Була тут і стара Маргарета. Вона прибула що лиш нині ранком. Постарілась дуже і стала ще хмарнішою. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної комнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безгранично любить Олену, з якою особлившою любов'ю й поважанням поводиться він з її родичами, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного ужитку.
— За безцінь, дорога Маргарето. за нічо! — запевняла радникова. — “Вам з Генею не слід побиватись на селі, — говорив він. — У місті життя легше, можна собі скорше порадити”. Іринка їде, розуміється, з Оленою; ті обі вже нерозлучні. Він з доброї родини, — говорила далі з притиском і помітним голосом, наколи Маргарета на все відповідала мовчанням. — його батько був поштарем у С. На жаль, утратив родичів ще дитиною, а з свояків остався йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його і виховав; тому й він посвятився сьому заводові[47][47]. Але що се має до речі, Маргарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!
— Дай боже! Дай боже! — прошептала стара дама. — Я бажаю їй усього найлуччого. Бо ж вона і заслужила на ліпшу долю. Не можу я, однак, їй дарувати, що відмовила тоді К — у, так сказала би-м “легкодумно”! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, жиє безжурно, і то ще як жиє!!
— Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?
— Мабуть, так. Ах, якби була Олена зайняла се місце!
— Нема нічого злого, щоби на добре не вийшло, люба Маргарето, — відповідала радникова згори. — Все залежить від призначення. Хто знає, чи К… був би нам такий прихильний. Щоправда, матеріально була би собі ліпше стояла, як тут, однак вона поступала собі лише за власною волею. Ми її ніколи до нічого не силували. Що опроче далеко не так склалось, як було могло скластись, винуватий лише той безталанний Лієвич. В першій хвилині, як він лиш вступив в нашу хату, віщувало вже моє серце нещастя. З тої хвилі і прикувалося воно до нас. Однак вона про все те буде щасливою: і поважана буде також, як жінка Фельса.
При тих словах промайнув знов її погляд по пишнім букеті та по срібнім дарунку, і вона була дуже задоволена…
Маргарета не відповідала нічого. Вона, мабуть, неустанно думала про Олену, котрої нині ледве що не злякалась…
Чудно! Привітавшись, обі бентежились, а опісля Олена сказала з вимушеним усміхом:
— Бачите, Маргарето, я таки віддаюсь!
А Маргарета стиснула лише мовчки її руку.
Зацікавлені сидять гості, перешіптуються з собою врочисто та очікують молодої та молодого. Молодий має небавом появитись, — а вона?
Ірина, котра нині так успосіблена, одначе була б на похоронах, котра з самого зворушення майже дзвонить зубами, котра всюди з'являється, а не задержується ніде… говорить, що молода появиться зараз, що вийшла лише на пару хвилин нагору до літньої кімнатки…
— Вона прощається з своєю дівочою кімнатою, — шепнула одна груба економка до учительки.
А та, кивнувши головою, усміхнулась двозначне.
Олена справді заховалась на хвилю в одинокім тихім кутку, який їй ще лишився.
В білій довгій сукні, в довгім аж до землі спливаючім серпанку, стояла тут, занята дивною роботою. Виймала з малої касети один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук остатній. Сей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло.
“Лише раз, в остатній раз!” — подумала й розгорнула письмо.
Тут стояли великими буквами олівцем написані слова:
“Що твій медвідь коли-небудь і заслабнути, а навіть і в ліжку лежати може, ти б, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, в котрій посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом мешкаю, насилу запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі — твою легеньку малу руку… тоді й не боліла би вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, ти б певно усього спробувала, щоб лише мій біль усмирити. Я переконаний; ти б се інакше робила, як ми, лікарі, а воно би, певно, скорше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі говорити! Маєш ще три місяці перед собою — а потому великдень. Я все відкладаю на великдень… душа така повна, їй мене знаєш… так, але лежачи, писати утомився”…
Се були послідні слова Стефана, писані до неї. Василь їх післав до неї.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла вона письмо до уст і подерла його на дрібні кусники. Її давило в грудях. Вона приступила до створеного вікна і, спершись, закрила лице руками…
До неї вгору доходив упоюючий запах лелій, а там якраз перед нею тягнеться ліс старий та шумить одностайно чудні тихі слова…
Вона їх не слухає. Стоїть нерухомо. Трохи згодом почула, як один візок заїхав, немов гонений, на подвір'я. Вона знає надто добре, хто ним приїхав. Чує його короткий, голосний сміх… Чого вона ослабає? Чого дрожать ноги під нею? Чим раз ближче чує вона скорі кроки; чує, як він перескакує два-три ступні старих сходів, спішить до її покою.
