Ольга Кобилянська - Царiвна (сторінка 6)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_carivna.docx)Olga_kobilyanska_carivna.docx383 Кб3162
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_carivna.fb2)Olga_kobilyanska_carivna.fb21004 Кб2426
— Так я мусила би цілком потонути в тій праці, щоби здобути собі такий доказ; цілою душею, не розриваючись!

— То потоніть!

— Я би хотіла.

— Зробіть це якимсь обов'язком для себе.

— О, цього не треба, в мене є досить волі і я люблю писання так само, як напр., і музику, лише що...

— Що?

— О нічо, нічо! — і тут я урвала.

— Що? — домагався він цікаво.

— Я зроблю це якимсь обов'язком, — відповіла я з притиском, але я думала щось інше. Іменно думала я, що мені годі тонути в уподобаннях, що дома слідять за мною, мов за злочинницею. Що тітка майже брутальним способом заборонила мені «культ примх і романтики». А коли ще Лена розповіла їй раз, що якийсь там «пан» кепкував собі з моїх ідей, розкричалася, що я відстрашую женихів від її дому. Що люди готові подумати, буцімто вона впоїла в мене ті «легенди», і що її донька теж така...

«Щоб ти не посміла поводитись після свого розуму, коли тобі добре!» — казала. Того не могла я йому говорити. Я встидалася за темноту й брусоватість[27][27] своєї рідні і за те, що я жила в таких зависимих, майже негідних обставинах. Негідних тим, що я переживала різні степені упокорення.

— Я буду про те все добиватися свого, — сказала я, — доки не доб'юся.

— Не піддавайтеся ніяким впливам, — обізвався він, мов відчитав, що в моїй душі діялося, — і кріпіть вашу душу, значить, — не будьте надто вразливі на щоденщину!

— Чи так можна? — спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.

— Можна.

— А тепер... тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! — просила я. — Він дістався без мого відома в Зонині руки...

— Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!

— Для вас може він її ще менше мати.

— Противно[28][28]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.

Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.

З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим[29][29] поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. — Все інше, — говорив, — тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв'язками. — Вкінці спитав мене, що я про те думаю.

Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.

— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, — відповів він нетерпеливо на мої слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?

— Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.

— Щоби бути досконалим, — відповів він, — треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб'є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні «ідеали», цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно[30][30] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? — спитав Орядин. — Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії[31][31] бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні «вічної» правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної[32][32] епохи, — і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з'явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.

Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.

Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:

— Я, може, не повинен був об тім говорити?

— Чому? — спитала я спокійно.

— А тому, що... але ні, — поправився зараз, — з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. — Трохи згодом сказав: — Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?

— Не маю.

— І не мали ніколи?

— Дитиною мала я бабуню...

Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.

— Ми ступаємо одною дорогою, — сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився...

Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались — далеко...

Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені...

Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.

— Хотів ще з вами попрощатися, — сказав і подав удруге руку.

 

* * *

— Ти говорила що з Орядином? — питала мене тітка під час повороту додому.

— Говорила.

— І що він за чоловік?

Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він «поступовець»[33][33].

— Гай, гай! — загомоніла тітка. — Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.

— І я мав честь говорити з ним, — обізвався вуйко з колючою іронією. — Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?

— Ха-ха! — сміявся стиха професор Лорден. — Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні[34][34] держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти[35][35]. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum[36][36] на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.

— Чую, що він соціаліст! — замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.

— Мене це зовсім не дивує, — відказав професор. — Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium[37][37] до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він «поступовець»? — звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.

— Кажу, пане професор.

Він засміявся знов, а тітка закашляла.

— Знаєш, Наталочко, — обізвався вуйко, — що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?

— Що, вуйку?

— Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони — духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!

— А що найприкріше в цілій справі, — докинув професор, — це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!

— Справді, заразливе! — кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.

Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик «справді заразливе» тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:

— Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові «Stunden der Andacht»[38][38]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть — чистить душу.

— Амінь! — шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.

— Коли собі бажаєте, — звернувся до мене, — то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.

— Дякую, — відповіла я, — але я тепер читаю Шекспіра.

— То я буду просити о ті книжки, пане професор! — кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.

— Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Не дурно і його дядько незадоволений з його, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! — замітив вуйко.

— Певна річ, що лише боїться, — підтвердила тітка. — Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер[39][39] подорожній запертий завсігди обережно!

— Ну, вже він впадає кожному в очі, — додав вуйко. — Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передусім про себе, а опісля про «народ». Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу, що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!

— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. — Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!

— Лено! — скрикнула тітка.

Але Лена вже й так мовчала.

Я також замовкла.

В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.

Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..

 

* * *

На заході, саме над «Чорним яром» і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де «Зубчаста Лиса» злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок...

Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем...

В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.

Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним... Ах, я тому така весела!

Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кождим рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію...

 

* * *

Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і на бажання вуйка ми мусили всі на нім явитися.

— Концерти снуються людям в голові, — нарікала тітка сердито, — і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?

Пошук на сайті: