Що кривдою i смертiю завжди
Платив ти всiм за службу i труди,
I всi тебе покинуть в час бiди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
I я пiду од тебе, Ярослав!
I будеш ти самотнiй в час лихий,
Як в лiсi вовк або лукавий змiй!
Я р о с л а в
Ти брешеш, мнiх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, рiки!
М и к и т а
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
I стол добув князiвський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе вiд смертi i ганьби
Та що ладью твоєї ж бо судьби,
В якiй хотiв ти за море полинуть,
Вiн скерував на княжий цей вiнець!
Я р о с л а в
(в гнiвi).
Як смiєш ти! I не тобi, чернець,
Я вiдповiм за всi мої провини!
М и к и т а
Так, не менi, хоч син я Коснятина, –
Народ тебе судитиме один…
Я р о с л а в
(вiдступає вражений).
Не вiрю, нi! Ти Коснятина син?
М и к и т а
Дивуєшся? Що не вразив iз местi
Тебе ножем? Бо не хотiв ганьбить
Я Новгорода вiрностi i честi…
Тебе господь за мене поразить.
Я р о с л а в
(з великою гiднiстю).
Так, господу i руському народу
Я вiдповiм за всi мої дiла.
I хоч часами плутана була
Моя стезя i помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
I помилки робив я неминучi,
I сто разiв зривався я iз кручi, –
Завжди мене мiй рятував народ.
Зате i я служив йому сумлiнно
I рятував, як мiг, в тяжкi часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що вiн порушив спокiй на Русi
I мирний лад, що довгими роками
I вiйнами народу я змiцнив,
Хотiв вiн кинуть жадними руками
На терези усобної вiйни.
Цього не мiг простити я нiкому,
Бо вищих я не вiдаю скарбiв,
Нiж мирнiй труд i щастя в мирнiм домi,
Якi весь вiк я чесно боронив.
I, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду i єдину Русь!
З а в i с а.
ДIЯ П'ЯТА
ПЕРША ВIДМIНА
"Г У С Л I I М Е Ч"
1036 р.
Зал у теремi Ярослава, оздоблений мармуром i позолотою у вiзантiйсько-романському стилi, з вiкнами-арками, що виходять на Днiпро.
І
Пишно вдягнений, у великому княжому уборi, але похмурий, сидить Ярослав на престолi, закiнчуючи промову до угорського i польського послiв, якi стоять тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Iнгiгерда в рудуватому чернечому убраннi, а мiж ними старший син, 16-лiтнiй пiдлiток Володимир.
Я р о с л а в
Великий строк господь менi поклав,
Щоб мiг свою державу я устроїть.
Але якби я тiльки будував…
А то ж нiколи не складав я зброї
I, як Iзраїль, цеглу на стiнах
Я клав мiцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно цi труди –
Всiх ворогiв я нинi побiдив.
I ось тепер з кончиною Мстислава
В моїх руках вся Руськая держава
Знов зiбрана, єдина i мiцна.
(Пiдводиться з гордiстю).
Вона стоїть, немов свята стiна,
Як захист всiх народiв християнських
I всiх скарбiв ученiй вiкових
Вiд Азiї кочовникiв поганських.
Про це в краях повiдайте своїх,
О ви, посли сусiднього кордону
Угорської i Лядської держав,
Що твердо тут тримає оборону
Європи сторож – руський Ярослав.
(Сiдає).
Але господь послав нове нам горе –
Преставилась улюблена дочка
Єлизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смiльчака.
Отож простiть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
I вшанувати зараз як би слiд.
Ви ж королям, братам моїм ласкавим,
Мiй передайте, прошу вас, привiт.
Ярослав пiдводиться.
Посли уклоняються i виходять, за ними весь почет i Володимир. Ярослав знову сiдає на своє тронне крiсло, схиливши голову на руку в сумному задумi.
Iнгiгерда, яка залишилася в залi, дивиться на князя з сумом i видимим спiвчуттям. Вона дуже змiнилась за цi чотири роки. Горде i владне обличчя її нiби пом'якшало, крiзь риси колишньої твердостi i честолюбства все яснiше проступають прояви жiночої турботи i суму.
I н г i г е р д а
Та годi-бо. Облиш думки журливi
I розуму ясного не мути…
Таке життя: за кожен рiк щасливий
Повиннi ми утратами платить…
Я р о с л а в
Яка брехня! Сам я вiддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,
Щоб одiгнати привиди проклятi,
Якi на Русь хотiла ти вернуть.
Мовчи вже краще! Не життя, а ти
Взяла у мене викуп цей безбожний
За те, що стяг Гаральда переможний
Тобi на втiху я не допустив.
I н г i г е р д а
(з сумом).
Зазнали ми тодi гiркої втрати…
Багато слiз сама я пролила…
Зате тепер навчилась шанувати
Любов i мир родинного житла…
Прости мене, мiй княже господине,
Коли тобi я болю завдала.
Я р о с л а в
(зворушений, притягає її за руки).
Моя старенька… Друже мiй, Iрино!
Коли за щастя платим ми судьбi,
То i вона втiшає нас в журбi,
Ось як тепер, вертаючи дружину.
I не вертає навiть, а нову
Тебе дає господь наш милосердний,
Бо замiсть гордої, палкої Iнгiгерди
Я лагiдну Iрину обiйму!
(Обнiмає Iнгiгерду).
Iриночко, моя дружина бiдна,
З тобою вдвох ми все життя пройшли.
Було й тобi, напевно, часом кривдно,
Терпiв i я твої свавiльства злi.
Але не зло в минулому я бачу,
Хоч часто гнiв ти в серцi берегла,
Зате завжди воно було гаряче,
В добрi i злi для мене ти жила.
Так, беремо ми в юностi супругу,
Проте її не знаємо тодi,
I лиш в тривогах, втратах i бiдi
На схилку днiв пiзнаємо в нiй друга.
(Знову схиляє голову на руки в сумному задумi).
I н г i г е р д а
Повiр менi, мiй друже господине,
Хоч не завжди корилась я тобi,
Але в ясну i темную годину
Лише твоїй я вiрила судьбi.
Бере й цiлує його руку, тодi виходить.
II
Я р о с л а в
(пiдводиться).
Мабуть, i їй тепер нелегко стало,
Коли зiйшла в долину з висоти,
Не хоче серце пристрасне печалi,
Не хоче розум гордий простоти…
(Пiдходить до вiкна i дивиться на Днiпро).
О Борисфене 1, батьку наш i друже,
Бiля твоїх родючих берегiв
Ти нас з'єднав в часи прадавнiх зрушень,
Своїм вином мандрiвцiв напоїв.
О, як твiй шлях, то мирний, то суворий,
Моє життя нагадує менi,
Бо, як i ти, я прагнув теж просторiв
В блуканнях довгих, мандрах i борнi…
1 Борисфен (грецьк.) – Днiпро.
Входить Сильвестр, за яким Свiчкогас несе кiлька великих книжок.
С и л ь в е с т р
Дозволь менi, великий господине,
Розважити книжками смуток твiй.
До тебе вiдрядила нас княгиня,
Та й книги є цiкавi i новi.
Я р о с л а в
(зворушений).
Яка ж вона ласкава i дбайлива…
Бо кращого я сам би не хотiв.
Ану, давай, якi там в тебе дива…
С и л ь в е с т р
(бере в Свiчкогаса i розгортає книгу).
Все грецькi, бач, але яснi без слiв,
Бо чудним всi художеством вiдмiтнi,
Наприклад, ось "Усiх святих вiнок"
Семена Метафраста. Тут на всi днi
Про кожного святого є урок.
Представлено художеством умiлим,
Який вiн був, що дiяв, як страждав,-
Що й не читавши навiть зрозумiло…
Я р о с л а в
Ну, про святих чимало я читав,
I всi вони вже надто тут похилi.
А що там ще?
(Сильвестр бере в Свiчкогаса другу велику книгу).
Ну що, брат Свiчкогас,
Ще голова од книг не потерпiла?
А може, знову хочеш кинуть нас
I, як варяг, пуститися на хвилi
Шукать в свiтах добичi i пригод?
Тодi скажи.
С в i ч к о г а с
Нi, княже господине,
Нiде нема у свiтi тих щедрот,
Що я знайшов отут на батькiвщинi,
У Києвi бiля твоїх чеснот,
Де чудних книг вкусить менi дано.
Я р о с л а в
I де у князя добре є вино.
Чи не його вкушаеш ти, монаше?
С в i ч к о г а с
Нема грiха за князя випить чашу.
С и л ь в е с т р
Нi, справдi-бо змiнився Свiчкогас,-
У мiру п'є i не марнує час,
Недурно, бач, його гойдали хвилi,
Злi домiшки якраз на дно осiли.
Я р о с л а в
Гойдавсь i я чимало на човнах,
Та не позбувсь, на жаль, порокiв давнiх.
Ну, що там далi?
С и л ь в е с т р
В чудних малюнках
Псалтир розкiшна грецького писання,
Iскуством дивна.
Я р о с л а в
(у захватi).
О, яка ж краса!
Якi тут фарби радiснi й прозорi,
Якi церкви в лазурних небесах
Здiймаються у золотих узорах,
В струнких просвiтах, на струнких стовпах!
Коли менi дадуть хоч рiк покою
Серед моїх походiв i турбот,
Клянусь, такий я храм собi построю
В iм'я Софiї – мудростi чеснот!
Так, дивний твiр! Нехай в опочивальнi
Вона лежить у мене на столi.
Вона мене розважить в час печалi,
Бо є ще дiло князю на землi.
Спасибi, друже!
С и л ь в е с т р
(замiшаний).
Вибач менi, княже,
Проте цю книгу я ще не купив.
Я р о с л а в
Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж
Вона тодi?
С и л ь в е с т р
То грек з чужих країв
Її привiз, та дорого, бач, хоче:
Сто гривен золотом.
Я р о с л а в
(обурений).
Та що це вiн, здурiв?
За книгу сто! Та вiн смiється в очi!
Сто гривен золотих! Та це ж село
Купити можна з нивами, млинами
Та всiм добром.
С и л ь в е с т р