I в сiцевих многажди обретахся.
Яка ж смачна! А губи, яко мед!
А пишна та гаряча, як пампушка.
Коли б її ти прелестi узрєл,
То духом би i плотiю воспрянул.
Ф о к а
Та де ж вона, прелесниця сiя?
С и м е о н
Отутечки – тепер вже недалеко.
В завулку, де шинок, за кушнiром.
Не в кушнiра, а проти – у дворi.
Отут i єсть Капернаум сей злачний,
Iде же аз многажди согрєших.
Ф о к а
Ну, то ходiм, бодай тебе крутило,
В Капернаум, до того кушнiра.
С и м е о н
Не в кушнiра, кажу тобi, а проти.
Ф о к а
Чи в кушнiра, чи проти – все їдно,
Аби пустила пiд рядно.
Виходять хитаючись праворуч.
IV
З глибини виходить Меланка зi свiчкою в лiхтарi, яку вона захищає киреєю. Кирея й чудове вбрання заляпанi болотом, подертi, руки подряпанi в кров. Але свiчка горить.
М е л а н к а
Вже сил нема… Але вже, мабуть, близько.
О, тiльки б сили стало донести…
О, тiльки б тут не впасти на дорозi,
Як падала на тiй слизькiй горi…
Не чую нiг… Лице горить од вiтру,
Тремтять колiна… руки всi в кровi
I змерзли… i не держать лiхтаря…
О боже ж мiй, знов хвища налетiла,
Згасає вогник… гасне вогник мiй…
I захисту… i захисту немає…
(Майже падає на церковнi сходи лiворуч, прикриваюча всiм тiлом лiхтар).
О, не гаси, о, не гаси, благаю,
О вiтре любий, мого лiхтаря!
Ти ж вiльний… цiлий свiт перед тобою,
Лети мерщiй на поле, до Днiпра.
Мене ж не муч, нещасну, – пожалiй
Хоч ти мене, о вiтре, вiтре мiй!
(Плаче. Пiдводиться хитаючись i робить кiлька крокiв).
Здається, тихше… змилосердивсь… зник…
О, тiльки б тут нiхто не зачепив…
О боже… хтось iде.
Тiкає. З лiвого боку виходить новий дозiр iз смолоскипами i осмником на чолi.
Жовнiри заступають їй дорогу.
О с м н и к
Стiй! Хто iде?
Ще з лiхтарем? Куди це ти iдеш?
Не знаєш, що ходить тепер не вiльно?
Берiть її!
М е л а н к а
Нi, нi! Що кажеш ти?
Мене не можна затримать – не можна,
В мене наказ од пана воєводи,
I цей лiхтар – ти бачиш – я його
До Порубу повинна донести –
До Порубу, щоб визволить людину –
Його ж скарають – чуєш ти? – i я
Тут гаяти не можу i хвилини.
Ось цей наказ.
О с м н и к
Немає нам часу.
Ходiм до замку – писар розбере.
М е л а н к а
Ти збожеволiв! Я… до замку знов?
По тiй горi! Нi, нi, смiєшся ти.
Тобi ж кажу, не маю я хвилини,
Його скарають.
О с м н и к
Заберiть її!
Жовнiри беруть Меланку за плечi, вона виривається.
М е л а н к а
О, змилуйся! Якби ти тiльки знав,
Де я була. Яку терпiла муку…
Коли з гори несла оцей лiхтар,
О, подивись… в багнi, в кровi всi руки.
Промокла вся, замерзла… скiльки раз
Зривалася i падала я з кручi,
I в розпачi, щоб вогник не погас,
Чiплялася за терен я колючий…
Пiдводилась… i знову йшла i йшла,
Не чула нiг, не бачила дороги,
Нi диких псiв, що кидались пiд ноги,
Нi бурi, що лице моє сiкла!
Не чула я, не бачила нiчого,
Бо iншої не вiдала мети –
Як вогник цей незгасним донести.
I донесла… Ти ж бачиш, вiн горить.
Не згаснув вiн, мiй огник неоцiнний,
Хай блимає вiн ледве, хай тремтить,
Але живий – i не менi однiй
Засвiтить вiн в нещасну цю годину…
Невже ж у тебе стiльки зла,
Щоби вiднять у мене те єдине,
Що я крiзь терн i бурю пронесла!
О с м н и к
Говориш добре, дiвчино, – проте
Нема часу з тобою розмовляти,
Ходiм до замку.
М е л а н к а
(зриває з шиї намисто з дукатами).
Бачиш цi дукати,
Намисто це чудове, дороге –
Вiзьми його i вiдпусти, благаю,
О, вiдпусти, благаю, ти мене!
О с м н и к
(бере намисто).
Хай буде так! Iди! Рушаймо далi!
М е л а н к а
О, дякую.
(Дозiр проходить).
Тепер мерщiй, мерщiй!
О, тiльки б знов нiхто не зачепив.
V
З правого боку вертаються Симеон i Фока.
Ф о к а
А щоб тебе з таким Капернаумом!
Замiсть дiвчат дрючком по головi.
С и м е о н
На бiса ж ти полiз до кушнiра?
О йолопе! Не в кушнiра, а проти.
Ф о к а
Чи ти здурiв! Ти ж сам туди полiз.
С и м е о н
Та ну тебе… Стривай. Знайшли! Вона!
(Бiжить до Меланки й хапає її за кирею).
Є дiвчина! Та ще яка красуня.
Ще з лiхтарем. Якраз з Капернаума!
Ну, то веди ж скорiше нас до себе,
В Капернаум солодкої утiхи.
Ф о к а
(обiймає її з другого боку).
А поки що – сладчайше поцiлуй.
М е л а н к а
(вiдштовхує Фоку).
Геть, блудники, ледаща довгополi!
Не сором вам чiплятись до дiвчат?
Штовхає Симеона, той падає, сама тiкає в глибину.
Ф о к а
Оце тобi Капернаум солодкий!
С и м е о н
Єго же й ти, здається, воспрiя?
Ф о к а
Ну й халепа! Невже на цiлий Київ
Не залишилось жодної повiї?
Чи бурею куди їх занесло?
С и м е о н
Стривай, я здумав. Ось в чому причина!
Не в кушнiра, а в бондаря вона –
Ходiм мерщiй. Тепер я пам'ятаю.
Тягне його знову праворуч.
Ф о к а
Е, нi, стривай. Це зовсiм iнша рiч.
У кушнiра, бач, легкий причандал,
I то макiтри нашi постраждали.
А в бондаря залiзне все: струги,
Уторники 1 якiсь там, молотки,
Як дасть раза – то вже амiнь, не встанеш.
1 Уторники – iнструменти для виготовлення уторiв – жолобiв на краях бочки, в якi вставляють дно.
С и м е о н
О маловiрний! Та навiщо ж вiн
Даватиме? То ж бондар – не кушнiр.
Ходiм мерщiй.
Ф о к а
Е, нi, стривай, коли ж
У бондаря… такi, бач, молотки…
Виходять обоє.
VI
М е л а н к а
(вертається).
Пропало все – погаснув мiй лiхтар…
I що ж тепер… i що ж тепер робити…
Кого благать… кого? Одна вночi,
Беззахисна, безсила, безпорадна…
Розчавлена надсильним тягарем…
(Сiдає на церковних сходах i плаче).
О боже мiй! За що даремну муку
На мене ти, нещасную, поклав?
За що ж мене довiв ти до розпуки,
Навiщо путь тернисту я пройшла!
Чи для того ж в борнi я знемагала,
Чи для того мiй огник берегла,
Щоб вiн загас, а я отут упала
I втратила надiю всю мою…
Нема в тобi нi правди, нi жалю…
(Завмерла в безвихiднiй тузi).
З глибини виходить якийсь поважний, гладкий городянин у довгому сукняному кожусi з засвiченим лiхтарем у руцi.
М е л а н к а
(придивляється).
О боже мiй… Невже… невже вогонь…
Невже вогонь менi ти посилаєш…
Так… так… лiхтар…
(Пiдводиться).
О, тiльки б не дозiр…
Нi, нi… це так…
(Метнулася назустрiч).
Добривечiр, мiй пане!
Дозволь огню у тебе попрохать.
Спiзнилась я i заблудила трошки.
Городянин спиняється i, пiднявши вгору лiхтар, дивиться суворо на Меланку.
Г о р о д я н и н
Геть, одчепись, лахудро безсоромна!
Як смiєш ти до чесних громадян
На вулицi зухвало так чiплятись!
Iще вогню їй треба! Подивись
Попереду, до чого ти подiбна.
По всiх ярах качалася в багнi.
Геть, проклята!
(Замахується цiпком).
Бо так тебе огрiю,
Що без огню в болото полетиш.
Проходить. Меланка з жахом кидається в свiй куток i ревно плаче.
М е л а н к а
Ще не кiнець… Ще, мабуть, не до дна
Свою весiльну випила я чару…
(Застигла в нiмiй розпуцi).
VII
З глибини виходить хмурий Козека, що веде до кляштора закутану в хутряну кирею Гiльду. Позаду слуга несе лiхтар.
Г i л ь д а
Далеко ще? Чи скоро той Конвент?
Ти, мабуть, сам дороги тут не знаєш.
К о з е к а
То не моя причина, що вночi
Проїхати не можна в цих завулках
I конi там загрузнули в багнi.
Тепер вже близько.
Г i л ь д а
Тихше. Постривай.
Хтось плаче тут… чи жiнка… чи дитина.
Здається, тут… Дай свiтло – посвiти.
(Схиляється над Меланкою).
Якась нещасна…
(Доторкується до її плеча).
Слухай-но. Хто ти?
Чого ти тут, сердешна, притулилась?
Меланка опам'яталася й дивиться на неї нетямущим поглядом, не пiдводячись, проте, з мiсця.
М е л а н к а
О, не жени… О, не жени, благаю.
Мене весь час тут мучили… кляли,
Знесилена, здрiмалась я… на мить,
Бо згаснула… бо згаснула надiя…
Гiл ьд а
О дiвчина нещасна!
К о з е к а
Це ж вона!
Це ж Свiччина Меланка!
Меланка отямилася, зривається на ноги.
М е л а н к а
Боже ж мiй!
В тебе є свiтло! Дай менi, благаю,
О, засвiти, благаю, мiй лiхтар!
Мерщiй, мерщiй! Ти ж бачиш, ось наказ:
Коли я свiчку в Поруб донесу,
Тодi його я визволю од смертi…
Вiн був погас. Але воскресла знов,
Воскресла знов тепер моя надiя.
Г i л ь д а
(що прочитала тим часом наказ).
Бiдняточко! Дитинко ж моя люба!
Яку ж ти муку мусила знести.
(Бере в неї лiхтар i запалює з свого).
Ну, то неси ж, неси мерщiй свiй огник
I цей наказ, щоб визволить його.
Неси мерщiй!
(Цiлує її).
Нi, нi! Я так не можу,
Тебе не можу так я залишить.
Тебе ще скривдять… Разом всi пiдем,
Щоб не було якого ошуканства.
М е л а н к а
(бере наказ i лiхтар).
О дякую, о дякую тобi.
Г i л ь д а
Ходiм мерщiй!
К о з е к а
(втручається).
Ба нi. Цього не можна.
Г i л ь д а
Як смiєш ти!
К о з е к а
Тебе повинен я
До кляштора негайно одвести
I схибити нi кроку не дозволю.
Г i л ь д а
Та це ж недовго.