Людина – Ольга Кобилянська

Сього бажала вона за всяку ціну в світі! Однак інакше склалося.

Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кождого півріччя чимраз то гірше свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали хлопця доти, доки лютість батька не минула, і він знов у сердечний, супокійний спосіб не запитував про “дитину”. Тоді брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на “добре”, вставляючись за ним гаряче.

— Воно ще таке молоде, дитинне, — мовляла вона, — мусить вибуятись; час і будучина наведуть його і без того до пуття, поваги і розуму. В тих школах і старі знетерпеливились би, а не то — воно!

Батько успокоювався, м'якнув, цілував сина і умолював, щоби він уже раз прийшов до свідомості та поправився. Підвищив йому гроші на дрібні видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього і т. п. Ах, що ж бо то він і не виправляв з тими кіньми — не надивився би-сь і за днину! І гніватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! — Що вміє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не докаже… Так, приміром, замість до школи, забіжить тихцем до касарні, де завдяки протекції якого там нижчого “оборонця вітчини”, дістане схованку і приглядається годинами всім штукам їздців та військовим фарсам. Опісля віддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10][10]

В таких хвилях розходилось серце старих з розкоші, і пан радник присягався, що позволить йому відбути службу однорічного охотника хоть би й при гусарах.

— Куплю йому, — говорив він з ентузіазмом, — таку “бестію”, за котрою всі офіцери будуть губи гризти…

Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свідомо. І вибила за нею година щастя, а заразом і година безіменного суму для родини Ляуфлерів. Герман-Євген-Сидор від'їхав до В., щоб відбути там дожиданий рік служби військової, а радість родичів не тривала довго. І нестямились вони, як стали чим раз, то частіше появлятись всякого роду векселі на поличках Ляуфлерівського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частіше, як перед тим, бачити в кав'ярнях. Деколи він таки там і ночував.

В протягу трьох літ, почавши з вечора, в котрім Олена розсталась з Лієвичем, змоглася вже колишня “слаба сторона” радника в непогамований наліг…

І нині пересиджував пан радник з своїми вибраними товаришами при “шклянці” та нарікав гіркими словами на своє безталання.

— Коли Сидор буде і дальше таке заводити, — жалувався він, — коли не перестане, то доведе до того, що піду з торбами!

— Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! — потішав один із товаришів. Радник розсміявся гірко.

— Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство — се в молодого двадцятидвохлітнього хлопця не зле? Ой, прислужився він мені, що піду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силі дальше сього тягара двигати!

— Лишіть його лиш, най вибуяється, — замітив знов інший, якийсь податковий урядник[11][11]. — Я вам ручуся, що вийде з цілої історії такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком; у нього бистрий розум і духа чимало! Думаєте, що я був інший у молодих літах? Думаєте, що наді мною не плакала не одну нічку небіжка мати? І що ж з того? Я успокоювався помалу, от і пішов, слава богу, у власних силах угору.

— Як, для бога, йому не гризтись!? — кликнув другий, лікар і приятель родини Ляуфлерів: — Подумайте лиш, з ласки своєї: він має ще дві незабезпечені доньки дома, а той безсовісний драбисько так і накладає тягарі на карб родини.

— Лярі-фарі[12][12], любий докторе! Незабезпечені! Дівчиськами не журюсь зовсім. Позабезпечуються самі!.. — відказав “податковець”. — Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К.?.. Невже ж, Епамінондасе?

— Ні, товаришу, не заручена, не освідчився ще…

— Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цілими днями у вас!

— Вона його не хоче!

— Не хоче?

— Каже, що не любить.

Тут і настала нараз тишина.

— А що ти на те, старий?

Радник здвигнув плечима.

— Що ж я можу вдіяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!

Один старий майор, що прислухувався спокійно розмові своїх товаришів, нараз зареготався.

— Тут і видно, — відозвався він, — хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотіти? Чи вона, молода, є в силі сама рішати про своє щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодості приспівував ти інакше. Адже молодий К. — се пишна, се славна партія! Doctor juris[13][13], судовий ад'юнкт, се б тобі прецінь з рук не випускати!

Радник потупив очі у шклянку і знов здвигнув плечима.

— Що я можу вдіяти, товаришу? Чуєш, не любить його!..

— Не любить його! Начеб люди не побирались і не жили й без любові! Дурниця! Химера! Колись вона сього гірко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Діти виховуються інакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти й паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кождий сам собі паном. Кождий іде, куди йому догідно, хоч би і до чорта. З того тепер показуються і наслідки; от тепер і маєш “любов”!

— Ваша правда, майор, слово честі, що ваша! — вмішався наново контролер.

— Абсолютизм у родині — се річ наймудріша. Думаєте, що в мене інакше? Моя воля — се воля всіх; а щодо точки любові — покажу приміри. Чи женився я з любові? Женились ви, може? Мені нараджено “мою”, і я пішов раз у дім, далі другий, третій, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався настарченими вухами, розпитувався, розуміється, делікатно про теє-то, привик до неї, освідчився — і кінець. Мені видається, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопці, се б мені було ще сяк-так до вподоби, але дівчата — ніколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би їй ніколи тих дурниць, котрі, немов цвітами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творів, і то є конечні наслідки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запізно. Попробуйте лиш і переконаєтесь, що зігнеться.

— Я се також завсігди говорю, — обізвався знов старий майор. — Дисципліна мусить доводитись до остатніх консеквенцій[14][14], особливо ж у жінок. Жінка — то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи острогів, перед бар'єром — удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорія. Ляуфлер був завсігди лихим їздцем, тому ж його і кождий кінь скидає з сідла. Так, так, — додав трохи згодом і задумавшись, — дисципліна мусить проводитись, мусить…

— Дай-но мені раз з Оленою розмовитись, Епамінондасе! — говорив доктор, коли оба верталися одною й тою самою дорогою додому.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: