Людина – Ольга Кобилянська

— Справді не знаю…

— Знаєте, Олено, прийміть К…го, Він незабавки проситиме вас о руку…

Стало тихо.

— Не можу.

— А чому?

— Бо, як ви й самі сказали, в мене аналізуючий і розважуючий дух, критичний розум…

— Не розумію вас зовсім; говоріть ясніше!

— Бачу, що не розумієте мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я не в силі його й себе оббріхувати.

— Ви сього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на се.

— Не зношу його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Се вам відомо, пане докторе. А подружжя без любові се, по моїй думці, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.

— Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож і полюбити се, що ненавиділось.

— Так, але папіроска — се не людина.

— О, Олено, Олено, — кликнув він, — у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?

Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.

— Подумайте, ради бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути матір'ю!

— Дальше, пане докторе, дальше…

— Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші родичі, наколи не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи вчителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!

— Чи ж я тому винна, пане докторе?

— Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!

— Він мій батько, а я його донька…

Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.

— Ради бога! — скликнув. — Адже діти мають якісь обов'язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати!! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!

Її очі замиготіли.

— Тут і дійшли ми до мети… — сказала вона з зимним усміхом, підчас коли з її лиця неначеб зникла й остатня крапелька крові. — Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане докторе, ніколи! — сказала врочисто. — Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Однак задля обов'язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов'язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов'язку, коли самий сей обов'язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане докторе! — сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? — додала вона. — Я дійсно одна з тих “розважних критичних умів”, котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую й не маю милосердя ні над собою…

— Ні над вашим батьком?

— Так, пане докторе.

— З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, — говорив він згірдливо, — ви, справді, не спосібні до самопожертвовання!

— Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити замуж за К…го, зі сторони моїх… також самолюбство…

— Ви софістка!

— А ви лихий оборонець правди, пане докторе…

— Гірко будете ви колись сього жалувати! — кликнув він. — Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться в вашім серці!

— Я супроти усього озброєна! — говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.

— Не проти всього, Олено; проти безмилосердної прози життя — ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.

— Як ви се розумієте?

— Біда ломить і залізо, а ви лиш людина… Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.

— Ніколи, пане докторе, — відповіла опісля з супокійною гордістю. — Власне для того, що я людина.

По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.

— Зносіть із гідністю наступаючий удар! — сказав і подав їй руку на прощання.

— Дякую вам за ваше співчуття, пане докторе! — відповіла холодно.

* * *

Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених багатьох фляшок був він у лихім настрою.

Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу й наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим: тепер однак не стає вже і йому тої сили…

— Як можеш такі дурниці плести, чоловіче! — боронилась радникова. — Хто оставався завсігди паном своєї волі й розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була й недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенню, котре доводить мене до розпуки. Тобі і маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба в дітей або в зарозумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!

— Ха-ха-ха! — розсміявся чоловік замість усякої відповіді.

Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в остатнім часі сильно вихуділо.

— Ще й смієшся! — питала вона гірко-згірдливо.

— Ти мені хотіла би поводи наложити? — реготався він злосливо. — Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж тепер наслідки твого ліберального виховання й любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К…го.

Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній видно, що вона угиналась під їх тягарем.

— Чи се дійсно правда, Епамінондасе? — питала вона несміливо й нервово дрожачою рукою відсунула на столі лампу набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.

— І я хотів би, щоби се не була правда… — відповів радник насмішливо. — Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! — пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.

Жінка сіла та лиш закрила лице руками…

— З наймолодших літ мала вона завсігди свій розум! — лютував він дальше. — Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: