О л ь ш а н с ь к и й
(хапається за меч).
Як смiєш ти, зухвальче!
К е з г а й л о
(регоче, радий).
Га! Ха-ха!
Виходить, i у тебе перець є.
У мене в горлi, а у тебе в оцi.
О л ь ш а н с ь к и й
Зухвалий кмете!1 Знатимеш мене,
Коли весiлля здумаєш справляти –
Хоч не покличеш в гостi – сам прийду.
1 К м е т – селянин, хлiбороб.
З брязкотом ховає меч i виходить.
В о е в о д а
I справдi, щось ти дуже розпустив
Тут язика – iди мерщiй на вежу
I лагодь дзигарi, та пам'ятай
I кожум'якам всiм своїм скажи,
Що замiсть свiтла я по тих ярах
Поставлю варту – буде вам свiтити.
К е з г а й л о
А змерзнете – нагрiє, ха-ха-ха!
В о є в о д а
Тепер iди на вежу.
Свiчка уклоняється i йде.
К о з е к а
(втручається).
Постривай!
А все ж таки менi чогось здається,
Що й ти там був, коли в отих ярах
Ми дiвчину затримали за свiтло.
(Береться за голову).
К е з г а й л о
(втручається).
А хоч i був! Було тодi хапать,
Коли тобi макiтру вiн пошарпав.
Що б вiн за хлопець був, якби свою
Та дiвчину не мiг одборонити.
Iди, та в другий раз не попадайсь.
Люблю таких. Апчхи! Бодай з тим перцем!
Свiчка виходить.
В о є в о д а
Гей! Що ж той вiйт! Iди скажи, Козеко.
Козека виходить.
Цей Свiчка зух – та небезпечно зараз
Це кожум'яцьке кодло ворушить.
IV
Входять Шавула i Козелiус. Тим часом Кезгайло, усiвшись на дзиглику й витягнувши довгi свої ноги, починає з видимим обуренням розглядати свої подарунки, нюхає, чхає, плює.
К е з г а й л о
I хто той перець вигадав! Апчхи!
Напевно, чорт, щоб дратувать людей…
Ш а в у л а
Чолом тобi, великий воєводо,
Од всiх мiщан, i цехiв, i поспiльства
До тебе в справах наших…
В о є в о д а
Що таке?
Ш а в у л а
Дозволь тобi повiдать по порядку…
В о є в о д а
Коротше тiльки – вже часу нема.
Ш а в у л а
(почила урочисто).
Як вiдомо тобi, громада наша
З давнiх-давен звичаї стародавнi
I вiльностi мiськiї береже.
Ще Вiтовт, князь великий i преславний,
Нам грамоту уставну дарував.
Князь Олександр…
В о є в о д а
(перебиває).
Кажи до справи ближче,
Облиш князiв – їх добре знаю сам.
Ш а в у л а
То я ж кажу – князь Олександр…
В о е в о д а
(нетерпляче).
Ти знов!
Доволi вже князiв тут поминати,
Неначе в церквi. Дiло говори.
По що прийшов?
Ш а в у л а
(витирає хусткою лоб).
Та я ж хотiв казати,
А ти менi всi думки сколотив…
Про що, пак, я – екхм, з давнiх-давен
Громада наша твердо й непорушне…
От халепа… зав'яз, як пес в тину.
Громада наша…
В о є в о д а
Чули вже про це!
К е з г а й л о
Понюхай перцю – може, в головi
Яснiше стане.
Ш а в у л а
(в розпачi).
Вже не перший день,
Бач, скаржаться всi нашi городяни,
Що ти вiд нас всi грамоти забрав.
(Воєвода стукає кулаком).
Та це ж не я! Я ж нi! Крий мене боже!
Але ж несила! Скаржаться, що ти
Їм свiтла не даєш вночi свiтити,
Хоча на те князiвський дозвiл є.
I справдi – князь великий Олександр
Нам грамоту давно вже дарував,
Де, всi вини й притуги одложивши,
I свiтло теж дозволив всiм свiтить…
I ось як вiйт…
Воєвода схоплюється в гнiвi.
В о є в о д а
Аж ось воно куди!
То ти як вiйт? А ти хiба не знаєш,
Що з ласки ти моєї тiльки вiйт?!
Що справжнiй вiйт я сам, як воєвода!
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Що якби схотiв,
Давно б себе проголосив за вiйта!
Ш а в у л а
Та я ж нiчого. Я хiба про це…
Про грамоту я тiльки та про свiтло.
В о є в о д а
А, грамоту! А знаєш ти, що в нiй,
В тiй грамотi, написано про вiйта?
Не знаєш?
(Виймає з дубової окутої скринi грамоту й кидає
Козелiусовi).
Прочитай йому мерщiй.
К е з г а й л о
Попався, друже, – вiн тобi наперчить.
В о є в о д а
Читай отут.
К о з е л i у с
(читає).
"Коли вночi з огнем
На мєсте в домєх сиживали, iно
За те вини з них воєвода брав,
Ми то їм отложили".
Ш а в у л а
Я ж казав!
В о є в о д а
Послухай краще далi.
К о з е л i у с
(читає).
"I о том
Нехай войт вєдаєт. А єсли б нє хотєл
Того смотрєтi войт i от огню
Которая би мєсту шкода…"
В о є в о д а
(грiзно).
Чуєш?
К о з е л i у с
"Которая би мєсту шкода стала,
Тогда ми маєм самi покарать".
В о є в о д а
Кого карати? Вiйта. Ну, нехай.
Я завтра ж грамоту верну до Ради
I свiтло всiм дозволю. Тiльки сам
Тодi вiдповiдай за шкоду мiсту, –
А як пожежа скоїться, тодi
Не гнiвайся вже, друже мiй ласкавий,
Коли твою я голову дурну
Пiд брамою Пiвденною зiтну.
Ш а в у л а
(в розпачi).
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
(дає йому грамоту).
Нi, тепер бери,
Коли хотiв!
Ш а в у л а
(з жахом).
Та хай їй цур!
В о є в о д а
Ага!
Не до смаку за все вiдповiдати,
Не до вподоби. Ти ж бо як хотiв?
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Щоб i владу мати,
I щоб турбот нiяких не було!
Чи ж я чiпав твої бобровi гони,
Бортi медовi, осетри, млини?
Втручався я коли в твої прибутки,
Займав коли твiй шостий грош з чиншiв? 1
Чого тобi, дурному, бракувало!
1 Чинш – податок за користування землею.
Ш а в у л а
О боже ж мiй!
В о є в о д а
Сидiв би та мовчав.
Ш а в у л а
Та я ж нiчого!
В о є в о д а
Пив свою слив'янку.
Ш а в у л а
I цей слив'янку…
В о є в о д а
Їв би осетрiв
Та радий був, що клопоту не маєш!
Не дурно ж пузо он яке вiдпас!
Дивись тепер. Не хочещ в згодi жити,
То я тобi незгоду покажу.
(До Козелiуса – грiзно).
Вiддай йому цi грамоти.
Ш а в у л а
(з жахом).
Не хочу!
Не хочу я! Та пропади вони!
В о є в о д а
Пиши наказ.
Ш а в у л а
(благає).
О, змилуйся, мiй пане,
Пробач менi за клопiт цей дурний!
(Витирає хусткою лоб).
В о є в о д а
Не до смаку? Дивись, щоб це востаннє,
Йди поки цiлий, лиха не буди.
(У гнiвi виходить).
К е з г а й л о
Їж осетрiв та пий горiлку з перцем,
I серця не хвилюй дарма!
Ша в у л а
(в розпачi береться за голову).
Ще кажуть – вiйту клопоту нема!
Куди не ткнися – скрiзь одна рахуба:
Там кожум'яки голову гризуть,
Тут воєвода грiє чуба –
I тут i там виходить тiсний кут.
Завiса.
ВIДМIНА ДРУГА
Та сама зала увечерi. Тепер вона урочисто прибрана й освiтлена силою свiчок. Чути музику й застольнi пiснi з сумiжної зали, де бенкетує Воєвода з гостями.
Гiльда стоїть край вiкна й дивиться з сумом на темний Київ.
І
Р и ц а р i
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане в землi,-
Назад земля поверне
Зерно, що їй дали.
Виносить хвиля перли
З морської глибини –
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане на днi.
Не згасли в пущах темних
Литовськiї вогнi,
Гей-го, не все те вмерло,
Що сховане у тьмi.
Ульрiка вводить обережно Свiчку.
У л ь р i к а
Постiй отут – ти звiдси все побачиш.
Не тупоти ногами, як ведмiдь.
С в i ч к а
А свiтла ж скiльки! Ось де всi свiчки,
Що в нас забрав вельможний воєвода.
На все б Подольє стало.
У л ь р i к а
Он, дивись,
То рицар Ольбрахт з Вiльни, що привiз
Пожалування пану воєводi,
А той, що кубок золотий бере,-
Пирхайло-рицар – скiльки ж вiн вина
Та меду може випить – просто жах!
С в i ч к а
А хто отой – суворий, довговусий,
Убраний просто, з шрамом на лицi?
У л ь р i к а
Та це якийсь Звенигородський рицар –
Не рицар – якось дивно їх зовуть,-
Живуть вони в степу – татарiв б'ють
Й нiкому не коряться – Козир-Косог…
А, здумала. Козак! То ось i цей
Такий козак – старший над ними – Кмiтич.
С в i ч к а
Я чув про нього… Ось би нам таких.
(Озирається).
I як би це довiдатися тiльки,
Де грамоти ховає вiн…
У л ь р i к а
Ходiм…
Не бачу я, що панi тут… Та тихше.
Не тупоти. Ступає, наче кiнь.
Виходять. Свiчка озирається.
II
Рузя, Кезгайлова дружина, жвава, кокетлива панi. Пiдходить до Гiльди.
Р у з я
А я тебе шукаю скрiзь! Ми всi
Там бавились в мисливському покої –
Спiвали, трохи випили. А що ж!
Сидiти та дивитись, як вони
Там вихиляють кубки,- дуже вдячна.
Ти чула, як спiває Флорiан,
Ольбрахтiв джура? Ах, чудовий хлопчик.
А скiльки знає всяких вiн пiсень!
Г i л ь д а
Дивись, щоб не прийшлися тi пiснi
Не до смаку твоєму чоловiку…
Р у з я
Ат, вигадки! Доволi вже того,
Що згодилась я жити в цiй хуртизi,
Та ще з таким ведмедем, що його
Лиш перець може трохи зворушити.
Та мiй ведмiдь хоч добрий. А з твоїм –
Нащо вже я весела й нежурлива,-
Не вижила б, здається, й трьох хвилин.
Не дивно ж, що i ти така сумна…
Г i л ь д а
Була i я безжурна та щаслива
На батькiвщинi радiснiй моїй…
О, подивись, яке сумне це мiсто-
Як темно там в долинi… жодний вогник
Не свiтиться в хатах, неначе всi
Там вимерли… i чарiвник всесильний
Важку на мiсто руку наложив…
Яка нудьга… Коли я знов побачу
Мiй осяйний, веселий Кутногорськ…
Ру з я
А я мою Варшаву… о, вже йдуть.
Ну, постривай – тепер ми затанцюєм,
I джуру я нiкому не вiддам!
III
Чути гучну розмову, i в залу входять повiльно й урочисто всi гостi й сам Воєвода. Проходячи повз Гiльду, гостi поштиво їй уклоняються. Воєвода хмуро на це дивиться. Окремо йдуть Кезгайло i Ольшанський, литовськi рицарi Пирхайло, Ольбрахт i поряд Кмiтич, ватажок козацький. Козелiус тримається позаду.