Її очі спинились тривожно на дверях… він зараз увійде. Ісусе Христе!! Їй бренить щось у вушах, а в горлі давлять її корчі. Всі нерви напружені. Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її — одне лише чувство. Вона ненавидить. Ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, саміська вона… І чим вона оправдається? Що вона людина?..
Вона заллялась несамовито сміхом.
…Приклякнувши до землі, вона ридала нервово-судорожним плачем; а коли увійшов він, підняла руки, немов би просила рятунку.
Він підвів її і притис до грудей.
— Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!!.
1891. Село Димка, на Буковині.
[1][1] Царство брехні панує, як ще ніколи дотепер. А правда відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закутана в привабливо-яскраві ганчірки… (нім.).
[2][2] ц. к. — цісарсько-королівський.
[3][3] Завід — професія.
[4][4] Між іншим (франц.)
[5][5] В з я т й “пік” — завзятися, присікатися.
[6][6] Варіяцтва — божевілля.
[7][7] Літанія -молитва у католиків, тут нотація.
[8][8] Офіціни – бічна або задня частина будинку.
[9][9] Блискуча партія (франц.).
[10][10] Досконало (франц.).
[11][11] Урядник — чиновник.
[12][12] Лярі-фарі — пуста балаканина.
[13][13] Доктор прав (лат.)
[14][14] Консеквенцїї — наслідки.
[15][15] Поділений біль це половина болю (нім.).
[16][16] Великий виграш (нім.).
[17][17] Родичі — тут батьки.
[18][18] Дідичність блудів — спадковість помилок.
[19][19] “Ніхто із смертних не був цілком щасливий” (нім. — Фр. Шіллер).
[20][20] Побаче ння (франц.).
[21][21] За всяку ціну (франц.)
[22][22] У мені живе любов до свободи, в мені тверда постанова не дати себе поневолити, ким би це не було; ніколи на хилити своєї голови, де цього не може моя душа; жити своїм життям так, як я сам це розумію, іти шляхом, що я сам намітив, куди б він не вів, і не дати звести себе з цього шляху нікому ні підлещуванням, ні погрозами.
(“Завжди вперед”, Фр. Шпільгаген).
[23][23] Вегетування — існування.
[24][24] Минулим часом (італ.)
[25][25] Фальча — щось біля десятини.
[26][26] Нехарний — неохайний, брудний.
[27][27] Гарувати — тяжко, без спочинку працювати.
[28][28] Прогулька — тут веселе проводження часу.
[29][29] Бутно — буйно, завзято.
[30][30] Кордикова — тонка, подібна до шовкової.
[31][31] Напрасно — швидко.
[32][32] Раз — нарешті.
[33][33] В городі — в саду (діалектне).
[34][34] Виказ — вираз.
[35][35] Зарядити — влаштувати.
[36][36] Пекарня — кухня.
[37][37] Двірник — староста.
[38][38] Ф е ш т е р к а — лісничиха (від нім. Forster — лісничий).
[39][39] Професорка — учителька.
[40][40] Увік — вічно.
[41][41] з. р. — ринський.
[42][42] Зизом — скоса.
[43][43] “Як Гертруда вчить своїх дітей” (нім.).
[44][44] Ж. Ж. Руссо “Еміль” (франц.).
[45][45] П у к а т и — розриватися.
[46][46] Касетка — скринька.
[47][47] Завід — фах.