* * *
Як сказав я — я родом з гір, з невеликого міста.
Дім моїх родичів звертав на себе увагу. Не тим, щоб був особливо гарний, а тим, що відсувався від дороги, мав перед фронтом чудовий зільник і невеликий, взірцево заложений сад, котрий припирав до дороги, що була заразом і головною дорогою цього міста. Хто до нас звертався, мусив вперед конче цей садок перейти, щоб дістатись до хати. Стіни хати завсіди біленько побілені і, до сонця улискуючися, взірцево чисті вікна ясніли приманчиво з-поміж дерев до переходячих дорогою й придбали хаті характер якоїсь ідилії. Сусідній дім, що був також власністю моїх родичів, задля чого головно уходив мій батько в декого за багача, притикав до нашого обійстя великим гарним садом і діливсь від нас лиш невисокими білими штахетами. Не був він захований від дороги в своїм саді, як наше мешкання, а навпаки — присунувся ближче до неї. Та зате мав він з східної сторони і до нашої хати звернену велику гарну скляну веранду, на котру завидували батькові не одні властителі домів невеликого міста, називаючи її «попівською мошонкою», — що, мовляв, вона притягала найзаможніших, а взглядно найзначніших мешканців, котрі добре або щонайменше дуже точно платили.
Дім той був високо підмурований, і через те сходилося з веранди сходами в сад, котрий, як споминав я повище, притикав до нашого. О, той сад! Широкий, з старими овочевими деревами, перетиканий гарними рівними стежками й одною довжезною алеєю, що вела з веранди просто до невеликого павільйону, поставленого в глибині саду; а коло нього високі тополі, що вночі з-поміж овочевих дерев, мов справдішні сторожі, у висоту вганялися…
В тім домі мешкав один з найвищих урядовців малого міста з родиною, — з роду гербовий, і котрому на ім'я було Н. Обринський.
Були це люди поважні, інтелігентні і працьовиті, що держалися здалека від веселішої часті мешканців міста, а дбали більше про виховання своїх дітей і про те — як висловлявся перед своїми найближчими другами батько Обринський, — щоб, на випадок його смерті, не було між дітьми злиднів і неладу.
Кілька разів в рік бачено паню Обринську в церкві, і то, звичайно, з кінцем року, відтак на благовіщення і в т. ін. улюблені нею святочні дні.
Коли йшла вулицею, їй кланялися всі. Не тим, щоб була, може, краще або багатше одіта від других видніших дам міста, а радше тому, що уходила за взірцеву матір, походила, як казали, з «доброго дому» і визначалась великою чеснотою й добротою серця. Йшла рівною, поважною ходою, а заразом якось скромно… З лиця поважна, а помимо того чимось молода, дякувала всім, що кланялися їй, милим і ніжним усміхом…
Батько Обринський і мати були більше, так сказати, до землі прив'язані люди, особливо він визначався практичним і невстрашимим розумом. А зате діти їх, сини й доньки, були якісь полохливі, з нахилом чи не до артизму, і як мені тоді видалось, замкненої, недоступної, зарозумілої вдачі, за винятком одної доньки. Через що мали вони бути зарозумілі, я не знав, і ніколи не мав спосібності вислідити те. Старші два сини могли бути моїми товаришами, одначе — не були ними, особливо спочатку. А дві доньки були чудного закрою. Старша, що була голосна[3][3] красуня й припадала мені до вподоби, була дика й горда, і займалась чи не виключно музикою. Рідко коли вдавалось мені заплутати її в довшу розмову. Вона червоніла, мішалась… відповідала сухо й зворушено й уходила. Пізнавши її, я мав двадцять п'ять років, і хоча ніколи не думав поважно про женячку… то при її виді не раз насувалась мені гадка, що «з цією я б готов і оженитись, наколи б мене полюбила». Але що до того не приходило, я перестав цілком нею ближче займатися.
* * *
Молодша була інша.
Не менше поважна, як її полохлива сестра, вона займалася живо «жіночою квестією»[4][4], мріяла про цілковиту самостійність й ігнорувала, чи не з тієї причини, мужчин до нечемності. «Sancta simplicitas!»[5][5] думав я іноді про ледве чи навіть вісімнадцятилітню емансипантку, що, як оповідано мені, раз на все заперечувала вищість мужчини над жінкою, скидаючись[6][6] навіть в деяких хвилинах і опіки братів, що обох сестер майже обожали.
— Чому не були ви оноді на вечірку?-спитав я її одного разу з нашого зільника, спираючись коло білих штахет, за котрими в свойому саді стояла вона і з найбільшим спокоєм з наймолодшим братом, хлопчиною, може, 12 — 13 літнім, заїдала порічки.
— Бо не мала охоти, — відповіла вона, не поглянувши на мене і вкладаючи в уста китицю червоних гарних порічок.
— То жалуйте. Ми чудово бавилися. Не оповідала вам ваша сестра? Вона чи не найбільш з усіх паннів гуляла[7][7].
— Нехай гуляе, — відповіла. — Вона любить гуляти. А я не хочу. Впрочім, і не знати, з ким могла би я там гуляти! — додала, все ще не підводячи очей до мене, неначе сама до себе говорила. — Як нас кілька дівчат зійдеться, ми дуже добре між собою бавимося. А найліпше люблю з панною О. К. гуляти. Але тепер її тут нема. Виїхала до кревних, а відти пізніше за границю.
Я поглянув на неї зчудовано.
— Як то, — опитав, — не було з ким гуляти? А мужчини для чого? Хіба на те, щоб, як кажуть, панни іміж собою самі гуляли? Невже ж це правда, панно Маню, що про вас говорять?
Вона глянула перелякано на мене.
— Що говорять? — спитала.
— Що ви не любите мужчин і завзята емансипантка. Вона всміхнулась, а відтак, мов опам'ятавшись, додала сухо й звисока:
— Завзята я? — ні… але…
— Але… панно Маню, не любите мужчин? Вона знов глянула на мене гарними молодими, майже дитячими очима і сказала, обійшовши перше питання:
— Танець люблю… навіть дуже люблю…
— Може, найліпше навіть solo[8][8] гуляти?
Вона поглянула на мене, але знов, як перше, трохи згорда, мов караючи мене за іронію, і не відповівіши нічого, почала наново пильно порічки збирати, причім погладила свого малого брата мовчки по голівці.
— А я ще колись з вами погуляю… — зачепив я її, стараючись заглянути в її гарні очі, котрих вона консеквентне не підіймала, неначе в тій хвилині зв'язувала грубий вузол. Вона не обзивалася.
— Панно Маню! Ви гніваєтесь на мене? — спитав я спокійно, між тим коли в мені, бог зна чому, почало варитись. — Може, тому, що я сказав, що колись погуляємо?
Мовчання.
Вона набрала повний рот порічок і почала їх преспокійно заїдати, між тим коли малий її брат, обернувшись до мене, поглянув мені допитливо в очі.
Я перехиливсь до нього.
— Чи твоя оця сестричка, — спитав я його, — відповідав тобі, як ти її про що питаєш? Ти, здається, також мужчина, хоч поки що маленький ще герой.
— Вона мені заївше відповідає, — відповів малий поважно і звернувся назад до свого заняття, зривати в малий кошичок гарні червоні овочі.
— Це значить, що лиш я тої ласки недоступний, — сказав я, випростовуючись. — Що ж, треба з тим фактом помиритись… — І, доторкаючись злегка капелюха, збиравсь я відходити.
— Пождіть, пане Олесь! — одізвалася нараз дівчина, неначе щось добре в ній взяло верх над нею. — Я не хотіла вас обидити. А коли не відповіла вам на ваші слова, то це тому, що… — Тут вона, мов завагалась, урвала…
— Що вашої мужеської ласки, як емансипантка, не потребую… — докінчив я замість неї.
Вона спаленіла геть аж під темняве волосся.
— Цього я не казала, пане Олесь, — сказала, змішана.
— Ні, то ні. Цього були б ви мені, може, й не сказали, — відповів я, — але щось подібне — безперечно. Вона не заперечувала.
— Бачите? — сказав я. — Як добре молодих емансипанток розумію!
— Що хочете тим сказати? — спитала вона.
— Лиш те, панно Маню, що я вашу емансипацію не беру поважно. — Здається, не міг її глибше влучити, як оцими словами.
Вона змінилася. Зразу змовчала. Відтак, усміхнувшись гірким якимсь усміхом, обізвалася:
— Не знаю, як вам те, що впадає вам і другим на мені в очі, представляється, і не задумую собі з цього виробляти суду. Одначе, коли вам моя, назвім це просто, «емансипація» видається якоюсь простою химерою або, як деякі вважають, забавкою, то ви помиляєтесь. Я поважно стремлю до того, щоб здобути собі власними силами якесь становисько в суспільності, і віддаючи їй свої услуги, станути собі самій ціллю. Ось, бачте… — додала нараз і показала на малого брата. — Оце та ще одне таке, як оце… буде більше потребувати батькової помочі, як я. Нас, як знаєте, є в хаті немало. Оце є наймолодше. А хто знає… — додала, — може, стану сама колись я йому найбільше підпорою? Я не знаю, пане Олесь! — додала вона, і її очі запалали нараз якимсь гарним шляхетним вогнем… — Я не знаю. Може бути, я уявляю собі самостійність жінки, як надто принадну й завидуючу, а в дійсності воно не є так. Може, я колись навіть і розчаруюся, але поки що в мене стільки охоти, енергії, запалу, мені так хочеться поміряти, зужиткувати свої сили, розмахнути крильми, погордувати мужеською ласкою, котра завдає іноді жінкам стільки болю, упокорення, що чей же ніхто не схоче мені взяти за зле, що я хочу піти таким шляхом, як ішли та йдуть тисячі — за й переді мною, — і, здається, не пожалували. Будь воно добре, — додала, — будь і хибне, а моє щире бажання є піти за їх слідом…