Ольга Кобилянська - Через кладку (сторінка 6)

— Я хочу! — відповів він і відсунув назад склянку від себе, котру Маня була вже відсунула.

Вона всміхнулася, як недавно, погладила його мовчки, але цвітів більше не дотикалась. Замість того засіла на порожнє місце свого брата, що пив чай коло шахівниці, і почала вглиблятися в позицію шахових фігур обох сторін, між тим коли ми оба кінчали чай, балакаючи.

 

* * *

 

— Пан Олесь тебе поб'є, — обізвалася нараз Маня до брата, коли ми врешті станули наново коло столика з шахівницею, щоб зайняти свої місця. — Його позиція ліпша, як твоя. Позволь, щоб я перебрала цим разом гру за тебе. Я маю охоту.

— Ого! — кликнув брат, усміхнувшися. — Ти її поправиш?

— Може й поправлю, — відповіла вона, і її очі промайнули спокійно по мені.

— Хіба тільки що побаламутиш трохи, продовжиш гру. Я знаю, як ти граєш. Тебе пан Олесь ще скоріше поб'є. Я лиш втратив королеву й вежу, але позиція моя ще далеко від небезпеки. Зрештою, як хочеш — грай, а я зайду на часок до хати до будучого шурина.

— Ну, як поб'є, так і поб'є, — відповіла дівчина, умощуючися вигідно при столику, — а в полон не візьме.

— Хто знає, чи ні... — відповів я.

— Ні, пане Олесь, — сказала поважно, неначеб те, що сказала, не було жартом; і при тих словах окинула мене очима, мов ще раз впевняла мене, що — ні.

Ми остались самі, бо Нестор ще перед братом вибіг. Жодне з нас не промовило більше й слова.

Вона грала бистро, відважно, майже визиваючи катастрофу, зовсім як її брат, котрого ученицею й була, а часами знов, мов дитина, без намислу, попросту, щоб лиш пересувати фігурами або щоб час здобути.

Так минав час.

— Ось тепер ви знов були думками деінде, — завважив я, коли вона, побиваючи вежою мого хлопця, виставила свого короля на небезпеку. Вона підняла голову й глянула переляканими очима; одначе зараз же, вслід за тим, затопилася наново в гру. В слідуючім моменті я загнав її короля в критичну позицію і, завдавши «шах», я підпер голову мовчки й ждав. Я мусив довше ждати, бо вона задумалась поважно. Спиняючи свій погляд мимоволі хвилями на її ніжнім лиці, що було так близько мого, мені нараз видалось, що на спущених її віях збираються сльози. Вона раз по раз підіймала нервово руку, щоб рятувати короля, але так само відтягала її, не можучи рішитися.

— Уважно, панно Маню, не спішіться, — упімнув я її нараз з уданим спокоєм, між тим коли сам був зворушений і чув, як мені щоки горіли. Так через декілька напружених, мовчанням переповнених хвилин. Ситуація її короля була майже безвихідна. Вона не обзивалася, гризла уста, не підводила очей, а одначе я відчув усіма нервами, що в тій хвилі — був я в ній, і вона боролася не проти моєї гри, а одиноко проти моєї особи. Боролася з всею молодою енергією, з усім чуттям, що бувало чи не завше мотором всіх її вчинків. Та, як кажу, це тривало кільканадцять напружених, майже мучительних, хвиль. У слідуючій уже погнала її рука погідливим рухом по шахівниці й розбурхала всі фігури. Сама піднялася живо з софи.

— Я не можу, — сказала стисненим, зворушеним голосом, і її лице покрилося цілковито блідістю. — Уважайте мене за побіджену, — сказала гордо. І сказавши це, взяла свого короля й королеву, уставила їх, лежачи, до ніг мого короля й королеви й, усміхаючися, з нервово здригаючимися устами відступила від столу. Зчудований її наглою зміною й таким вчинком, піднявсь я й собі й приступив до неї.

— Маню, Маню, люба, що з вами? Чому так зворушуєтесь?

— Радуйтесь... — сказала вона, все ще всміхаючись глумливо. — Тріумфуйте!

— Чому б мав я радуватись?.. невже тим, що ви грали неосторожно, ризикуючи? — спитав я, силкуючись бути якнайспокійнішим, і взяв її за руки. — Ви дитина, панно Маню. Чи не така сама, як Нестор.

Вона відтягнула руку й відвернулась хутко до вікна.

— Ви гніваєтесь? Що з вами зайшло? Я ж не мав заміру зробити вам прикрість... — говорив я далі, силкуючись успокоїти зворушену дівчину, між тим коли мою грудь якась, чи не дика, радість, здавалось, ось-ось розсадить. — Чи, може, не можете простити те, що зайшло між нами на кладці? Обидив я вас? Коли так, то простіть. Я Це не в злім замірі вчинив.

— Я вам не маю нічого до прощення, — відповіла вона все ще схвильовано, — лиш прошу вас, залишіть мене тепер. Вас, може, вижидає ваша маги... залишіть мене. Ви бачите, я зворушена.

Мені нараз, мов блискавкою, просвітило в голові й обняло холодом. Ось що, вона, очевидно, знаходилася під впливом нещасливої замітки моєї матері, а побачивши мене перед собою, терпіла від того. Терпіла... а може... може, й рівночасно боролася з собою в душі проти впливу моєї істоти.

— Маню! — сказав я поважно, приступаючи наново до неї. — Чи ми не будемо ніколи з собою мирно говорити? Чи мусить усе між нами блукати якесь роздражнююче, блудне світло? Схаменіться! Я ж не ворог ваш. Вам, певно, ніколи на думку не приходить, як дуже вражаєте ви мене своєю несправедливістю, своєю непокірною вдачею, і як глибоко я це відчуваю. Коли будете ви раз добрі?

Вона мовчала. Нараз обтерла рукою очі, в котрих зібралися сльози, і сказала:

— Ви найліпше зробите, як залишите мене.

— Я залишу вас, Маню! — відповів я. — Залишу. Але не в цій хвилі, коли бачу, що ви зворушені чимсь, терпите. Гадаєте, мені легко на вас глянути з свідомістю, що десь там у глибині вашої чистої душі видобувається кров жалю до мене? Не мучте себе й мене і будьте одверті. Воно пристоїть краще вашій вдачі, як оця замкнена боротьба.

Вона поглянула на мене, а відтак сказала:

— Ви маєте слушність, що воно пристояло б ліпше моїй вдачі. Одначе коли одвертість сполучена в деяких разах з немилою задачею заподівати другим прикрість, то чи не ліпше вимовчатись і терпіти самому?

— Це значить, іншими словами, по-вашому так: «Як буду я проти вас одверта, то заподію вам тим прикрість». Чи не так? — натискав я на дівчину, що, очевидно, боролася в тій хвилі за щось з собою.

— Я не обов'язана розкривати перед вами те, що між нас не належить, — відповіла вона, паленіючи й відвертаючи від мене своє лице.

— Ні. Справді ні, Маню. Хіба що, може, з співчуття. А співчуття вашого я не потребую. Та будь-що-будь, — додав я гордо, — я відчуваю, що ви стоїте під впливом якогось непорозуміння, більшого, може, нііж я догадуюсь. Я йду з пересвідченням, що колись ви самі переконаєтесь, що я в тім не винен, і прийдете з тим, що «не належить між нас», самі до мене.

— Ніколи! — почулось від неї твердо.

— Ніколи, панно Маню?

— Ніколи, пане Олесь!

Говорячи, ми віддалялися мимоволі від себе. Тепер по цих її рішуче вимовлених словах я опинився небагатьма кроками біля неї і, поглянувши в її розгорілі очі, я сказав цілком спокійно:

— Прийдете! Розуміється, в тоншім значенні слова. Я бачу ліпше в будучність, як ви. З усією вашою відпорною вдачею... з вашою хоробливою амбіцією ви не вдієте нічого. Дарма, що боретесь.

Вона дивилася на мене великими, з зворушення майже потемнілими очима й сказала:

— Ні. Недарма!

Я розсміявся. Тоді вона, мов приведена моїм сміхом до крайності, сказала:

— До кінця цього року залишаюсь ще тут, а в лютім слідуючого, по весіллю моєї сестри, я їду до Ч. і записуюсь на філософію. Отже «недарма».

Такого обороту я не сподівався і в першій хвилі зчудувався.

— Ви, справді, не покинули своєї думки? — опитав відтак, маючи на гадці весілля з старим професором.

— Ні, цілком ні. Воно вже вирішено.

— За згодою родичів? — спитав я.

— За згодою родичів.

— Віддатися?

Тепер прийшла черга на неї чудуватися. Одначе по хвилині вона, мов надумавшися, відповіла:

— Може, й віддатися. Чому би ні?

— З цього не буде нічого, — відказав я твердо.

— Ого! Може, й тут присвоюєте ви собі право сягати активно в моє життя? — спитала вона, приступаючи до мене ближче?

— Так, панно Маню. Цим разом і тут.

Вона розсміялася подразнюючим сміхом.

— Слава богу! Тут ви не маєте ані одного словечка ані півсловечка до сказання, — сказала зворушеним голосом — У таких справах рішала б я одна, сама. Чуєте? Виключно сама одна. Ні батько, ні мати, ні обставини, а сама я одна

— І я, Маню! — докинув я і вказав на груди, де в кишені знаходився й догі її лист до старого, і споглянув їй у лице Вона, зворушена, аж пополотніла.

— Не мучтесь, — додав я спокійніше. — А схаменіться, до чого воно доведе. Боротьба .проти ворожих, нашу істоту й гідність понижаючих зворушень похвальна й пожадана. Але тут, Маню, шкода вас і вашої енергії. Тут не вдієте ви нічого. Ви не самі стоїте в тій боротьбі. — І сказавши це, я пошукав свого капелюха і, вклонившися, вийшов.

Її погляд промайнув по мені. Стояла на своїм місці, звернена лицем до вікна, з зморщеним, мов з фізичного болю, чолом і затисненими устами.

Виходячи вже з алеї, я побачив Нестора й Василька, які силкувалися пустити в повітря свого паперового «драха»[19][19]. В тім я їм поміг, іі коли він справді чимраз вище підіймався, несений вітром угору, я схиливсь над Нестором і шепнув йому до уха:

— Піди до твоєї сестри, там у павільйоні, і попроси, щоб також до вас вийшла й поглянула за драхом. Нехай тепер сама не сидить.

Сказавши це, я хутко пішов.

 

* * *

 

(По довгім часі).

Я не бачу її і не чую про неї нічого. Чув лиш віід Василька, що незадовго має відбутися Оксанине весілля. Отже, скорше, чим було зразу постановлено. Всі, очевидно, зайняті, хоча весілля має цілком тихо відбутись.

 

* * *

 

(Пізніше).

Вже по весіллю, і молоді від'їхали.

Ми лиш у церкві на вінчанні бачилися, а радше сказавши, собі в очі поглянули. Виїжджаючи, забрала свекруха молодої Оксани і її з собою. Нащо? Цікаво б знати! Там на селі в неї вона має довший час перебути. Та свекруха вдовиця, з виду поважна й добродушна пані (чую, посідателька невеличкого маєтку), живе враз з нежонатим своїм старшим сином, управляючим тим маєтком. Чи не «математика» яка криється за тим усім? Син той не жонатий, мати «старша» вже жінка, — майся на бачності, емансипантко, бо син той симпатичний . мужчина, а обставини могли б потягнути й деякі кансеквенції з того довшого побуту за собою. Та ба! Що мене те все обходить? Нехай їде або не їде, я її плану не розіб'ю. А щоб я вже нею так дуже був зайнятий, то не скажу. Здається, наш роман(!), ледве розпочатий, скінчився. Я ледве чи буду нею ще займатися. Твереза моя мудра мати не мала неслушності, коли остерігала мене перед нею, відчуваючи материнським інстинктом невидимі її поступки на будуче...

Добре, що приїжджає до нас Дора Камінська з Ч., улюблена донька тіточної сестри матері моєї. Донька консисторіального совітника, дівчина не без маєтку, і саме ідеал, з котрим, на тайну думку матері, я міг би спокійно колись одружитися. Вона жива, хитра й може людину до себе, хто б її не знав так, як я, і на довше прив'язати. Вона роз'яснить нашу хату, а бодай на часок — і мене...

 

* * *

 

(Знов пізніше).

Сьогодні здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який ішов до школи. Розуміється, я його задержав.

— Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першій.

Він поглянув на мене поважно й відповів:

— Я обіцяв одному хлопцеві в школі показати німецьку задачу. А що він далеко від школи мешкає (він селянський син), і через полуднє остається в школі, я йду скоріше, щоб ми повчилися, поки зійдуться інші ученики або й сам професор.

Сказавши це, віін вклонився й уже хотів іти дальше. Хлопчина очевидно спішився, і моя задержка не була йому пожадана.

— Пожди, не спішися так! — задержав я його. — Ще маєш доволі часу. Тепер, як кажу, саме по першій; розкажи мені, що вдома чувати, і чи всі здорові.

Хлопець з чемності станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже боліло, так спішно було Йому йти, і не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, відповів коротко:

— Всі здорові.

— А сестра твоя... Маня, що пише? — спитав я просто.

— Не знаю, що пише. Лиш прислала мені великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко.

— Хто є пан Янко? — спитав я, вдаючи, що не знаю.

— Брат Влодка (себто мужа Оксани).

— Так?

— Так, — відповів малий і додав радісно: — Рогач такий гарний, я його все в саді пасу.

Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.

— І нічого не писала Маня?

— Нічого, — відповів, а відтак додав: — Вона там вчиться на коні їздити!

— Як, Несторе?

— На коні вчиться там їздити, — відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.

— Хто її вчить?

— Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.

— Хто?

— Я не знаю, але мама знає.

— А коли вона верне?

— Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, — додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, — бо на мене буде товариш ждати. Я мушу... я обіцяв.

— Іди! — сказав я, — і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.

Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.

 

* * *

 

Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.

«Вона вчиться там на «коні» їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан «Янко» вчить її, — повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. — Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що «пан Янко» буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. — І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. — Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє — зближуться до себе. О, ми те знаєм... ми те все добре знаєм!» І знов викривив їдкий усміх мої уста.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_cherez_kladku.docx)Olga_kobilyanska_cherez_kladku.docx427 Кб1829
Скачать этот файл (Olga_kobilyanska_cherez_kladku.fb2)Olga_kobilyanska_cherez_kladku.fb21166 Кб1258

Пошук на сайті: