Через кладку – Ольга Кобилянська

Вона змовчала, але я бачив, як її руки зривали нервово овочі й кидали в кошик. Відтак, вхопивши мовчки брата за руку, вона, не глянувши на мене й півпоглядом, пішла.

Не далеко пішла вона, лиш кілька кроків, коли оце нараз її малий товариш, що був, очевидно, ліпший від неї, обернувсь за мною, скинув капелюшину з голови й кликнув з всею щирістю дитини:

— Будьте здорові, пане Олесь! Будьте здорові!

— Будь здоров, Несторе… товаришу мій гарний, будь здоров; — в тій хвилі був би я його високо підніс угору, високо!

Вона, мов невидимою силою приневолена, оглянулася. Одначе, не кивнувши до мене й головою, майже погнала в хату.

Цікава та Маня.

Оноді[9][9] говорив я з її найстаршим братом про неї. Ми здибалися в кругольні[10][10] й хоча, звичайно, не дуже задержуємось в розмові, хоч симпатизуємо, вчора говорили ми там довше. Він допитувався в мене про якийсь правничий твір, котрий мені, на його думку, як «готовому» вже урядовцеві, може не був уже потрібний, а йому до правничого Іспиту придався би. Я вдоволив його бажання, обіцяючи визичити потрібну книжку, ба навіть якесь і інше до того. А щоб не трудився він до мене, я казав, що передам «через штахети» малому Несторові, котрий заодно між листям за «золотими мушками» в городі нишпорить і на мій поклик з'явиться.

Відтіль я звернув незамітно розмову й на його молодшу сестру — про те, що її в товариствах, а головно по вечірках, не видко, та про її план віддатись вищим студіям.

Він усміхнувся.

— В нас ніхто не бере її план поважно, т. є. ми, мужчини: батько й браття її. Батько, котрому всяка емансипація жінок взагалі противна, каже, що зложений готовий гріш зробить їй ту саму прислугу в житті, як яке-небудь становисько; а ми, брати, також не є за те, щоб вона з хати сама виходила. Бути може, це не поступово, але ми цього не хочемо. Я один, — додав, — уже цілком ні! Студіююче жіноцтво, особливо те, по університетах, опротивіло мені до того, що я рішуче виступлю проти того, щоб і моя сестра пішла між них. Тим більше така, як вона, з головою, повного ідеалізму. Матеріалу до кращої освіти на власну руку зобов'яжусь я достарчати їй, як по більшій часті і дотепер вже це роблю й далі, мій брат так само, а з «самостійності» нехай зрезигнує[11][11]. З природи вона інтелігентна й одарена, здобуде освіту й сама на власну руку, як робить це не одна дівчина й жінка в нас… А остаточно колись все ж таки закінчить свою дівочу кар'єру відданням. Маня вийде заміж. А як ні, то й ми брати є, що її не покинемо, хоч би й що прикре трапилось їй у житті. Фахова освіта робить з жінок рекрутів, — додав майже роздразнено, — і вже та сама думка, що вона колись готова на якусь «урядову машину» змінитися, мені така невиносима… що, як кажу, я один ніколи до того не допущу!

Я курив папіроску й слухав спокійно мовчки, як він майже зворушено говорив. Очевидно, любив ту сестру свою якоюсь, чи не ревнуючою, любов'ю.

— Вона сама іншої думки… — закинув я.

— Ми те знаєм. Всі знаєм. Вона ж тепер переходить свій «Drang- і Sturmperiode»[12][12] , то що з нею вдієш? Найгірше, — додав, — що її найліпша товаришка, що на медицині, впливає на неї сильно в тім напрямі. Кожним разом, як перебуває вона тут під час ферій[13][13], а відтак від'їде, Маня майже розпачає, що не може рівно їй виїхати за границю й віддатись вищим фаховим студіям. По правді кажучи, я волів би, щоб панна К. з моїм братом заручилась, котрий її обожає, чим десь має по Швейцарії їздити и здавати іспити, а вкінці все-таки з часом до природної задачі жінки вернутися й віддатися Одначе це не належить до справи, — додав і став. — Але Маня… ну, та на цю тему ми ще побалакаємо. Воно цікаво, до яких консеквенцій така молода голова іноді доходить, щоб лиш своєї цілі діп'яти. Та, як кажу… колись другий раз… бо тепер спішу.

