Ш е н ч и к. Здається, нiкого непевного немає. А все ж таки лучче було б почекати до ночi. Щось не до вподоби менi той пройдисвiт носатий. Гей, шинкарю! Горiлки та сала.
С к р я г а (хмуро). Що вдень, що вночi, пiвтора лиха. Трьом та кози бояться.
Корчмар подає горiлку i страву.
Ш е н ч и к. Слухай, шинкарю, як тут у вас з переходом на той бiк? Тут, бачиш, нашу музику вже чули, хочемо, щоб там послухали.
С к р я г а (хмуро). Музика гучна… далеко чути… (Усмiхається). Вiд Уманi аж до самої Варшави…
К о р ч м а р. Не знаю вже, що вам i казати… Я цим не займаюсь. Небезпечно… але попробувати можна. Посидьте… я спитаю тут одного з наших. (Вiдходить).
Ш е н ч и к. Що ж, попробуєм, раз козi смерть.
С к р я г а. Бiльш як пiвтора лиха не буде.
Ш е н ч и к. Думка п'є воду, а одвага мед. (Наливає чарки). Пий, Iльку, поки п'ється. Та чого це ти такий смутний? Лихо менi з такими товаришами. Ну, що Скряга сумний, то я ще розумiю, шкода козаковi, що мало ляхiв перебив.
С к р я г а (хмуро). Авжеж мало. Пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. А чого тобi сумно, то вже не знаю. Хiба закохався.
I л ь к о. Слухайте, товаришi, хоч i тяжко менi це вам казати, але не можу я їхати з вами на той бiк…
Ш е н ч и к. Як не можеш! То де ж ми вiзьмемо другу скрипку? От тобi й маєш! Та чого ж ти ранiш не казав?
I л ь к о. Давно вже хотiв, та все думав, що переможу себе… з самої Вiльшаницi. Слухай, Шенчику. Пам'ятаєш, як ти питав мене, де я взяв той золотий наперсток, що ти в мене бачив. Я вiдповiв тодi, що знайшов його тiєї ночi, як руйнували замок Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дiстався менi той наперсток, тiльки не знайшов я його, а подарувала менi його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її вiд двох товаришiв, якi несли її, роздягнену i злякану, на гвалт, а може й на згубу. I коли принiс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне мiсце… зняла вона цей наперсток iз свого пальця i поцiлувала мене… Хто вона – я не знаю й досi.
С к р я г а (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогiв наших лютих! I нiхто не забив тебе, як собаку! От пiвтора лиха!
Ш е н ч и к. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись i лизнути… Ну, i що ж, що далi?
С к р я г а. Тьфу! (П'є горiлку). Пiвтора лиха!
I л ь к о. Певно, що це була якась графиня… Знаю тiльки, що зовуть її Гельця. I ось цей наперсток (показує), поцiлунок i солодке, як мед, iм'я – все, що залишилося менi вiд тiєї ночi… Моя керея ще й досi пахне чудовими пахощами i нiжним дiвочим тiлом, i скрiзь переслiдує мене цей чарiвний запах… i не маю я спокою… i тiльки одного бажає душа – знов, хоч на хвилину, побачити її, тiльки побачити… а потiм хоча б i вмерти.
С к р я г а. От пiвтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського – нехай вiн покаже тобi твою цяцю. Звiсно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.
Увiходять пан Прозка i пан Лозка i займають попереднi свої мiсця позаду музик. Прозка пильно прислухається.
Ш е н ч и к (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цiкава нагода. I щастить же людям! Тiльки хоч подержався за голу панянку, а менi так i цього не трапилось. Одного тiльки разу лучилася в Гнiванi панi, та й то така мармиза, що ледве втiк, як побачив. Так само i з поживою. Тобi хоч наперсток дiстався, а менi все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тiльки i знайшов, що в садку на дорозi оцю скляну затичку. (Виймає з кишенi величезний, але забруднений алмаз i тре його руками). Трапилося, як кажуть, слiпiй курцi бобове зерно, та й (плює на алмаз i знов тре) тим подавилась. Затичка вiд пляшки, чи що – не можна збути, як лихого шеляга, навiть у карти нiхто не бере.
I л ь к о. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.
Ш е н ч и к. Тю, дурний, – де ж ти бачив алмаза з горобця завбiльшки?
С к р я г а. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменiв – пiвтора лиха. Як камiнь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити…
Пан Прозка i пан Лозка зацiкавились каменем i придивляються, пiдморгуючи один одному, аж поперехилялись через свiй стiл. Корчмар теж пiдходить, зацiкавлений.
К о р ч м а р. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є дiти… нехай би бавились.
Ш е н ч и к (неймовiрно). Ну! А скiльки ж ти даси?
К о р ч м а р. Ну, що значить скiльки – це ж не кiнь.
Ш е н ч и к (рiшучо). Давай десять злотих.
К о р ч м а р (смiється). Та пан смiється. Півчервiнця за дитячу цяцьку.
Ш е н ч и к (розчарований). Багато! А скiльки ж ти думав?
К о р ч м а р (затримуючи хвилювання). Ну, два… дванадцять грошей.
Ш е н ч й к. Е, то нехай буде вiсiмнадцять грошей i кварта горiлки. Менш не вiддам.
К о р ч м а р (вихоплює алмаз). Д… добре… зго… згода…
Кладе грошi i хутко вiдходить. Пан Прозка i пан Лозка переморгуються многозначно.
I л ь к о (що весь час придивляється до Лiї, пiдводиться i пiдходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дiвчина – твоя дочка?
К о р ч м а р. Нi, добродiю. Це бiдна слiпа дiвчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всiх рiдних, то вона й ходить ось так по чужих хатах спiває, ворожить…
I л ь к о. Через що ти ослiпла, бiдна дiвчино?
Л i я. То хiба ж ти не знаєш? Я ж була перепiлочкою i повиколювала очi, як лiтала вночi по стерниночку… коли зруйнували недобрi люди мою хатку…
Iл ь к о. Бiдна дiвчино… вона збожеволiла з горя… (До Лiї). Кажуть, що ти вмiєш ворожити… Поворожи ж i менi, чи знайду я дiвчину, що дала менi цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна… Як променiють її очi, коли вона всмiхається… i яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть…
Л i я (вертає йому наперсток). Краще б тобi нiколи не бачити цього наперстка… Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку рiчку… Купи менi черевики, козаче… бо змерзли мої бiднi нiжки.
I л ь к о. I правда, що на лихо собi дiстав я цього наперстка, – i все ж таки вiн дорожчий менi над усе на свiтi.
VI
Раптом за дверима чути галас. Дверi розчиняються, i знову ввалюється Пшепюрковський з усiєю своєю компанiєю.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (розкидається за середнiм столом. Шереговi сiдають. Жовнiри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти пiсля працi. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнiр на вiйнi не минає нi ворога, нi дiвчини. Ха-ха-ха. (Спiває).
Липнуть до мене дiвчата,
Успiвай лиш цiлувати,
Перша, друга зазиває,
А та, третя, ще й моргає.
А четверта за вус смика,
П'ята кличе до музики.
Шоста вудкою частує,
Ну, а сьома вже цiлує.
Восьма тягне до стодоли –
Ось яка жовнiрська доля.
П а у ш. Що й казати – доля непогана, тiльки чого це в пана так подряпанi щоки й нiс, хiба вiд поцiлункiв?
П ш е п ю р к о в с ь к и й (хапається за лице). Де? От проклята гайдамачка!
П а у ш а. Видно, буває i так, що дев'ята трохи пошарпає.
П ш е п ю р к о в с ь к и й. Ех, є про що згадувати. Стану я зв'язуватися з якоюсь гайдамачкою. В мене такий звичай: "Коли любиш-люби гаразд, а не любиш- кажи зараз, коли любиш – так любись, а не любиш – не горнись, коли любиш – люби двiчi, а не любиш – кажи в вiчi".
П а у ш а (регоче). Ну, ця, мабуть, так i зробила. Ще спасибi, що хоч очi зоставила, не повидирала. То невже ж пан так її i випустив?
Пшепюрковський мовчки п'є, сопе.
С к р я г а (до Шенчика). От тобi й маєш, пiвтора лиха! Принесло цих жовнiрiв – треба тiкати.
Ш е н ч й к. Треба то треба. Та чи пощастить?
Всi троє музик обережно пiдводяться i хочуть вийти. Корчмар подає, зiтхаючи, вино й великi кубки.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (помiтивши рух музик, грiзно). Гей! А це що за люди? Стiй! Пане Вержбенто! Ану!
С к р я г а. Побачив-таки, пiвтора лиха. Лях триклятий.
Ш е н ч и к (виступає наперед i низенько вклоняється). До розказу ясновельможного пана.
П ш е п ю р к о в с ь к и й (грiзно). Що за люди, вiдкiля i куди?
Ш е н ч и к (вiдповiдає за всiх). Бiднi музики, ясновельможний пане полковнику. Троїста музика, з дозволу ясновельможного пана. Прокiп Скряга – бандура, вiн же бубон. Лук'ян Iлько – скрипка, найкраща скрипка на всiй Українi, принаймнi на цiм боцi, i аз покiрний слуга мосцi пана – Мусiй Шенчик – цимбали.