Раз небагато вже бракувало, щоби їй освідчився, однак вона збила його з пантелику такими різкими словами, що очі його зайшли слізьми, і він, ухопивши капелюх, забрався. В тій хвилі, правда, вона не застановлялася над тим, що сама привела його систематично до такого настрою. В тій хвилі бачила вона перед собою попросту мужчину, котрий не був їй під ніяким взглядом під пару, котрого не могла ні полюбити, ні поважати; котрого ограниченість її дражнила. Була отже до нього немилосердна і поводилася супроти нього в спосіб, котрого несправедливість помічала лише опісля.
При слідуючій стрічі вітала вона його зате привітно і питала журливо, чи він не гнівається на неї; просила сердечно не чинити сього: адже вона вже така “фатальна”, а властиво — дуже нещаслива. Говорячи таке, вона казала правду…
* * *
Настав Великдень.
Олена перша була на ногах. Заглянувши всюди по господарстві, де було треба, повисипала парубків та дівчат до церкви, а сама пішла на город. Сонце давно вийшло з-за лісу, а раннє зарево поблідло. Був се правдивий весняний поранок, із своїм здоровим свіжим воздухом, з своїми тихими чарами, що людську грудь наповняють новою надією. Поодинокі звуки дзвона старої церкви долітали до неї, немов щось святе та зворушуюче залягло у спокійній, тихій природі…
“Великдень!” При тім слові затремтіло її серце, немов його хто краяв, а брови стягнулись неначе в фізичному болю.
Вона не могла бути весела. І чим їй тішитись? Тепер жила хіба на те, щоби не вмерти. Навіть відживаюча природа не розігнала її байдужності. Все здавалося для неї мертвим. Вона притисла затомлені руки, неначе в глухій розпуці, до чола, згадала минувшість, подумала про будучність і під ваготою думок немов угиналась….
Попри сад йшла стара лепетуха Катря, мати сільського двірника[37][37] і, як іноді жартом її прозивали, “стара штафета”.
— Христос воскрес! — кликнула.
— Воістину! — відповіла Олена. Стара затрималася.
— Не йдете до церкви, паннунцю?
— Піду трохи згодом.
— Ідіть, ідіть! От була я вчора в пані фештерки[38][38], там була й пані професорка[39][39], та й завдала мені вам сказати, щоб ви прийшли нині до церкви. Мають вам щось дуже важне сказати. А напекли там знов!.. Боженьку, на півмилі чути той запах! Але ж бо там знов і гостей!
— Хто ж прибув?
— Сестра якась помершої фештерки, тої першої, бачите, її мати; донька фештерового брата жінки; молодий пан фештер з гарними кіньми та сивим капелюхом, що то минувшої неділі був у вас. Все забуваю, яке його ім'я. Моя голова стара. Якесь дуже панство з міста, що то її пан від людей податки збирає та й докупи кладе; якийсь цісарський пан, бачите, шаблю носить. Але тепер іду. Хотіла лише те сказати. Хочу також піти до церкви, мушу однак уперед сі писаночки занести моїм унучатам. Нате й вам одну; ся жовта, красна, мені дорого коштувала. Отже, ідіть, паннунцю, до церкви та помоліться св. Миколаєві, щоби дав, аби ви уже від сьогодня за рік свячене не самі їли, а з чоловіком та дітьми. Не годиться дівувати увік[40][40]. Бог та святі най дадуть мому Іванові небо… Він був добрий чоловік і ґазда. А любив мене, любив!! Боженьку! Вже як було мене часто б'є. Лише як побрались, то гадала, от тепер твоя година, Катре! Все, бачте, зачерез те, що без його дозволу на танець забігала…
— Заслужили-сьте, коли так…
— І чому ні? Якби був мною не журився, то й не бив би. Не дурно й кажуть: “жінка не бита, а коса не клепана — одно й те саме”! Одного разу то полежала я три неділі. А з мого волосся осталася майже половина в його руці, але-бо я й волосся мала!!.
— Ідіть, Катре, ідіть; ви знов пересаджуєте!
