К а р ф у н к е л ь. Чому? Чому?.. Я мусиль чекати.
Ю р к е в и ч. Де? На станцiї?
К а р ф у н к е л ь (нiяково). Нi… в iншому… в iншому мiсцi.
Ю р к е в и ч. А! Розумiю. В такому – з гратами. I довго ви… сидiли?
К а р ф у н к е л ь. Я ж казав вам, що я не лiчиль цих дурних рокiв. (Одвертається невдоволений). Це все проходиль, i сьогоднi я їду. Я їду в Гейдельберг, де збудую нарештi мiй генiальний годинник. О! Великий дзигармайстер Тобiас Рамiнгер чекає моїх рисункiв, i пiслязавтра ми почнемо роботу. I тодi – i тодi свiт пiзнає, що таке час. Люди пiзнають, чому пiвгодини тривають часом довше, нiж десять рокiв, i чому десять рокiв старого такi не схожi на десять рокiв юнака. Але ми це змiнимо. Ми пiдкоримо час дужчим i розумним – ми, майстри часу, що будемо панувати на землi. I тодi свiт уславить мене – першого майстра часу – Тобiаса Карфункеля. Прощайте, майн гер, назавжди.
Ю р к е в и ч. Дивiться, не довелося б повернутись.
V
Вiдчиняються дверi, i двоє робiтникiв вносять величезний ящик, весь облiплений ярликами з закордонними написами. Слiдом за ними входить Лiда. Тепер їй 36 рокiв. Вона не те що постарiла, але змарнiла, риси обличчя пом'якшали, легка тiнь мудростi й суму лягає часом навколо її губ.
Р о б i т н и к и. Єсть, товаришу директор, – в цiлостi. (Ставлять на пiдлогу). Важкий, диявол!
Л i д а. Добре, добре. Iдiть же приготуйте грузовик.
Ю р к е в и ч (кидається до Лiди). Лiдо!
Вона озирається, не розумiючи, потiм скрикує i пiдходить до нього. Вiн бере її обидвi руки i веде на авансцену. I так стоять вони, побравшись за руки, дивлячись мовчки одне на одного. Далека музика.
Ю р к е в и ч. Лiдо!.. Яка зустрiч! Лiдо! Невже це знову ти!.. Знову ти, на оцiй самiй станцiї, де ми стiльки пережили, стiльки зазнали i муки, i щастя… Коли це було – вчора? Чи десять рокiв тому?
Л i д а (усмiхаючись). А ти все такий же – по-давньому ворогуєш проти часу?
Ю р к е в и ч. О, нi, я тiльки намагаюся зрозумiти його капризи… Як майстер Карфункель. Ну, то розкажи ж, розкажи про себе, моя дорога. (Озирається на ящик).
Л i д а. Дивуєшся? Це, мiй друже, iнкубатор, виводити курчат. Поки що виписали з-за кордону, а тепер придивимося, навчимося – i самi такий же зробимо. Так ти ж не знаєш: я тепер директор пташиного радгоспу.
Ю р к е в и ч. Так, так, я вже чув.
Л i д а. Цей для нас малий. Нам потрiбно принаймнi на тридцять тисяч яєць, а цей всього лише на три тисячi шiстсот. Адже ж господарство, в нас росте. Ти знаєш – курку чекає велике майбутнє. Вона повинна нагодувати – i як ще нагодувати! – наших трудящих. Пташине господарство найвигiднiше, найскорiше щодо результатiв.
Ю р к е в ич. Ти, як Генрiх IV, мрiєш про курку в супi у кожнiй хатi.
Л i д а. Що там твiй -Генрiх! Нiякому Генрiховi й не снилося, що може дати лише один такий радгосп, як наш. Їдьмо до нас – я тобi покажу наше господарство. Нашi iнкубатори, палiсадники, де гуляють кури, пташники, де вони зимують, "брудергауз" – пансiон для молодих курчат. Кожна майже курка несе в нас по сто п'ятдесят, по двiстi яєць на рiк. Ось i порахуй – скiльки м'яса i скiльки яєць. Дев'ять пудiв курячого м'яса i пiвпуда яєць на рiк вiд однiєї лише курки! А в нас їх п'ятнадцять тисяч штук – i все племiннi. Значить, на рiк сто тридцять п'ять тисяч пудiв самого лише м'яса. Але ж це тiльки початок. Через два-три роки ми дамо пiвмiльйона, мiльйон пудiв м'яса!
Ю р к е в и ч. Мила Лiдо! Ти все така ж палка – i на вiйнi, i в мирний час.
Л i д а (сумно посмiхається). Смiєшся… Так, колись воювала, весь Сибiр, Забайкалля конем проїхала, з Врангелем билася, з Колчаком, японцями. А тепер – куряча мама, квочка, курчат виводжу. (Одвертається).
Ю р к е в и ч. Та що ти, люба! Хiба я хотiв тебе образити.
Л i д а (зiтхнувши). Нiчого. Ну, а ти як? Та я знаю, читала – став вiдомим письменником. Чула про твої успiхи. Про тебе говорять, пишуть…
Ю р к е в и ч. I лають при цьому чимало.
Л i д а. Вартий, мабуть, коли лають… Не збивайся з дороги… Так, рiзнi в нас вийшли шляхи.
Ю р к е в и ч (лагiдно). Ти сама свiй вибрала, Лiдо…
Л i д а (знову повеселiвши). Так, а де ж ця моя красуня? Я й забула зовсiм про неї. Товаришу Таратуто, агов!
Ю р к е в и ч (здивовано). Як, Таратута? Та хiба вiн тут?
Л i д а. Ну, аякже! Вiн у нас i завгосп, i завтранспорту, i оператор по виводженню курчат.
Ю р к е в и ч. Таратута виводить курчат! Таратута – гроза всiх курей, куряча смерть, а тепер… Чудеса! Курчат виводить.
Л i д а. Та ще як виводить! За кожним немов нянька ходить.
Ю р к е в и ч. I не давить?
VI
Цiєї хвилини входить Таратута. Як i колись, веселий i шумний. В руках у нього середнiх розмiрiв ящик, теж з закордонними наліпками.
Л i д а. Ну, що? Ну, що? Як вона, Таратуто? Доїхала добре, наша принцеса?
Т а р а т у т а (весело). Живiсiнька! Живенька бувша принцеса, нетрудовий елемент. Балакає. Ми з неї швиденько пролетарку й ударницю зро… (Помiчає Юркевича). Га! Кого я бачу! Товаришу Юркевич! Ваше благородiє! Ха-ха-ха! Яким вiтром! Чудеса – i все на свiтi!
Ю р к е в и ч. Таратуто! Друже мiй любий! (Цiлуються i довго тиснуть один одному руки). Та невже ж ти споважнiв i на землю сiв?
Т а р а т у т а. Ох, сiв, товаришу Юркевич, та ще як сiв – прямо на курячi яйця. Часи тепер, брат, не тi – i все на свiтi.
Ю р к е в и ч. Але ж ти перемiг час, Таратуто.
Т а р а т у т а. Де його перемогти! В нього, браток, свої закони – ач куди привiв – соцiалiзм будуємо.
Ю р к е в и ч. Ну то й добре. Адже ж ти сам за нього свого часу бився – мчав йому назустрiч i по шляхах, i без шляхiв.
Т а р а т у т а (у захватi). А якi ж часи були, товаришу Юркевич, якi часи! Ех! Пам'ятаєш, товаришу директор, нашу молодiсть? Як скакали, не жалiючи голови, без дорiг, через степ, через час, через усе на свiтi. Тiльки вiтер у вухах свистiв та роки мигтiли. Ех, навiть згадати – так дух забиває!
Л i д а. Так… Неповторнi були роки… легенда… казка…
Ю р к е в и ч. Та не весь же вiк мчати, Таратуто, треба ж колись i приїхати. Для того й революцiю робимо, щоб потiм будувати. А то виходить Бернштейнiвська теорiя – рух, мовляв, усе, а мета – нiщо. Тiльки б, мовляв, їхати.
Т а р а т у т а (зiхтає). Так-то воно так, товаришу Юркевич, а все-таки як подумати… Чим я був i до чого дiйшов. Ех! Мчав через поля i гори, скiльки курей передушив на своєму вiку, а тепер сам квочкою став. Курчат виводжу в iнкубаторi. На яйцях сиджу, як курка.
Ю р к е в и ч. Це тобi вiдплата, Таратуто, за курячi душі.
Л i д а (смiється). Та годi тобi, Таратуто, пора. Покажи менi краще нашу принцесу.
Ю р к е в й ч. Та яку принцесу? Боже мiй, невже?
Т а р а т у т а. Бувшу, товаришу директор. Зводьте. (Знiмає передню стiну з ящика i ставить його на стiл). Ех, щастя твоє, ципочко, що не попалася ти менi десять рокiв тому. Лежала б ти догори нiжками – i ваших нет.
Л i д а (смiється). А яка ж красуня – дивись, дивись, Лесю! Дивись, яка розкiш!
Ю р к е в и ч. Курка!
Л i д а. Ну, звичайно ж, курка. Це наша принцеса Буль-Буль ель Газар, – пам'ятаєш?
Ю р к е в и ч. Та що ти!
Л i д а. Пам'ятаєш, як ти промiняв мене колись на курку, ну, а тепер…
Ю р к е в и ч. А тепер ти вiдплатила менi тим самим.
Л i д а. Та вже розумiй як хочеш. Мила! Подивись, яке в неї пiр'ячко, якi груди, голiвка. Як золото горить!
Ю р к е в и ч. Та невже ж це й справдi та сама Буль-Буль ель Газар, про яку стiльки рокiв мрiяв наш приятель граф!
Т а р а т у т а. Бувший, товаришу Юркевич.
Л i д а. Ну, аякже! На чому iншому, а на курях вiн розумiвся добре. Я таки дiстала її з Парижа – знайшла. О, вона не дешево нам коштувала, мабуть, не дешевше, нiж хотiли за неї колись з твого графа – зрозумiло, на радянськi грошi.
Т а р а т у т а. З бувшого, товаришу директор.
Л i д а. Що з "бувшого", Таратуто?
Т а р а т у т а. З бувшого, кажу, графа.
Ю р к е в и ч. Та вже вiн тепер i справдi "бувший", Таратуто, – вмер. I як дивно… За десять хвилин перед цим несли його труну в вагон, i, може, в цей самий час вносили сюди ящик з його курочкою, з його улюбленою мрiєю. Ось коли дiждався вiн своєї принцеси.
Т а р а т у т а. Так це його тягли? Чудеса!
Ю р к е в и ч. I ось знову курка! Хвалити бога, цього разу не на моїй дорозi. А подумати – скiльки разiв влiтала вона, сокочучи, в моє життя! Ну, що ж, ти задоволена тепер з своєї курочки, Лiдо?