— Ось, мої пані, які в нас гвоздики, — почав я і поставив перед дівчатами на стіл білі, як сніг, цвіти.
Старша сестра почала любуватися ними, подивляти їх, між тим коли Маня, поглянувши на них півпоглядом, сказала:
— Справді, чудові. Білі, — і вмовкла. Старша, себто Оксана, заговорила дальше про цвіти, одначе розмова чомусь не клеїлась. Маня мовчала. Молодий Обринський піднявсь з помосту й подав папіроси, між тим коли мною заволоділо несказанно прикре почуття. Я мав тут бути чимось винен, мав чогось каятися, а тимчасом так само терпів, як може і хтось з присутніх.
Нараз ситуація змінилася.
В кімнату вбіг Василько, живий і жвавий, як завше, і кликнув:
— Оксано! — звернувся до старшої сестри. — Мама кличе. Приїхав пан С. (себто наречений дівчини). Ходи зараз! Зрештою, мама казала, всі нехай прийдуть! — І сказавши це, вибіг, зник з очей.
Я піднявсь, щоб попрощатися, бо відчув, що слово «всі» не відносилося в цій хвилі до моєї особи. Одначе Обринський (Роман було йому на ім'я) обізвався:
— Пождіть, пане Олесь, не відходіть, — і здержав рукою. — Заграєм у шахи. Ви давно не були.
Я вимовлявся, бо не мав охоти остатись, одначе він наставав на своїм. Відтак звертаючись до Мані, що й собі піднялася з місця на поклик малого, щоб іти за сестрою," котра попрощалася перша, попросив:
— Проси маму, щоб нам вислала підвечірок сюди, ми заграємо в шахи.
Дівчина вийшла, і ми остались оба з Нестором, що не рухався з свого місця, занурений у своїм занятті. Підтягнувши ноженята під крісло, сидів, не займаючись, як звичайно, окружениям, неповорушно, мов той павучок. Обринський сягнув за шахівницею, що десь на столі між книжками лежала, і почав укладати фігури, а я приступив до малого.
— Що ж, Несторе. Підеш уже незадовго знов до школи? — спитав я, схиляючися над ним.
— Так.
— А що зробиш з твоїми метеликами?
— Буду їх у пуделку держати, як і досі, — відповів і, сказавши це, він нараз, мов на тайний приказ, оглянувся до софи, де сиділи раніше сестри, і, побачивши там білі цвіти, принесені мяою, що лежали там ще досі, кликнув: — Ваші цвіти, пане Олесь! Дайте мені їх тут; я їх до води вложу. Як так трохи ще полежать, помруть. Чому вони їх не взяли?
Я здвигнув плечима.
— А мені їх можна взяти?
— Можна. Вони такі, як ти.
— Вони дуже гарні. Мама дуже любить гвоздики. Я їм дам води.
І сказавши це та замкнувши щільно пуделко з метеликами й засунувши його старанно під софу, мов перед рабівничою якою рукою, вибіг прудко з хати. Тимчасом я засів з його братом за шахи. Я грав розсіяно.
По правді сказавши, я був би найрадше встав і пішов, але в надії, що, може, Маня верне в павільйон, і я з нею зможу на самоті поговорити, я остався й грав. За якийсь час вернув Нестор. Він ніс склянку з свіжою водою для цвітів і з тою самою уважністю, з якою займався щойно недавно своїми метеликами, вкладав тепер цвіти у воду.
— Так. Маня або Оксана будуть їх у мене просити, — промовляв ніби більше до себе, — але я, може, не дам їх. Чому Маня їх відразу не взяла?
Я всміхнувсь і здвигнув плечима. Я один знав, чому вона їх не взяла, — знав аж надто добре.
Скоро по тім увійшла Маня до павільйону, а за нею дівчина з тацею, на котрій знаходився для нас, що осталися в павільйоні, панею Обринською висланий чай. Маня поставила його для нас на невеличкім столику перед софою. Відтак, запросивши нас до нього, сама станула на порозі в дверях, мов виглядала когось. У кілька хвиль пізніше обернулась, бистро підійшла до вікна, де малий Нестор стояв коло своїх цвітів, і взяла склянку з цвітами в руки.
— Добре, що ти дав їх до води, Несторку, — сказала, схиляючись над ними, — я забула за них.
— Ти забула?! — обізвавсь хлопчина, поглянувши на неї щиро, — а за той час пан Олесь подарував їх мені. Чиї вони тепер?
Вона змішалась, усміхнулась і, не відповівши, переклала їх у склянці. Одначе малий, очевидно не маючи наміру зріктись так скоро свого недавно набутого права власності, звернувся до мене й спитав з своєю звичайною дитячою щирістю, котру я над усе в того хлопця любив:
— Чиї вони тепер, пане Олесь? Мої — чи Манині? Ви ж їх мені подарували й сказали, що вони такі, як я. Роман також чув, — і показав на найстаршого брата. Хлопчина говорив з такою повагою й натиском, що ми, хоч і всміхнулись, все-таки споважніли. Тому що Маня мовчала, і я завважив, що уникала стрінутись у тій хвилі з моїм поглядом, я встав, притягнув хлопця до себе і, притискаючи його малу головку до себе, сказав:
— Цим разом будуть вони вже твої, бо ти вмієш вступатися за своє право, а панні Мані принесу я другі. Добре?
З словом «добре» я схиливсь над ним і подав йому руку. Він вложив у неї свою дрібненьку, а відтак, поглянувши на сестру й неначе надумавшись, сказав:
— А тепер я їх дам Мані. Хочеш, Маню? Добре, пане Олесь?
— Як хочеш, товаришу, — відповів я спокійно, — вони твоя власність, можеш з ними поступати, як хочеш. Тут я вже не маю права рішати.
— Я хочу! — відповів він і відсунув назад склянку від себе, котру Маня була вже відсунула.
Вона всміхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвітів більше не дотикалась. Замість того засіла на порожнє місце свого брата, що пив чай коло шахівниці, і почала вглиблятися в позицію шахових фігур обох сторін, між тим коли ми оба кінчали чай, балакаючи.
* * *
— Пан Олесь тебе поб'є, — обізвалася нараз Маня до брата, коли ми врешті станули наново коло столика з шахівницею, щоб зайняти свої місця. — Його позиція ліпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала цим разом гру за тебе. Я маю охоту.
— Ого! — кликнув брат, усміхнувшися. — Ти її поправиш?
— Може й поправлю, — відповіла вона, і її очі промайнули спокійно по мені.
— Хіба тільки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти граєш. Тебе пан Олесь ще скоріше поб'є. Я лиш втратив королеву й вежу, але позиція моя ще далеко від небезпеки. Зрештою, як хочеш — грай, а я зайду на часок до хати до будучого шурина.
— Ну, як поб'є, так і поб'є, — відповіла дівчина, умощуючися вигідно при столику, — а в полон не візьме.
— Хто знає, чи ні… — відповів я.
— Ні, пане Олесь, — сказала поважно, неначеб те, що сказала, не було жартом; і при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене, що — ні.
Ми остались самі, бо Нестор ще перед братом вибіг. Жодне з нас не промовило більше й слова.
Вона грала бистро, відважно, майже визиваючи катастрофу, зовсім як її брат, котрого ученицею й була, а часами знов, мов дитина, без намислу, попросту, щоб лиш пересувати фігурами або щоб час здобути.
Так минав час.
— Ось тепер ви знов були думками деінде, — завважив я, коли вона, побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого короля на небезпеку. Вона підняла голову й глянула переляканими очима; одначе зараз же, вслід за тим, затопилася наново в гру. В слідуючім моменті я загнав її короля в критичну позицію і, завдавши «шах», я підпер голову мовчки й ждав. Я мусив довше ждати, бо вона задумалась поважно. Спиняючи свій погляд мимоволі хвилями на її ніжнім лиці, що було так близько мого, мені нараз видалось, що на спущених її віях збираються сльози. Вона раз по раз підіймала нервово руку, щоб рятувати короля, але так само відтягала її, не можучи рішитися.
— Уважно, панно Маню, не спішіться, — упімнув я її нараз з уданим спокоєм, між тим коли сам був зворушений і чув, як мені щоки горіли. Так через декілька напружених, мовчанням переповнених хвилин. Ситуація її короля була майже безвихідна. Вона не обзивалася, гризла уста, не підводила очей, а одначе я відчув усіма нервами, що в тій хвилі — був я в ній, і вона боролася не проти моєї гри, а одиноко проти моєї особи. Боролася з всею молодою енергією, з усім чуттям, що бувало чи не завше мотором всіх її вчинків. Та, як кажу, це тривало кільканадцять напружених, майже мучительних, хвиль. У слідуючій уже погнала її рука погідливим рухом по шахівниці й розбурхала всі фігури. Сама піднялася живо з софи.