Н о с и л ь н и к (на ходу). Зараз, пане, заберу вашi речi. Не звольте турбуватися, ваш трохи спiзнюється.
Входить Лiда, дуже молода, гарненька дiвчина, з рудувато-золотавим волоссям. Вона пiдходить до стола i поправляє зачiску перед дзеркалом, пiсля чого теж простує до "дамської кiмнати". Юркевич кидається до неї.
Ю р к е в и ч. Кого я бачу! Лiдочко! Лiдiє… Павлiвно! Лiда (обертається). Ах! Олексiю… Семеновичу!
Ю р к е в и ч (бере обидвi її руки). Боже мiй!.. Ви, ви! (Цiлує її руки). Ви тут! Яким вас вiтром сюди занесло?.. Лiдо!
Л i д а. Невже ви мене пам'ятаєте?
Ю р к е в и ч. Вас дивує моя смiливiсть i нiжнiсть моїх слiв! I справдi, чи маю я на це право? Коли подумати, як мало я вас все ж таки знаю! (Бере їїї за руки i садовить поряд себе в крiсло). В своєму життi я знав вас лише чотири мiсяцi, навiть менше, – i це здається такою далекою казкою. З того часу я не бачив вас цiлi два роки. I тiльки згадував потiм кожну хвилину, яку я прожив бiля вас так близько, а насправдi так далеко…
Л i д а. Ви… ви самi не хотiли.
Ю р к е в и ч. I коли мене перевели з Курська i я прощався з вами i хотiв сказати вам так багато… ви простягнули менi мовчки руку, дивлячись кудись убiк. I я пiшов… пiшов назавжди. I раптом ми почали писати одне одному, i запiзнiла нiжнiсть спалахнула таким нестримним полум'ям! А потiм припинилось i листування…
Л i д а. Я була в Петербурзi… на курсах. (Чути третiй дзвiнок, поїзд, що стояв пiд вiкнами, рушає).
Ю р к е в и ч. Якби ви знали, скiльки разiв я мрiяв про нашу зустрiч, i раптом сьогоднi… Ну, скажiть же, скажiть, чому нiчого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тодi не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?
Л i д а. I все-таки поїхали… поїхали назавжди.
Ю р к е в и ч. Поїхав, поїхав… А чому ж ви не сказали менi – зостанься?
Л i д а. Ах, Олексiю Семеновичу, що минуло – не вернеш. Та й я тепер уже не та. Цi роки… Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очi.
Ю р к е в и ч. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте – це моє мiсто.
Л i д а. Тут живуть нашi родичi.
Ю р к е в и ч. Так, пам'ятаю, пам'ятаю. Але це, здається, десь на селi.
Л i д а. Так, за десять верст – у Полинiвцi.
Ю р к е в и ч. Чому ж ви самi?
Л i д а. Я не сама – там мама i Катя. А ви виїжджаєте?
Ю р к е в и ч. Уявiть собi, така досада! Два роки мрiяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радiсть прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, i поїхати так далеко!
Л i д а (сумно). Там знайдете iншу радiсть – кращу за цю.
Ю р к е в и ч (глибоко схвильований). Iншу радiсть! Лiдо! Лiдо! П'ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радостi. Усмiхнулася доля: один багатий пан дав менi одне… одне доручення i, уявiть собi, три тисячi карбованцiв за пусту комiсiю. Три тисячi карбованцiв, щоб з'їздити в Париж i привезти йому одну… одну рiч. Ви пам'ятаєте, як я мрiяв поїхати за кордон – i раптом така нагода! Але тепер – але тепер, Лiдо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дiйсно, як казав той нiмець, "закон тiсного часу", коли подiї тiснять одна одну. Лiдо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?
Л i д а. Так… дуже надовго. Я виходжу замiж.
Ю р к е в и ч (пiдводиться). Замiж? Боже мiй, коли, за кого? Лiдо!
Л i д а. За одного тутешнього земця – з Полинiвки. Я познайомилася з ним у Петербурзi. За Котельникова.
Ю р к е в и ч. За Котельникова! За цього демагога! I ви його любите?
Л i д а. Нас зв'язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. I насамперед – поважати людей, якi боролися за правду.
Ю р к е в и ч. Ну, звичайно, де ж менi рiвнятися з цим борцем! Його ж переслiдували, вiн був на засланнi, в тюрмi! Так, я пам'ятаю – вас же завжди поривало до революцiї i тому подiбних речей.
Л i д а (хоче йти). Пробачте, Олексiю Семеновичу, менi вже пора. Прощайте!
