Через кладку – Ольга Кобилянська

Вона змішалась, усміхнулась і, не відповівши, переклала їх у склянці. Одначе малий, очевидно не маючи наміру зріктись так скоро свого недавно набутого права власності, звернувся до мене й спитав з своєю звичайною дитячою щирістю, котру я над усе в того хлопця любив:

— Чиї вони тепер, пане Олесь? Мої — чи Манині? Ви ж їх мені подарували й сказали, що вони такі, як я. Роман також чув, — і показав на найстаршого брата. Хлопчина говорив з такою повагою й натиском, що ми, хоч і всміхнулись, все-таки споважніли. Тому що Маня мовчала, і я завважив, що уникала стрінутись у тій хвилі з моїм поглядом, я встав, притягнув хлопця до себе і, притискаючи його малу головку до себе, сказав:

— Цим разом будуть вони вже твої, бо ти вмієш вступатися за своє право, а панні Мані принесу я другі. Добре?

З словом «добре» я схиливсь над ним і подав йому руку. Він вложив у неї свою дрібненьку, а відтак, поглянувши на сестру й неначе надумавшись, сказав:

— А тепер я їх дам Мані. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь?

— Як хочеш, товаришу, — відповів я спокійно, — вони твоя власність, можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рішати.

— Я хочу! — відповів він і відсунув назад склянку від себе, котру Маня була вже відсунула.

Вона всміхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвітів більше не дотикалась. Замість того засіла на порожнє місце свого брата, що пив чай коло шахівниці, і почала вглиблятися в позицію шахових фігур обох сторін, між тим коли ми оба кінчали чай, балакаючи.

* * *

— Пан Олесь тебе поб'є, — обізвалася нараз Маня до брата, коли ми врешті станули наново коло столика з шахівницею, щоб зайняти свої місця. — Його позиція ліпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала цим разом гру за тебе. Я маю охоту.

— Ого! — кликнув брат, усміхнувшися. — Ти її поправиш?

— Може й поправлю, — відповіла вона, і її очі промайнули спокійно по мені.

— Хіба тільки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти граєш. Тебе пан Олесь ще скоріше поб'є. Я лиш втратив королеву й вежу, але позиція моя ще далеко від небезпеки. Зрештою, як хочеш — грай, а я зайду на часок до хати до будучого шурина.

— Ну, як поб'є, так і поб'є, — відповіла дівчина, умощуючися вигідно при столику, — а в полон не візьме.

— Хто знає, чи ні… — відповів я.

— Ні, пане Олесь, — сказала поважно, неначеб те, що сказала, не було жартом; і при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене, що — ні.

Ми остались самі, бо Нестор ще перед братом вибіг. Жодне з нас не промовило більше й слова.

Вона грала бистро, відважно, майже визиваючи катастрофу, зовсім як її брат, котрого ученицею й була, а часами знов, мов дитина, без намислу, попросту, щоб лиш пересувати фігурами або щоб час здобути.

Так минав час.

— Ось тепер ви знов були думками деінде, — завважив я, коли вона, побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого короля на небезпеку. Вона підняла голову й глянула переляканими очима; одначе зараз же, вслід за тим, затопилася наново в гру. В слідуючім моменті я загнав її короля в критичну позицію і, завдавши «шах», я підпер голову мовчки й ждав. Я мусив довше ждати, бо вона задумалась поважно. Спиняючи свій погляд мимоволі хвилями на її ніжнім лиці, що було так близько мого, мені нараз видалось, що на спущених її віях збираються сльози. Вона раз по раз підіймала нервово руку, щоб рятувати короля, але так само відтягала її, не можучи рішитися.

— Уважно, панно Маню, не спішіться, — упімнув я її нараз з уданим спокоєм, між тим коли сам був зворушений і чув, як мені щоки горіли. Так через декілька напружених, мовчанням переповнених хвилин. Ситуація її короля була майже безвихідна. Вона не обзивалася, гризла уста, не підводила очей, а одначе я відчув усіма нервами, що в тій хвилі — був я в ній, і вона боролася не проти моєї гри, а одиноко проти моєї особи. Боролася з всею молодою енергією, з усім чуттям, що бувало чи не завше мотором всіх її вчинків. Та, як кажу, це тривало кільканадцять напружених, майже мучительних, хвиль. У слідуючій уже погнала її рука погідливим рухом по шахівниці й розбурхала всі фігури. Сама піднялася живо з софи.

— Я не можу, — сказала стисненим, зворушеним голосом, і її лице покрилося цілковито блідістю. — Уважайте мене за побіджену, — сказала гордо. І сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила їх, лежачи, до ніг мого короля й королеви й, усміхаючися, з нервово здригаючимися устами відступила від столу. Зчудований її наглою зміною й таким вчинком, піднявсь я й собі й приступив до неї.

— Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушуєтесь?

— Радуйтесь… — сказала вона, все ще всміхаючись глумливо. — Тріумфуйте!

— Чому б мав я радуватись?.. невже тим, що ви грали неосторожно, ризикуючи? — спитав я, силкуючись бути якнайспокійнішим, і взяв її за руки. — Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор.

Вона відтягнула руку й відвернулась хутко до вікна.

— Ви гніваєтесь? Що з вами зайшло? Я ж не мав заміру зробити вам прикрість… — говорив я далі, силкуючись успокоїти зворушену дівчину, між тим коли мою грудь якась, чи не дика, радість, здавалось, ось-ось розсадить. — Чи, може, не можете простити те, що зайшло між нами на кладці? Обидив я вас? Коли так, то простіть. Я Це не в злім замірі вчинив.

— Я вам не маю нічого до прощення, — відповіла вона все ще схвильовано, — лиш прошу вас, залишіть мене тепер. Вас, може, вижидає ваша маги… залишіть мене. Ви бачите, я зворушена.

Мені нараз, мов блискавкою, просвітило в голові й обняло холодом. Ось що, вона, очевидно, знаходилася під впливом нещасливої замітки моєї матері, а побачивши мене перед собою, терпіла від того. Терпіла… а може… може, й рівночасно боролася з собою в душі проти впливу моєї істоти.

— Маню! — сказав я поважно, приступаючи наново до неї. — Чи ми не будемо ніколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе між нами блукати якесь роздражнююче, блудне світло? Схаменіться! Я ж не ворог ваш. Вам, певно, ніколи на думку не приходить, як дуже вражаєте ви мене своєю несправедливістю, своєю непокірною вдачею, і як глибоко я це відчуваю. Коли будете ви раз добрі?

Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очі, в котрих зібралися сльози, і сказала:

— Ви найліпше зробите, як залишите мене.

— Я залишу вас, Маню! — відповів я. — Залишу. Але не в цій хвилі, коли бачу, що ви зворушені чимсь, терпите. Гадаєте, мені легко на вас глянути з свідомістю, що десь там у глибині вашої чистої душі видобувається кров жалю до мене? Не мучте себе й мене і будьте одверті. Воно пристоїть краще вашій вдачі, як оця замкнена боротьба.

Вона поглянула на мене, а відтак сказала:

— Ви маєте слушність, що воно пристояло б ліпше моїй вдачі. Одначе коли одвертість сполучена в деяких разах з немилою задачею заподівати другим прикрість, то чи не ліпше вимовчатись і терпіти самому?

— Це значить, іншими словами, по-вашому так: «Як буду я проти вас одверта, то заподію вам тим прикрість». Чи не так? — натискав я на дівчину, що, очевидно, боролася в тій хвилі за щось з собою.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: