— Це дуже гарно, Орядин.
— Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно «не гарне», а тому, що обридло мені.
— Так ви можете панувати над собою!
— Чому ні?
— А гидким обставинам ви опирались би?
— Ах, що там «обставини»! Я, сам-один? Це ж крапля в морі.
— А коли б таких більше, як ви? Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.
— Чи ви носитеся з думкою «будувати щось»? — спитав.
Мені стало і стидно і жалко моїх слів.
— Ні, — відповіла я сухо.
— Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір'я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.
— Моє довір'я до людей захиталося і без того сильно, — відповіла я, — і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить, обов'язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!
— Отже, зрікаєтеся щастя?
— Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?
— Ах, ви не хочете мене розуміти!
— Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, напр., ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.
— Чи я вам це обіцяв? — спитав бистро, майже з переляком.
— О, ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.
— Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. — Опісля додав: — Не писав, бо був завсігди дуже занятий, мав стільки грубих клопотів, і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до «соціалістів» на службу. — Тут і розсміявся. — Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток його дістався мені у сам відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоб повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!
— Не велика шкода!
— Ну, шкода, шкода! — повторював нетерпеливо. — Нас усіх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловікові годиться. Така моя думка!
Я не відповідала. Ми зупинилися коло нашого дому, і я подала йому мовчки руку на прощання. Він діткнувся її, і ми розсталися…
ДЛЯ ПРОДОВЖЕННЯ ЗАВАНТАЖТЕ ФАЙЛ