«Тепер спішу!» Вони всі якісь такі нервові, вічно «спішаться»!

Він пішов справді, полишаючи мене зацікавленого і задуманого. Подібний він трохи до старшої сестри Оксани, має те саме гарне, мов виточене чоло, але усміх коло уст і самі уста то, їй-богу, Манині!

* * *

Вчора я її бачив.

Було по сильнім раптовім дощі.

Моя мати пересаджувала якісь цвіти в зільнику з служницею, а я проходжувався алеєю від хати до дороги, любуючись чудовим дощем, відсвіженим повітрям, поглядаючи тут і там за тими мряками, що, клублячись, садили, мов з кітлів, з-поміж яруг і гнали кудись в далечину над верхів'ям заліснених гір, відслонюючи синє небо. На заході жевріло ще небо, і гори вирізувалися гостро на тім, мов розпаленім, тлі.

Скінчивши свою працю, мати прикликала мене, передаючи мені кільканадцять чудових братків до розсадження, з просьбою перенести їх «паннам Обринським». Я, не довго надумуючися, забрав цвіти й пішов. На вступі до хати стрінувся я з нею. Виходила саме в місто. Побачивши мене, вона спаленіла й стала. Передаючи їй цвіти, я не задержувався довше, бо сам не менше змішався, як вона. Від часу нашої дискусії я не бачивсь з нею аж до цеї хвилі. Тепер, доторкаючись злегка капелюха та вступаючи їй з дороги, я поглянув на неї. Мені хотілось спіймати її погляд. Чи гнівалась ще?

Не збагнув.

Подякувавши кількома чемними звичайними словами за цвіти та запрошуючи мене до хати до «братів», вибачаючись, що мусить спішити в місто, — пішла.

Я не задержувався, сповнивши просьбу матері. Вийшов зараз за нею… і вернувся додому. Не заходив тут до хати; хоч і який порожній видався мені цього вечора наш садок перед зільником, — я вештався довго по нім. Білі нарциси, що метеликами звисали по стеблах, мішались у моїх думках із її білим обличчям і молодими великими очима…

* * *

(Пізніше).

Знов бачився з її братом.

Стрінувся й розмовляв. Цим разом, здається, мав він більше часу, бо зробив мені навіть пропозицію піти на прохід. А що це було вже по урядовій годині, і я не менше мав охоту пройтись, як і він, я пристав на його бажання, і ми пішли. Зразу розмовляли ми про різні іспитові справи, юридичні цікаві питання, національні біжучі інтереси, а врешті — перейшли на «приватне».

Ідучи та балакаючи, ми здибали листоношу. Я задержався з питанням, чи нема чого для мене. Для мене не було, як показалося, нічого; для мого товариша так само; та зате для п. Мані Обринської листець найшовся. Обринський, поглянувши наборзі[14][14] на адресу, сховав його. По доволі довгім мовчанню з обох сторін він нараз обізвався.

— Ви знаєте, пане Олесь, що моя старша сестра заручилася? Але доперва десь аж за рік має відбутися весілля.

По запитанню, за кого вона виходить заміж, я спитав ще, як стоять справи з планом його молодшої сестри відносно студій і виїздом за границю.

— Ніяк, — відповів він коротко й неохоче. — Поки що ніхто, крім матері, сестри, товаришки, і може ще й малого Нестора, її любимця, а почасти й ученика, не слухає її бажання поважно. Цікаво лише, — додав, — до яких засобів рятункових береться така молода фантастична голова, щоб, на її думку, добитися цілі або бодай помоцуватись з противними її мріям обставинами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: