Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити i сам король польський!
С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її нiг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живiй людинi.
Ц в i к л о в i ц. А чи знаєш ти, дiвчино, що гайдамаки забили моїх синiв… Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб я… щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили моїх синiв. Та чи є в тобi розум, дiвчино!
С т е с я (латає руки). Немає в мене розуму, немає.
Пауза.
Ц в i к л о в i ц (пiсля довгого мовчання). Правда, не розум привiв тебе до мене, а серце…
Вiн пiдходить до одних i других дверей i замикає їх. Потiм пiдходить до правої стiни над столом i притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає дверi, підходить до Стесi, що чекає в попереднiй позi, дивлячись на нього з надiєю i страхом.
Ц в i к л о в i ц (одкриває футляр i дивиться на алмаз). Скільки золота сліз i кровi бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камiнь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потiм подає камiнь Стесi). Візьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму.
С т е с я (цiлує його руки, тихо плачучи).
Ц в i к л о в i ц (мовчки дивиться на неї).
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
Та сама зала в суддi Дубровського, влаштована зараз для судового засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв, на столi -канделябр, розп'яття, пiсочний годинник, папери. Час перед вечором.
І
Лебенцький за своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.
Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема?
Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде.
Р у ж и н с ь к и й. I листа вiд Стемпковського теж не було?
Л а б е н ц ь к и й. Теж не було.
Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по залi). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навiсноголова дiвчина таки вернулася. Який диявол допомiг їй – не знаю, тiльки менi здається, що вона дiстала алмаз. Коли кiнчається термiн, що дав їй Дубровський?
Л а б е н ц ь к и й. Вiн рахує, що сьогоднi о восьмiй годинi…
Р у ж и н с ь к и й. Та ще ця безглузда iсторiя з другою навiсноголовою. Що там таке з графинею Брагiнською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагiнська i моя наречена!
Л а б е н ц ь к и й (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тодi графиня?
Р у ж и н с ь к и й (злiсно). Так, я чув. I досить було якомусь пройдисвiтовi, рiзуновi, бродязi заявити, що вiн врятував невiдому панночку, як суддя Дубровський, замiсть повiсити його на першiй гiлляцi, дозволяє собi викликати на суд та зводити на очi з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що вiн робить це навмисно, щоб тiльки образити мене. Я завтра напишу листа до його милостi короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станiслава. А? Може, написати i про пана до його королiвської милостi?
Л а б е н ц ь к и й (у захватi). О, мiй пане! (Цiлує його в плече).
Р у ж и н с ь к и й. Тiльки пан i собi повинен зробити менi послугу, коли буде треба.
Л а б е н ц ь к и й. Все, що тiльки накаже ясновельможний пан!
Р у ж и н с ь к и й. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?
Л а б е н ц ь к и й. Пановi треба було ранiше надiслати кого-небудь слiдкувати за цiєю дiвчиною… коли вона їздила по камiнь.
Р у ж и н с ь к и й. Та невже ж я цього не зробив! Але нi Лозка, нi Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу i втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мiй шляхтич – пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.
Л а б е н ц ь к и й. Пан Мишка? Так то ж цiлий кабан, а не мишка. Зараз (Iде до дверей). А… ось i вона, ця дiвчина. (Залишається).
Хутко входить Стеся i зараз же кидається до Лабенцького.
С т е с я. Ради бога? Де суддя Дубровський?
Л а б е н ц ь к и й (сухо). Пана Дубровського немає.
С т е с я. Боже мiй, коли ж вiн буде? Сьогоднi вiн ще буде?
Л а б е н ц ь к и й. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярiї.
С т е с я. Ви не смiєте менi так вiдповiдати. Суддя Дубровський дав менi декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб менi дали змогу показати його судовi!
Л а б е н ц ь к и й (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?
Р у ж и н с ь к и й (вражений). Як! Ти знайшла камiнь? О, то й щастить же твоєму осавуловi, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється).
С т е с я. То скажiть же мерщiй, де суддя? Я була в княгинi, але i її немає дома.
Входить жовнiр iз пакетом.
Ж о в н i р. Лист до пана Дубровського вiд регiментаря Стемпковського.
Р у ж и н с ь к и й (злорадно). А, нарештi-таки, нарештi!
Лабенцький приймає лист. Жовнiр виходить.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, що, що вiн пише?
Л а б е н ц ь к и й (розпечатує листа). Так i єсть. Вiн вимагає до себе Хмарного.
С т е с я (скрикує). Нi, нi, цього не може бути!
Л а б е н ц ь к и й (читає). "Юзеф Стемпковський, регiментар i комендант вiйськ коронних, каштелян Київський i святого Станiслава кавалер. За властю i достойнiстю регiментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному суддi Житомирському, щоб негайно по прийняттi цього ордера вiн вiдiслав до мене в Кодню бунтiвника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усiм судочинством, що до нього належить, а також аби повiдомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтiвником. Дан в Коднi, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регiментар".
Р у ж и н с ь к и й (злорадно). Ага! Стемпковський не жартує. З Коднi ще нiхто не повертався живий.
С т е с я (що пiд час читання листа вхопила за руку Лабенцького, слiдкуючи з жахом за змiстом, зараз скрикує). Нi, нi, ви не зробите, ви не допустите цього! (Хапає за руки обох). Це ж неможливо – адже ж я знайшла камiнь. Ради бога, ще ж термiн не минув, ради бога! Господи, що ж робити…
Р у ж и н с ь к и й. Ага, затрiпотiла, моя перепiлочко. Ну, добре, слухай. Є така згода, ми вже зробимо тобi таку послугу. Давай твiй камiнь, я передам його зараз княгинi. Тiльки умова: за цю послугу ти повинна менi вiддячити своєю любов'ю. Розумiєш? (Обiймає її). Ми поїдемо зараз до мене, ти там не будеш така соромлива… чуєш? Я ж бачу, що ти палка, як вакханка… Очi твої горять, як алмаз. О, не дивись так гнiвно… Якби ти знала, яка насолода поцiлувати цi гнiвнi очi, кинути на подушку цю горду голову, розкрити цi пишнi, незайманi дiвочi груди (вiн задихається, розпалений жагою) i припасти до палких уст, забувши все на свiтi…
С т е с я (виривається пiсля боротьби i вiдштовхує його, обурена). Ганьба! Менi соромно за вашу честь шляхетську! (Вибiгає).
Р у ж и н с ь к и й (упавши в крiсло, не може отямитись). Яка чарiвна краса! (Прикладає руку до чола). Здається, розум мiй помутився вiд жаги.
Л а б е н ц ь к и й (усмiхається). Здається, графа дуже розпалила ця дiвчина, а все ж таки алмаз, мабуть, у неї.
Р у ж и н с ь к и й (одним стрибком зривається на ноги). Чого вартi всi нашi солодкi панянки поруч з цiєю дiвчиною, палкою, мов огонь, гнучкою i бистрою, мов турецька шабля. Але все ж таки що робити? Як забрати в неї цей алмаз?
Л а б е н ц ь к и й. Вельможний граф занадто поспiшив, вона б сама вiддала камiнь.
Р у ж и н с ь к и й. Яке глупство! Вона вiддала б його в панськiй присутностi, а це нiчого не варто. Добре, справа ще не загублена. (Пiдходить до правих дверей i кричить). Пане Мишко!
Увiходить пан Мишка, здоровенний шляхтич з величезними вусами i дурнувато-лютою фiзiономiєю.
Р у ж и н с ь к и й. Ну, то що ж, пане Мишко?
М и ш к а (несподiвано для його вроди тонким голосом). Та дiвчина приходила, вельможний пане.
Р у ж и н с ь к и й. Та невже! А ми без твоїх мишачих очей i не бачили. (Наближається до нього, таємно). Слухай. Треба зараз же, за всяку цiну, перейняти цю дiвчину! Вона поїхала до княгинi – алмаз у неї, розумiєш? Зараз же бери двох гайдукiв i скачiть чимдуж простою дорогою їй навперейми. Затямив? Треба її перейняти, поки вона не поспiла до княгинi.