Н о с и л ь н и к (входить з пiдносом, на якому стоїть пляшка нарзану та склянка, i становить це все на стiл). Скоро вже ваш поїзд.
Ю р к е в и ч. А, так! Я передумав, я не поїду сьогоднi. Ось вiзьмiть. (Дає йому грошi).
Н о с и л ь н и к. Уклiнно дякую. Накажете вiзника?
Ю р к е в и ч. Да… нi… Не треба. Кому це нарзан?
Н о с и л ь н и к (бiля стола, вiдкриваючи пляшку). Це граф звелiв сюди подати, пан Лундишев. (Юркевич ходить по кiмнатi). Пане добродiю, це не ваш цукерок?
Ю р к е в и ч. Який цукерок?
Н о с и л ь н и к. Та ось маленький, неначе горошинка – пiлюля.
Ю р к е в и ч (схвильований). Де?
Н о с и л ь н и к (пiдiймає руку, затиснувши мiж двома пальцями пiлюльку). Осьдечки, була на столi, мабуть, закотилася ранiше.
Ю р к е в и ч (надзвичайно схвильований). Це… це його! Дванадцята пiлюлька механiка з зубним болем!
Н о с и л ь н и к. Чого?
Ю р к е в и ч. Так, так, це моя пiлюлька. (Вихоплює пiлюльку в носильника). Я її загубив. Iдiть. (Носильник виходить, а Юркевич стоїть на авансценi з пiлюлькою в руцi). Ми її шукали на пiдлозi, а вiн впустив її на стiл i не помiтив… Дванадцята пiлюлька. Яка страшна спокуса – можна подумати, що це навмисне… та ще в таку хвилину. (Пiдходить до стола). Розкрита… Цей химерний механiк казав, що… паралiч, удар – жоден лiкар не вiдкриє отрути… тодi… тодi двадцять три тисячi мої – багатий, вiльний – i Лiда! О, яка ганьба – невже ж я можу дiйти до такої пiдлоти! Здається, хтось iде… А проте… а проте йому все одно не прожити й року – гидкий дiдуган! А сюди йдуть! Будь же ти проклятий! (Опускає пiлюльку в пляшку, закриває i збовтує, весь час озираючись),
VII
Вiдчиняються дверi. Юркевич вiдскакує вiд стола. Входить Лундишев.
Л у н д и ш е в (весело). Ну, зараз буде ваш поїзд! Все йде чудово. (Сiдає за стiл). Втомився. Отже, покладаюсь на вас, мiй дорогий. Дивiться ж, якомога скорiш назад. Привезiть курочку i їдьте знову на здоров'я. (Бере пляшку).
Входить Оля Черевко, молода гарненька жiнка, охайно, але бiдно вдягнена, в хустцi.
Нерiшуче пiдходить до Лундишева.
О л я. Валерiане Сергiйовичу, можна до вас?
Л у н д и ш е в (ставить пляшку i обертається). А? Що? А, це ти, Олю! (Сухо). Чого тобi треба?
О л я (нерiшуче). Я… я нiчого… Але дiтей жаль. Допоможiть нам, Валерiане Сергiйовичу!
Л у н д и ш е в. Тобi? Допомогти? (Єхидно). А що ж твiй чоловiк, забастовщик цей твiй знаменитий?
О л я. Ви ж знаєте, Валерiане Сергiйовичу, його заарештовано. Ось уже два мiсяцi сидимо без копiйки.
Л у н д и ш е в. Ага, заарештовано, кажеш, – ось як.
О л я. Дiти голоднi, в хатi нiчого немає, все продали. Допоможiть нам, Валерiане Сергiйовичуi Я ж не грошей прошу. Дайте нам хоч пару курочок з вашого заводу – хоч яєчка свої будуть – дiтям. Адже ж у вас багато.
Л у н д и ш е в. А, ось воно що! Ну, то знай же, моя мила (енергiйно): кому завгодно дам, першому пройдисвiтовi дам, а тобi нiколи. Дiти, кажеш, голоднi? А навiщо за бунтiвника виходила? Зле тобi у нас було, погано? Я тобi курку дам, а завтра твiй чоловiк менi червоного пiвня на садибу пустить? Нi, голубочко, сама вибирала, сама тепер i карайся. Iди, йди, я, брат, з революцiонерами та бунтарями i говорить не хочу. Прощай!
Оля, зiтхнувши, виходить.
Л у н д и ш е в. Бачили? Жiнчина вихованка. Жила в нас як у раю, та на тобi – з бунтiвником зв'язалася. З якимсь машинiстом тутешнiм. Ха! А тепер голубчика злапали за хорошi дiла. Фу, навiть у пiт кинуло вiд злостi! Ну, то з богом! їдьте, мiй дорогий, бажаю вам удачi. (Знову бере пляшку). Фу!
Ю р к е в и ч. Ну й мерзота ж ти, як я тепер бачу! Пардон, пробачте, граф! (Боже мiй, вiн зараз буде пити!) Може, ви дозволите менi поїхати не той… не сьогоднi, а днiв через чотири?
Л у н д и ш е в (ставить пляшку i схоплюється). Та що ви, глузуєте, батеньку? Та ви з глузду з'їхали! Фу! Та я боюсь, що й тепер уже спiзнився – може, її вже й купили. Лорд Дурлей, принц Уельський… Тут кожна хвилина дорога, а вiн… То тодi скажiть прямо, я свого гувернера пошлю. Фу, навiть у пiт кинуло! (Сiдає).
Ю р к е в и ч (злякано). Нi, нi, нiчого, нiчого – я можу й сьогоднi. Я можу. Це я так. (Ну, тодi пий, негiднику, виряджайся до диявола!)
Л у н д и ш е в. Ну, а коли можете, то нiчого й морочить… Фу, як пити хочеться! (Нахиляє пляшку).
Ю р к е в и ч. Стривайте, не пийте! Здається, муха в пляшцi!
Л у н д и ш е в (ставить пляшку). Муха? Де? Так ось якраз до речi: давайте їй, голубе, часом трохи комах- ну, там мушку пiймайте, кузьку яку-небудь – вона це любить.
Ю р к е в и ч (зводить стиснутий кулак i робить крок до стола).
Л у н д и ш е в. Ну, здається, все. Бажаю й вам пiдхопити собi в Парижi гарненьку курочку. (Наливає воду i пiдносить склянку до рота). За вашу i мою курочку!
VIII
Входить Лiда.
Ю р к е в и ч (не помiчаючи Лiди, що зупинилася бiля порога). К чорту! К чорту вас i вашу курочку, к чорту вашу принцесу Буль-Буль! К чорту вашi грошi! (Шпурляе в Лундишева важким пакетом i, перекинувши пляшку, вибиває в нього з рук склянку. Зляканий граф схоплюється). Подавiться вашими тисячами, через них я трохи не вбив вас, проклята мавпо! Пiд три чорти ваш Париж, якого менi не доведеться побачити! А!
Л у н д и ш е в (витираючись i тремтячи). Ви… ви божевiльний! Ви здурiли! Я завтра скажу Андрiєвi Iвановичу, щоб вас прогнали з служби… Я… я попечителевi напишу.
Юркевич кидається на нього з кулаками. Лундишев тiкає.
Ю р к е в и ч (дико озирається i бачить Лiду, що застигла здивована i злякана). Лiдо! Лiдо! (Пiдбiгає до неї i хапає її руку). Лiдо, менi страшно! Врятуй мене, моя дiвчинко! Лiдо, якби ти знала, на що я зараз зважився! (Тулиться до неї, весь тремтячи i схлипуючи). А! Я знаю… Це вiн… це той механiк з зубним болем!
Л i д а. Олексiю Семеновичу, любий, заспокойтеся. Я знаю, чого ви хвилюєтесь. Забудьте, про що ми говорили. Я чула, як ви сердилися, що ви не поїдете в Париж. Це була хвилина… хвилина захоплення. Я не буду сердитися на вас. Прощайте! Я буду вашим другом, як i ранiш.
З гуркотом, – цього разу з правого боку, – влiтає поїзд i проходить повз вiкна. Дзвiнки i метушня.
Л i д а. Дивiться! Це ваш поїзд! Iдiть мерщiй! Iдiть!
Ю р к е в и ч (з криком). Лiдо! Лiдо! I ти, i ти мене женеш вiд себе?
Вiдчиняються дверi, входить Софiя Петрiвна.
Ю р к е в и ч. Лiдо, моя дорога, моя рiдна! Не покидай мене, моє останнє щастя!
IX
С о ф i я П е т р i в н а (виступає вперед, вiдкинувши вуаль). А! Так ось де вона, ваша коханка, ваша принцеса, ваша полюбовниця, яку ви так старанно ховали. I ви не посоромилися сказати менi, що їдете самi, не посоромилися тiкати вiд мене з першою-лiпшою, з пiдфарбованою красунею з веселого дому!
Л i д а. Ах! (Бiжить до дверей). Який сором, яка ганьба!
Ю р к е в и ч (кидається до Софiї Петрiвни з пiднесеною рукою). Пiдла тварюко! Замовчи, або я тебе вб'ю.
С о ф i я П е т р i в н а (iз зневагою). Ти мене вб'єш? (Лiда тiкає). Зараз же їдьте додому!
Чути третiй дзвiнок. Гудок. Поїзд рушає.
Ю р к е в и ч (стискає голову руками). Принцеса Буль-Буль… Двадцять три тисячi… Двадцять три тисячi. Венецiя, Париж… Чарiвний мiраж… Щастя, воля, слава… Тисячi вогнiв попереду… Лiдочка!.. Лiда! Знайти щастя! Втратити щастя!.. Покохати на все життя… Двадцять чотири хвилини! А колеса стукотять, паровоз бiжить… Поїзд, мiй поїзд! Геть! У мене є ще бiлет моєї екскурсiї – я ще поїду.
Вiдштовхує з дороги Софiю Петрiвну i бiжить до дверей, але зараз же вiдступає злякано, бачачи доктора Карфункеля, що стоїть на дверях i тихо смiється, накручуючи ключем годинника.
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Ваш поїзд уже пiшов, мiй любий друже. Сподiваюся, що вi не скучаль цi двадцять чотири хвилини – подiй, здається, було досить?
Ю р к е в и ч (кричить). Диявол! (Зомлiв).
К а р ф у н к е л ь. Зальбадерей! Пустий балакня. Коли що не розумiль – значить, або доля, або чорт.
Завiса.
ДIЯ ДРУГА
Та сама станцiя. 1919 рiк.
І
Входять поручик i начальник станцiї.
П о р у ч и к. Скажiть, поїзд на Харкiв скоро?
Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Як завжди – п'ять сорок.
П о р у ч и к. А на Шепетiвку?
Н а ч а л ь н и к с т а н ц i ї. Чотири двадцять. Тiльки вiн запiзнюється. На пiвгодини.