Ю р к е в и ч. Нi, це якийсь кошмар, дiйсно якась тiснота подiй! Коли ж ваше весiлля?
Л i д а. В п'ятницю.
Ю р к е в и ч. Як! У п'ятницю? Через три днi?
Л i д а. Та пiзнiше ж не можна – починається пiст.
Ю р к е в и ч. Нi, це щось безглузде! Я через п'ять хвилин поїду, а ви через три днi виходите замiж! Вiд цього, справдi, стає тiсно в мозку, в нещаснiй моїй головi! I це пiсля двох рокiв розлуки, двох рокiв невгасимої мрiї про вас! I ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лiдо? Невже ж ви нiколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?
Л i д а (пiдводиться схвильована). Любов… любов. Це занадто велика розкiш, Олексiю Семеновичу, Тисячi людей не мають хлiба, а не те що любовi!..
Ю р к е в и ч. I все-таки люблять. Як не соромно вам зрiкатися любовi – вам, молодiй, принаднiй. I невже ж ви нiкого не кохали? Хоча б тодi – в Курську?
Л i д а. Навiщо ви говорите менi це, Олексiю Семеновичу? Якщо ви самi не бачили, то хiба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тiльки мовчу – я не вмiю переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тодi не вгадали… (Зiтхає й одвертається).
Ю р к е в и ч (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б… Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!
Л i д а (пiдводиться). Прощайте!
Ю р к е в и ч. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово – i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, – я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.
Л i д а (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!
Ю р к е в и ч. Лiдо, Лiдо! (Поцiлунки). Яке чарiвне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?
Л i д а. Так, так, а потiм до тебе…
Ю р к е в и ч. До мене, до мене, моя радiсть! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудовi очi, якi снилися менi стiльки разiв!
Л i д а. А тобi не жаль… Парижа?
Ю р к е в ич. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Смiється). Ах, коли б я тобi розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Iндаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на рiчцi Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?
Л i д а (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагонi їх така сила – фу, як тобi не соромно, безсовiсний!
VI
Н о с и л ь н и к (входить). Чи не ви будете панночка з Полинiвки? Там коней по вас прислали.
Л i д а. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.
Ю р к е в и ч. Ходiм. А мої речi? А де ж?..
Н о с и л ь н и к. Зараз, добродiю, буде ваш поїзд, я тiльки принесу графовi нарзану – i заберу вашi речi – миттю. (Виходить).
Юркевич. Ах, так, граф… Вiн ще тут? Добре, добре, я того…
Л i д а. Ну, ходiм же, любий!
Ю р к е в и ч. Бiжи, моя радiсть, я зараз – тiльки скажу два слова цьому моєму… графовi.
Л i д а. Ну, добре, я зараз. (Бiжить).
Ю р к е в и ч (сам. Береться за голову). Поїзд!.. Поїзд… Все ж таки це якийсь сумбур: курочка… принцеса Буль-Буль… три тисячi… Лiдочка… за п'ять хвилин поїзд… мiй поїзд. (Чути далекий гудок). Вiкно, канапа, золотi iскри, далекий зазивний гудок. I все ближче i ближче чарiвний мiраж. Але ж я не поїду! Не поїду! Значить, усе пропало! (Стискає голову). Як тiсно, як безумно тiсно в головi! А може, а може, ще можна поїхати? Нi, нi, хiба це мислима рiч, адже ж призначено весiлля, треба побалакати з її матiр'ю. А екскурсiя завтра поїде. А! Геть цi пiдлi вагання! Щастя тут, воно зi мною, i я не вiддам його нiкому – це Лiда, моя Лiда! (Ходить по кiмнатi). Так. Значить, треба повернути графовi цi грошi. Так. (Виймає з кишенi пакет). Треба. А все-таки, як досадно. (Зважує на руцi пакет). Двадцять три тисячi карбованцiв! Двадцять три тисячi! I навiщо вони йому? Викине, каналiя, знову на яку-небудь… курку. Яка, власне кажучи, несправедливiсть: менi й не снилися такi грошi, а для нього вони – каприз, дрiбниця, цiна однiєї курки. Двадцять три тисячi! Цiлий капiтал, багатство, воля, щастя, чужi країни, море. А для нього – дурна курка. Якби його стукнув удар, що давно на нього чекає, – цi грошi були б моїми. Адже ж вiн нiкому не говорив, що дав їх менi – навiть дружинi. (Ходить схвильований по кiмнатi). Хто це говорив щось таке про удар, про паралiч? (Тре чоло). Ах, це той химерний механiк з зубним болем!