Ч е р е в к о. П'ятирiчка, товаришко Званцева, п'ятирiчка!
К а р ф у н к е л ь. П'ятирiчка! Зальбадерей! Вони знову хочуть украсти мiй час, як украли вже десять рокiв мого життя, як украли мого майстра, великого дзигармайстра Гейдельберга.
Л i д а. А далi? А далi?
Ч е р е в к о. А далi? Ще п'ятирiчка… Якби ти бачила, яка це широчiнь, яка це лiчба! Дух забиває!
К а р ф у н к е л ь. Їх лiчба, знову їх лiчба. За що ж тодi я, за що я вiддав мої десять рокiв!
Л i д а. Так, це наша лiчба, це нашi зарубки, якi ми робимо на годинику iсторiї. I вiд цих зарубок, вiд цих блискучих моментiв змiнюється обличчя землi. Ми вже робили такi зарубки, Трохимовичу. Ми робили їх там, на фронтах, коли п'ять рокiв здавалися нам як коротка мить – а коштували ста рокiв, бо потрясли i змiнили весь свiт.
К а р ф у н к е л ь. Вона прочитала мої думки. (Кидається до Лiди). А, це ти вкрала мою велику iдею! Це ти зрозумiла, що мить не вмiщується в часi, що вона може бути i хвилина i десять рокiв! А! То вiддай же менi мої десять рокiв, якi вiдняла у мене ваша революцiя!
Т а р а т у т а. Та що вiн, з глузду з'їхав, цей нiмець? Ану, котiться, гражданiн!
Л i д а. Стривай, не чiпай його, Таратуто! В чому справа, майн гер?
К а р ф у н к е л ь (несамовито озирається, стихає, проводить рукою по чолу). Нiшефо… Залвбадерей!.. Я загубиль мiй час. Я загубиль мiй годинник!
Т а р а т у т а. Ось воно що! Годинника поцупили. Це буває…
К а р ф у н к е л ь. Десять рокiв я чекаль цiєї хвилини. Десять рокiв я мрiяв про хвилину, коли поїду в Гейдельберг, щоб робити мiй великий годинник. I коли нарештi настав мiй час, коли я хотiв уже сiсти в вагон, щоб їхати туди, де чекає мене справа мого життя, – я одержав цього листа.
Л i д а. Ну, i що ж?
К а р ф у н к е л ь. У Германiя нема бiльш наука, в Германiя нема бiльш роботи для вчений голова i майстерний рука. Фабрика Рамiнгер, що робила найточнiший механiзм у свiтi, робить тепер мишоловка i будильник за двi марки i двадцять пфенiг.
Т а р а т у т а. I гарнi будильники?
К а р ф у н к е л ь. А великий Рамiнгер поїхав у Росiю шукати робота. В Росiю, де бiльшовики навчилися робити час, де роблять такi годинники, як цi годинники п'ятирiчки. О! (Рве на собi комiр).
Л i д а. Заспокойся, майн гер! Наша країна вмiє цiнити великих майстрiв, якщо вони хочуть чесно працювати.
К а р ф у н к е л ь. Геть! Нiколи! Я не дозволю смiятися з мене. Вiддай мiй час! Вiддай мою мить, яку я впiймав з часу i прибив золотими цвяхами моєї волi. А! Коли так – я поверну назад ваш час. Час не має нi кiнця, нi початку, вiн заперечує себе, вiн може йти назад. А! Їх гатте зi вiдерферлянген – я буду повернуль його назад, на двадцять, на двiстi рокiв. Ви ще пiзнаєте, що таке влада нiмцiв, коли вони захоплюють весь свiт!
З цими словами Карфункель кидається до риштовання i бiжить по сходах нагору.
Л i д а. Зупинiть його! Вiн упаде, безумний!
XI
I справдi, тiєї ж хвилини крик Карфункеля, що бiжить по дошках, раптом уривається i десь нагорi чути стук тiла. Всi кидаються до риштовання, але зупиняються на пiвдорозi, бо чути рiзкий удар дзвона, за яким входить начальник станцiї, i прямує до Черевка. Тiльки Таратута встиг вибiгти на риштовання
Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Пора, Андрiю Трохимовичу, вiдправляю.
Л i д а. Значить, їдеш, Трохимовичу, – ну, прощай!
Ч е р е в к о. Їду, товаришко Званцева, їду. Спочатку на Днiпробуд, звiдти на Нижегородський автомобiльний, а потiм на паровозобудiвний у Харкiв. Там, мабуть, i лишуся. Та нi, не лишуся й там – усе б їхав та їхав, вперед i вперед, до самого Уралу i далi. Скрiзь, де зростуть блюмiнги i цехи, де загоряться вогнi п'ятирiчки, де пройде наш поїзд соцiалiзму. Адже його нiхто не зупинить, нiхто не поверне назад – ось як хотiв цей нiмець. Так, а де ж вiн, до речi?
Т а р а т у т а (тихо спускається по сходнях). Помер.
Л i д а. Як помер! Та не може бути! Що ти кажеш, Таратуто?
Вигуки. Рух.
Т а р а т у т а. Так i впав бiля годинника. Мабуть, вiд розриву серця.
Л i д а. Як це дивно! Вiн хотiв зупинити, повернути назад наш час… I напевно знайдуться божевiльнi, якi спробують це зробити, – не тепер, то через десять рокiв. Ви чули, як вiн кричав про нiмцiв, що вони захоплять землю – мабуть, у них ще є… таке божевiлля в мозку…
Ч е р е в к о. Мабуть… не навчив їх вiсiмнадцятий рiк, коли довелося тiкати з усiма машинами та гарматами.
Л i д а. Так, вони давно зазiхають на Україну, на нашi безкраї степи та простори – вони i справдi хотiли б i вiдкинути свiт на сотнi рокiв назад, щоб повернути часи середньовiччя. Та даремна мрiя. Бо хоч би й захопили вони нашу землю, весь народ повстав би як один за свою Вiтчизну, яку вiн створив i виплекав у цi радiснi роки, коли примусив час працювати для себе, для щастя оновлених людей. I не повернути нiколи назад дзигарiв iсторiї!
Ч е р е в к о. Нехай спробують! Ми тодi знову пiдемо в бiй, Лiдо, як колись! Ну, а поки – прощавай. До побачення, товаришi! Їдемо. Ходiм, Олю, пора.
Дзвiнок. Гудок. Черевко, Оля та iншi пiшли в поїзд.
Т а р а т у т а (кидає шапкою об землю). А щоб вас, усiх, рiж мою душу вареником! Кину своїх курчат i теж поїду.
Л i д а. Не сумуй, Таратуто, поїдемо й ми! А простiр, простiр який попереду!
Завiса.
1933