3-я ж i н к а. I не кажiть. Очi б мої не дивились.
2-а ж i н к а. Знову умовляти будуть.
3-я ж i н к а. Тьху!
С е к р е т а р о с е р е д к у. Тихше, товаришi! Сьогоднi в нас дуже важливе питання. Одержано наказа.
2-а ж i н к а. Кожен день накази, а хлiба немає.
1-й з а л i з н и ч н и к. Скажи краще, чому жалування припинили.
3-й з а л i з н и ч н и к. Правильно! Який такий порядок жалування не видавати?
1-а ж i н к а. Значить, з голоду подихати! Курка двадцять тисяч. Картопля п'ять тисяч. Дiти пухнуть.
Галас.
С е к р е т а р. Та тихше-бо, товаришi. Дайте сказати. Дiло серйозне. Зарплатню припинили тимчасово, а хлiб цими днями буде. Завтра будемо картоплю видавати.
2-а ж i н к а. I все брехня. Немає в них картоплi – бреше.
С е к р е т а р. Тихше. Я бачу, товаришi, що у нас погiршилась дисциплiна. Ми, товаришi, на посту. Залiзничники це все одно, як солдати, – в наших руках зв'язок, транспорт. Ми повиннi життя не шкодувати за пролетарську диктатуру, а що ми конкретно бачимо. Конкретно ми бачимо, що машинiсти i кочегари кидають паровози, йдуть, конешно, на село, в город. А хто ж поведе вiйськовi поїзди, товаришi? Ось i сьогоднi одержано наказа – негайно видiлити двох машинiстiв для вiйськових поїздiв особливого призначення.
1-й з а л i з н и ч н и к. А куди? До яких мєстов?
С е к р е т а р. Цього ми не знаємо. Маршрут засекречений.
Галас. Увiходить Карфункель.
– Нема дурних! Хлiба нема, грошей нема, добре тобi дiло!
– I куди їхати? Шию зламати. Нi маршруту, нi профiлiв, всi мiстки потрощенi, станцiї погорiли.
– Та ще обстрiлюють з кожного лiсу. Знаємо.
С е к р е т а р. Товаришi! Товаришi! Слухайте! Що ми бачимо конкретно? Диктатура пролетарiату бореться за робiтничу владу. То невже в цей момент…
Двоє залiзничникiв демонстративно пiдводяться i йдуть до виходу.
– Самi працюйте.
К а р ф у н к е л ь. Ага, я говорiль. Революцiя буде програваль.
Ч е р е в к о (схоплюється з мiсця). Товаришi! Товаришi! Опам'ятайтеся! Ви ж робiтники – подивiться на вашi руки – вони зашкарубли, почорнiли вiд нафти i сажi, вiд ключiв i домкратiв, вiд свердел i молоткiв, вiд гарячої пари. Хiба не для нас здобували волю пiтерськi московськi, тульськi робiтники, хiба не вони прогнали Денiкiна, Юденича, Петлюру? То невже ж тепер, пiсля всiх зусиль i жертв, ми продамо справу революцiї, справу робочого класу? I коли щодня тисячi комунiстiв, тисячi робiтникiв кидають фабрики, заводи, сiм'ї i йдуть на фронт, щоб битись за нашу волю, – ми, ми зупинимо їх ешелони, випустимо пар з паровозiв? Я старий, двадцять два роки не сходжу з паровоза, – то невже ж тепер, коли партiя кличе нас на бiй, коли товариш Ленiн каже, що треба роздушити Врангеля, – я кину мiй паровоз?
1-й з а л i з н и ч н и к. Звiсно, – ти ж партєєць – зрiвняв.
Входить схвильована Оля i кидається до Черевка. Бере його за руку.
Ч е р е в к о (вiдхиляючи її руки). Так, я партєєць, комунiст – вiрно, товаришi, – а хiба ви не робiтники!
О л я. Андрiю Трохимовичу, Андрiю Трохимовичу! (Майже силомiць вiдводить його набiк i щось йому тихо говорить).
К а р ф у н к е л ь. Ага! Я говорiль. Життя поклало на ваги свою руку.
Ч е р е в к о (хитаючись, вертається на своє мiсце. Оля тихо плаче на лавцi). Товаришi… зараз прийшла моя жiнка i каже, що мiй син… хлопчик мiй вмирає… Якщо зараз не впорснути камфори – до ночi помре. То хiба ж це зупинить мене, примусить зiйти з паровоза? Нi, товаришi, – я ще мiцнiше натисну на важiль, бо й життя не потрiбне нi менi, нi моєму синовi, якщо переможуть вороги революцiї.
Великий рух. Шум. Троє залiзничникiв схоплюються з мiсця i пiдходять до Черевка, простягаючи йому руки.
– Їдемо, Трохимич, їдемо!
Ч е р е в к о (витираючи сльози, тисне їм руки). Спасибi, товаришi, спасибi, – не сумнiвався.
К а р ф у н к е л ь. Алле таузенд! Це люди з залiзним серцем.
Х
З шумом вбiгає Таратута.
Т а р а т у т а (кричить ще з порога). Товаришу Черевко, мамаша, – де ви? Дiстав камфору, рiж її душу вареником, – аж цiлих шiсть ампул!
О л я (скрикуєє). Боже мiй, Таратуто! Де? Де? (Кидається до нього).
Т а р а т у т а. Получай, мамаша, получай, красуня, – та не реви, камфору пiдмочиш.
О л я (рвучко цiлує Таратуту, бере пакунок i вибiгає).
Рух. Крики.
– Молодець, Таратуто! Ура! Живеш, Трохимич, живеш! Видужає тепер твiй хлопчик!
Ще один залiзничник схоплюється з мiсця.
– Чорт з вами! Поїду i я!
Ч е р е в к о. Ну, Прокопич! От молодець!
Т а р а т у т а. Та куди їхати? На фронт? Ех, поїду i я з вами, товаришi, – вiзьмiть хоч кочегаром – я ж так само бiля машини пораюсь. Вiзьмеш, товаришу Черевко?
Ч е р е в к о (радiсно тисне всiм руки). А чому не взяти? Тiльки ж ти чув, товаришу, в мене маршрут секретний, куди їдемо – не знаємо, i коли повернемось – невiдомо. А швидкiсть – скiльки машина витримає.
Т а р а т у т а. Так цього ж тiльки менi i треба. Цього я тiльки й хочу. Дуй, жени – а куди, i сам не знаєш. Тiльки б вiтер у вухах свистiв та озиратись було не треба.
Ч е р е в к о. Ну, тодi все гаразд. Не знаю, як хлiб, а за вiтер ручуся – буде. Спасибi тобi, друже, – повiк не забуду.
Всi пiдводяться, розходяться з гомоном.
XI
Увiходять Лiда i Юркевич.
Л i д а. Жаль менi тебе, Лесику, та нiчого не вдiєш. Треба їхати.
Ю р к е в и ч. Як! Сьогоднi? Зараз?
Л i д а. Адже ти чув – пiде вiйськовий поїзд особливого призначення. Мене призначають комiсаром. Та й доїду скорiше i легше… Не сердься, Лесику, прощай.
Ю р к е в и ч. Знову… один… Знову розбита мрiя… Казка моєї любовi.
Л i д а. Не муч мене, Лесю… Менi i без того тяжко. (Цiлує його в лоб). Що робити… (Зiтхає). Не в час ти мене покохав, любий… Та й не такої тобi треба любовi…
Ю р к е в и ч. Так, ти не тихий вогник щастя, золота мрiя, до якої, наче дитина до свiчки, я тягнувся всi цi роки. Тiльки такий дурень, як я, мiг вважати за тихе золото твоє блискуче пiр'я – полум'яна птице революцiї… I як же боляче обпiкся я об цi палаючi крила. Ну, що ж – прощай… (Одвертається). Лети в свої пожежi, невловима жар-птице.
Входять комiсар вiйськового поїзда.
К о м i с а р. Значить, ви їдете, товаришу?
Ч е р е в к о. Я готовий.
К о м i с а р. Ви ж знаєте, – поїзд особливого призначення.
Ч е р е в к о. Знаю.
К о м i с а р. Маршрут засекречений.
Ч е р е в к о. Зрозумiло.
К о м i с а р. Швидкiсть найвища.
Ч е р е в к о. Гаразд.
Т а р а т у т а. Красота!
К о м i с а р. Змiни, зрозумiло, нема. Коли ви повернетесь – не знаю. Стан колiй невiдомий.
Ч е р е в к о. Зате – мета, товаришу комiсар, вiдома. Соцiалiзм.
К о м i с а р. Правильно. I за цю мету – всi нашi сили, весь наш час. Шкода тiльки (дивиться на годинник), що часу в нас мало.
Ч е р е в к о. Нiчого, – примусимо i час нам служити.
Т а р а т у т а (в захватi). Цей примусить, товаришу комiсар, – будьте певнi. Вiн же майстер. Майстер часу. А я пiдмайстерок.
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Тiльки я єсть майстер часу.
К о м i с а р. Значить, в путь. (Тисне Черевковi руку).
Ч е р е в к о. За справу робочого класу.
Л i д а. Прощай, Лесику. (Цiлує Юркевича).
Т а р а т у т а. Прощай, браток, не сумуй. Вхопимо час за хвiст та й додому. Ех, i помчимо ж тепер, бережись усе на свiтi.
Всi виходять, крiм Юркевича, що сiдає за стiл, похиливши голову на руки. Свисток. Гудок. Поїзд вiдходить.
Завiса.
ДIЯ ЧЕТВЕРТА
1929 рiк. Та сама станцiя, але тепер її не пiзнати. Старої, знайомої нам одноповерхової будiвлi вже немає. Вiд неї лишилася сама лише бокова стiна, якої не встигли розiбрати i за якою вирiс високий корпус нового вокзалу. Вiн уже готовий, але закритий поки що риштованням, i тiльки нагорi видно частину фасаду з великим станцiйним годинником. Саме його i закiнчують зараз установляти майстер та його помiчник, що пiднялися по сходах на риштовання.
Але будiвля ще не закiнчена. I хоч усi вiльнi стiни оздобленi гiрляндами та червоними полотнищами гасел, хоч скрiзь заметено i чисто, але стоять ще бочки з цементом, не прибранi ще драбини, вiдра, вапнярки. А на святкових полотнищах горять золотi написи:
"1929 рiк. Привiт мужньому бiйцевi за соцiалiзм машинiстовi Черевковi, делегатовi V Всесоюзного з'їзду Рад!", "Хай живе п'ятирiчка соцiалiстичного будiвництва!"
І
Гучний удар станцiйного дзвона вiдкриває цю сцену. I зараз же починається метушня. Квапливо пробiгають кiлька спiзнiлих робiтникiв, тягнучи лопати, вiдра, мотки дроту. Спiшно проходять начальник станцiї, назустрiч якому йде, застiбаючись на ходу, секретар осередку. I вiдразу ж з усiх бокiв починають сходиться й збiгатися залiзничники; серед них знайомi нам Василь Iванович, Iван Терентiйович та iншi, а також музики залiзничного оркестру.