Ю р к е в и ч (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.
Та ще який великий!
Л у н д и ш е в. . Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, – давала чотири тисячi, потiм п'ять – не вiддав. Навiть посварилися через це.
Ю р к е в и ч. То це ж цiлий скарб! Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камiнь.
Л у н д и ш е в (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п'ять.
Ю р к е в и ч (усмiхається).
Л у н д и ш е в. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.
Ю р к е в ич. Та що ви… це просто так – згадав.
Л у н д и ш е в. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю… Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).
О л я (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.
Л у н д и ш е в. А? Хто? А, це ти… Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?
Ю р к е в и ч. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).
Л у н д и ш е в (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка… Тьфу!
О л я. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров'ячко?
Л у н д и ш е в. А це вже ти в свого чоловiка спитай – бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.
О л я. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?
Л у н д и ш е в (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате – тепер начальство. Комiсар! Пф…
О л я. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.
Л у н д и ш е в (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два днi не обiдав. Чаю нема з чим випити.
О л я (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович… (Нiяково). Може, дозволите… В мене є курочка… я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись…
Л у н д и ш е в (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!
О л я (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу… Адже ж я вiд щирого серця.
Л у н д и ш е в. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, – а в тебе не вiзьму!
О л я. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?
Л у н д и ш е в. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних – так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її – кажи – дав?
О л я. Та не хвилюйтеся, Валерiане Сергiйовичу, – нiчого я не пам'ятаю.
Л у н д и ш е в. Коротка в тебе пам'ять, мабуть. Ми з тобою розрахувалися. За тебе твої комiсари одержали. Вiдплатили цiлком, сповна!..
IV
Входить Усачиха.
У с а ч и х а. Там тебе мамаша шукає в конторi. Малому твоєму кепсько. Вмирає.
О л я (схоплюється). Боже ж мiй, господи! (Вибiгає, забувши про кошик).
Л у н д и ш е в (мимрить). Вона менi курку… менi курку… (Виходить).
У с а ч и х а (сама). Побiгла i кошолку забула з куркою. Сказано, вiтер в головi. (Озирається). Е, була не була. (Пiдходить до кошика). Все одно хлопець помре, не дiжде. (Бере курку з кошика i ховає пiд хустку). Удруге не кидай. Наука. (Iде до виходу). Ой, лишенько, когось несе!
Входить комiсар вiйськових поїздiв.
У с а ч и х а. Комiсар! Пропала!
К о м i с а р (пiдозрiло озирається). Ти що тут робиш?
У с а ч и х а. Я… нiчого, їй-бо, нiчого. Так i єсть! Пропала!
К о м i с а р. Це чий кошик? Твiй?
У с а ч и х а. Та нi… це Че… Черевкової Ольки.
К о м i с а р. А, Черевко, – його менi й треба. Почекай тут. (Швидко йде в лiвi дверi, звiдки зараз же чути телефонний дзвiнок i голос комiсара). Так, так. Слухаю. Одержано. Особливого призначення. Гаразд.
У с а ч и х а (метушиться з жахом по кiмнатi). Пропала! I втекти не можна, i кинути шкода. Якби де сховати… Ага! (Пiдходить до касового вiконця). Сюди! (Пiдiймає заслiнку вiкна i запихає туди курку, зачинивши знов вiконце). Сиди тут, падлюко, замiсть касира! Фу…
К о м i с а р (виходить з лiвих дверей). Ти знаєш, де живе машинiст Черевко?
У с а ч и х а. Ще б пак не знати – знаю.
К о м i с а р. Веди мене до нього. Живо.
Виходять. Усачиха озирається на касу.
V
Повертається з перона Юркевич, знову сiдає на лавку. Увiходить Лундишев i Карфункель – обшарпаний, змарнiлий, але, як завжди, впертий i сердитий, з чемоданом у руцi.
Ю р к е в и ч. А, це ви, гер Карфункель, добридень. По-старому чекаєте на поїзд?
К а р ф у н к е л ь (сердито). Зальбадерей. Безглюзде запитання на вокзалi. Якi сьогоднi поїзди?
Ю р к е в и ч. Та хто ж тепер це знає?
Л у н д и ш е в. Мiшочний експрес, скорий – теплушка, кур'єрський – "сипняк-той свiт". Без пересадки. Спальнi мiсця – на даху, пiд небом.
К а р ф у н к е л ь. Мiсочник… той свiєт? Зальбадерей. Нi. Менi не потрiбний такий поїзд.
Ю р к е в и ч. А ви все не втрачаєте надiї? Щодня ходите довiдуватись про поїзди?
К а р ф у н к е л ь (сердито). Я вже говорiль вам, що пiслязавтра мусиль бути дома – в Гейдельберг. Я мусиль робити там мiй годинник. Мiй генiальний дзигарi справжнього, дiйсного часу. О, лише тодi люди знатимуть, що таке час. Що таке – дер аугенблiк – один мить, якого тепер не помiчають.
Ю р к е в и ч. То хiба не можна їх робити тут – цi вашi дзигарi? В Москвi, Петроградi нарештi?
Вбiгає захекана Усачиха.
У с а ч и х а. А бодай вас жаба забодала! Знову наперлося повний вокзал. (Пробирається ближче до каси).
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей. Єсть тiльки два чоловiка на свiтi, який може робити такий дзигарi. Я – Тобiас Карфункель, який їх придумав, i майстер Тобiас Рамiнгер, який може їх зробiль. Тобiас Рамiнгер, великий дзигармайстер з Гейдельберга. Ха! Ось чому я чекаю на станцiя мiй поїзд.
Усачиха тим часом пiдiйшла до самої каси i заступила собою її вiконце.
Ю р к е в и ч. Чекаєте одинадцять мiсяцiв?
К а р ф у н к е л ь. Одинадцять мiсяцiв, одинадцять рокiв, одинадцять хвилин. Вi по-старому нiчого не розумiль ауф час. (До Усачихи). Пардон, мадам, – менi треба в каса. О, нерозумний учень, – не пам'яталь нi один мiй урок. Вi чуєте? Менi треба в каса!
У с а ч и х а (розгублено, проте не поступаючись). Та на бiса тобi каса, марудо!
К а р ф у н к е л ь. Менi треба узнаваль поїзда. (До Юркевича). Одинадцять рокiв! Хiба не здавалося вам вiсiм рокiв тому двадцять чотири хвилини за цiлий рiк? А коли вас мусили розстрiлять – як вi рахували тодi вашi хвилини – по який годинник?
Ю р к е в и ч. Так, це правда… Але тодi були хвилини – ви ж чекаєте, майн гер, цiлий рiк.
К а р ф у н к е л ь. Хвилини, аугенблiкен, мить, рiк! Де вага, де мiра для цей лiчба? Тiльки на моїх майбутнiх дзигарях можна буде це пiзнати. Тiльки тодi ми пiзнаємо, який справжнiй мiра той чи той секунда, той чи той пiвгодина, тих чи тих десять рокiв. Цi дзигарi покажуть, що деякий пiвгодина займає не бiльше мiсця, нiж деякий рiк. I що iншi десять рокiв взагалi нiчого не вартi – не займаль нiяке мiсце.
Ю р к е в и ч (береться за голову). Це божевiльна химера. В мене починає болiти голова, коли я вас слухаю.
К а р ф у н к е л ь. Значить, дурний голова. Абер в мене немає часу – з вами балакати. Менi треба узнаваль мiй поїзд. (Розсердившись), Потурбувалься пропускать мене в каса!
У с а ч и х а. Та яка тепер каса! Там нiкого немає!
К а р ф у н к е л ь. Як немає! Я сам чув розмова унд шум. Там єсть один касир.
Ю р к е в и ч. Та що це ви, майн гер, – яка тепер каса!
У с а ч и х а. Iди, iди! Насупився, як король пiковий, i лiзе. Нiчого очi вилуплювати – я сама трефова дама – зась.
Л у н д и ш е в. Та з вас, майн гер, кури смiятимуться.
К а р ф у н к е л ь. Менi не треба курка – менi треба касир. (Вiдштовхує Усачиху i стукає у вiконце). Дi касе! Дас iст унергерт! Я буду скаржитись!
У с а ч и х а. Пропала моя голубонька. Добрався-та-ки – нiмець проклятий.
З вiконця чути кудкудакання.