній; а коли трафлялось, що Фельс появлявся іноді дома в її родичів, то ставала мовчазною й шукала заняття в пекарні[36][36]. Здивований, споглядав тоді за нею. Його очі слідили неустанно кождий її рух, однак, тут була Іринка та інші; була й “наймолодша”, котру радникова консеквентне придержувала в кімнаті, і він бавився переважно з ними. Лише при його відході з'являлася точно і позволяла, щоб він цілував її руки при всіх…
Коли впали сніги і настала санна, приїздив він кождої неділі і забирав усіх на прогульку. Тоді сиділа Іринка з наймолодшою сестрою разом, а вона біля нього напереді. Або знов трафлялося, що він приїздив лише по ню саму й відвозив її у сусіднє село до жінки тамошнього надлісничого. Тоді під час їзди питав її щохвилі, як сидить і чи їй не зимно.
В остатнім часі стратив багато зі своєї звичайної сміливості супроти неї. Зате вона бувала розмовна, весела і опанувала його зовсім. Коли він бувало розговориться про яку річ, не передчуваючи, що говорить якраз проти її поглядів, тоді спинявся на ньому гордий, холодний погляд Оленин і він мішався.
— Чого говорите про речі, котрих добре не розумієте? Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви є, і не думайте йти другим під лад!
— Тиранка з вас, панно Олено!
— Чого мене слухаєте? Не робіть сього, наколи вам неприємно.
— Чому ви до мене такі гострі? — питав з вимушеним усміхом. — Завсігди маєте щось на мені критикувати, а мене се болить.
— Я не хочу, щоб над вами хто глумився, — відповіла вона м'яким, перепрошуючим голосом. — Людям не слід над собою насміхатись, а лише себе доповнювати. А тому, що я вас добре знаю, знаю, що ви ліпші від других, то й представляюсь такою, яка власне єсьм.
Тоді він знов цілував її руки.
— Ви мій ангел-хоронитель! — говорив він розніженим голосом і був би стерпів, хоть би вона йому й ногу на карк поставила. Вона се відчувала, і її обгортала якась злослива відраза, їй було б приємніше, наколи б він був їй противився; а так піддався охотно її сітям…