— Так? Пересаджую? Дай, боже, стільки щастя моїм дітям та й унукам, скільки брехні я наговорила! З місця най не рушуся, коли се неправда! Але чоловікові можна таке робити, на те він і чоловік… Земля пай му пером стане! Щодо мене, — додала нараз голосним шепотом, близько приступаючи до Олени, — то я вам бажаю за те, що читали листи від моєї доньки, щоби ви стали панею молодого пана фештера. Чую, купив знов від пана барона з П. яловицю. Два роки минуло їй навесні. Червона з білими латками… за вісімдесят п'ять з. р.[41][41] Такої ще наше село, мабуть, і не виділо. Ну, але зате вже вона й від барона… Тепер біжу далі.
Вона поступила пару кроків уперед, станула однак знов, наче вкопана.
— Ну, і була б забула вам сказати, що панич пана професора і пані професорки теж приїхали. Не той молодший, а старший, той, що дивиться зизом[42][42]. Боже, прости мені гріхи мої (вона голосно по устах ударилась), се він, мабуть, від науки обірвав. Так, так, се певно, що так… Щоби, було, не здурів… Син нашого дяка оповідав одного разу, що якийсь так багато вчився, що аж здурів. Той старший, знаєте, той дуже крутиться коло чорнявої панни нашого панотця. То теж добре панство. Завсігди дає мені молока, коли моя корова перестає доїтись. Дай їй, боже, панування! Майтеся гаразд! — І попленталась вона скоренько, як на старі ноги.
Олена дивилась довго байдужно за нею. Далі вернулася звільна у хату… Трохи згодом пішла ціла родина до церкви…
* * *
Того самого дня по обіді зійшлися гості, запрошені Оленою і її родичами: старі вчителі з синами, надлісничий, священик із родиною і молодий Фельс. Забава розпочалась, як се звичайно буває на Великдень, їдженням “свяченого”. Старі бажали собі притім обопільне усього добра, здоров'я, потіхи з дітей та унуків. Згадували сумно давні добрі часи і запечатували довгі бажання голосними поцілуями. Опісля складали бажання старі молодим, а коли вже молоді собі складали бажання, тоді виступили на їх очах сльози. Вони споглянули на себе глибоким зрозумілим поглядом і оставили “любу молодіж” саму.
Ніхто не міг гордитись того дня таким гумором, як Олена. Ніхто не жартував стільки, що вона. Ніхто не міг мірятися з нею дотепами. Очі Фельса так і впилися в її гнучку стать, в її гарне лице з незвичайно сяючими очами. Коси спустила вона нині на плечі і здавалась о багато молодшою. Його визначувала вона замітно: ледве, що відступала від нього. Для кождого з його дотепів мала привітну усмішку і визиваючий погляд; а присутні знали з “певністю”, що з них вийде “пара”, і то пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він — о, він знав, що не належав до “перших-ліпших”. Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…
— Знаєте, панно Олено, — оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, — що я придбав собі уже до вісімсот з. р.?
— Думаєте, що мені не звісно, що ви знаменитий господар?
— З того куплю собі урядження до мого помешкання.
— Воно буде, без сумніву, хоч не коштовне, однак, певно, гарне.
— О, панно Олено!
Він глядів на неї сяючими очима, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напівсвавільно, напівнасмішливо — сама теж несупокійна…
Іринка виглядала дуже утомлена. Неустанно слідила за сестрою, її тайну викрила вона давно, і її се боліло несказанно. Зразу старалась вона цілий план тайком розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Та однак просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкоджала.
— Я не маю вже нічого до страчення, — говорила нервовим голосом, — а вам усім треба пристановища…
— Я не можу прийняти твоєї жертви, — відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.
— Се не задля тебе, серденько, а так, задля родичів… — потішала її Олена, причім виминала її погляд. В дійсності була Іринка головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно сю тиху, ніжну женщину, котра ще й хоровита, була б і пропала без неї.
Тривожно слідила з того часу Ірина ті, як Олена казала, “лови”. А нині… нині була Олена наче пориваюча. І нині мусило все рішитись.
Ірина усіла до фортеп'яну і заграла механічно якийсь там танець. Він приступив ближче і, спершись на фортеп'ян, дивився на ню.