Ярослав Мудрий – Іван Кочерга

Л ю д о м и р

(розчулений).

Хай буде так, дитиночко ласкава,

Мов сонечко, ти сяєш на землi…

Хай доленька ясна тобi щастить

I лада любого Даждьбог тобi пошли.

Я р о с л а в

Да буде так. То розв'яжiть його

I хай заплатить вiсiмдесят гривен –

Подвiйну виру.

В натовпi глухе ремство.

Ж у р е й к о

(хмуро).

То неправий суд.

Я р о с л а в

Ти, каменщик, коли будуєш церкву,

Єдиний кут свiй бачиш, я ж усю

Вiд самого пiдмурка до хреста.

Варта розв'язує Турвальда.

Га р а л ь д

(кидає йому великий гаман з золотом).

Не вартий ти помилування, дурень!

Принцесi дякуй за своє життя. Плати вину!

Слав'ята i Ярун вiдлiчують грошi i дають Людомиру.

Т у р в а л ь д

(випростується з дурним смiхом).

Тепер, ха-ха, я вiльний.

I дiвку цю я золотом купив!

(Хапає в обiйми Милушу).

Вона моя!

Ж у р е й к о

(кидається до нього),

То пропадай же, клятий!

(Вражає Турвальда ножем, той падає).

Я р о с л а в

(в страшному гнiвi).

Держiть його!

Але Журейко зник у натовпi. Гаральдовi варяги кидаються, вихопкзши меч, на Людомира й Милушу.

Гей, рицарi, до зброї!

Рубайте всiх!

Але Микита з силою вiдштовхує перших двох варягiв.

М и к и т а

Геть проклятi заброди!

Варта й юрба будiвникiв мит'тю вiдтiсняє й обеззброює варягiв. Шум стихає. Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.

Я р о с л а в

Ось бачиш, люба доню, мудрий лад

Не насадити кроткими руками,

Немов троянд i лiлiй тихий сад.

Як дiїїсий лiс мотиками, роками

Державне поле треба корчувать,

Щоб гиросла на ньому благодать.

Да буде мир! I богом я клянусь,

Що кожного вразить моя сокира,

Хто збаламутить Київ наш i Русь,

Хто осквернить насильством справу миру,

Як каменщик, що оголив ножа,

Коли я суд перед людьми держав.

Тепер до працi. Хай живуть навiки

Державна Русь i Київ наш великий!

Вигуки. Сурми.

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

"КВIТНЕВИЙ СНIГ"

1032 р.

Той самий лужок перед княжим замком в Києвi, що й у попередньому актi. Але тепер усе: i луг, i дерева, i виступи стiн, дверей та вiкон замку – занесене несподiваним квiтневим снiгом, що випав вночi i не встиг ще нi пожовкнути, нi розтанути.

Чудовий сонячний ранок з легким приморозком. З правого боку лугу збудовано дерев'яний помiст, який зараз кiлька отрокiв i майстрiв застилають червоним сукном, iншi ладнають крiсла.

Бiля брами стоїть, опершись на топірець, хмурий воїн.

І

З замкової брами виходить Людомир. Спинившись бiля ворiт, вiн дивиться примруженими i прикритими рукою очима на снiг i непохвальне хитає головою.

Л ю д о м и р

(до вартового).

Диви, яке! У квiтнi раптом снiг!

Уже весна дерева розбудила,

Уже струмки побiгли по ярах

I Хоре 1 великий зняв покрови бiлi

З усiх полiв i в зелень їх одяг.

Аж раптом снiг… не гоже… не добро.

З давнiх-давен такого не чували,

Щоб снiг новий у квiтнi. Не гаразд…

Хiба в той рiк, як Володимир князь

Старих богiв повикидав в Днiпро…

(Хитає головою),

Еге.. еге… було це в рiк печалi…

Ось i тепер… не гоже… не добро…

Лиш воронам це радiсть. Ворон кряче

На снiг новий. Бо – кажуть, прилетiв

З-за моря крук, отож воно i значить:

Гаральд цей крук, i на голубку нашу

На бiлую… вiн кiгтi нагострив.

1 Хоре – божество у слов'ян.

З лiвого боку виходять Давид i Ратибор, двоє похмурих новгородських мужiв, солiдно вдягнених в суконнi шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх спиняє.

В а р т о в и й.

Не можна в терем. Хто ви єсть?

Р а т и б о р

(суворо, басом).

Пусти.

Ми нарочитi мужi Новгородськi

Давид i Ратибор.

Д а в и д

(улесливо, тенором).

Шукаєм мнiха

По iменi Микита. Сей монах

Живе у князя i малює книги.

В а р т о в и й

Проходьте.

Л ю д о м и р

Не люблю цих дзвонарiв.

Давид i Ратибор проходять в браму.

З мiста, але з правого боку, знизу через яр пiдiймається схвильована і задихана Милуша. Вгледiвши батька, вона пiдбiгає до нього.

М и л у ш а

Ой любий тату! Що я зараз чула!

Ходiм сюди!

(Одводить його далi од брами).

Не знаю, що й робить.

Л ю д о м и р

Та що таке, що скоїлось?

М и л у ш а

На торзi

Зустрiла я одного тесляра,

Який тодi з Журейком працював.

О ладо мiй! Невже вiн повернувся?

Невже тебе побачу знову я?

Л ю д о м и р

Хто повернувсь?

М и л у ш а

Та ладо ж любий мiй!

Клянеться тесля, що його вiн бачив,

В печерах на Звiринцi десь живе,

Ховається i лиш вночi виходить.

Туди мерщiй!

Л ю д о м и р

Так ось що значив снiг!

Звалився вiн на голову тобi.

До нього йти!.. А ти хiба забула,

Що клявся, князь Журейка покарать?

М и л у ш а

(ламає руки).

Ой лишенько! Його ще справдi схоплять…

Що ж дiяти? Просить князiвну. Нi!

Сама пiду i в ноги кинусь князю,

Адже ж Гаральд приїхав на весiлля,

I, може, князь на радощах простить…

Л ю д о м и р

(хитаючи головою).

Навряд, Милуша, дуже вiн зрадiє,

Що люба доня вийде за порiг

I назавжди покине рiдний Київ.

Коли б її затримати вiн мiг…

Але в князiв потреби, бач, не тiї…

Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.

Отак-то i звалився в квiтнi снiг

На голову i нам… i Ярославу…

Таке, бач, доню, дiло наше…

II

З-за брами чути гучнi й високi звуки сурм, i з ворiт виходить змiна варти.

М и л у ш а

(зi страхом).

Князь!

(Одводить батька праворуч до яру).

Хвилина мовчання, пiсля якої в морозному повiтрi чути веселий дiвочий смiх. З-за брами на лужок вибiгає Анна, тягнучи за руку Єлизавету. Обидвi в соболевих шубках, рум'янi й свiжi вiд морозу.

А н н а

Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?

Дивись, як гарно! Сонечко яке!

А снiг який чистенький i не м'ятий,

Яке повiтря свiже i п'янке!

Як весело! Їй-бо, це краще квiтiв.

Весняний снiг в апрiлi – це, мабуть,

Привiз Гаральд з країн тих льодовитих,

Де хуртовини цiлий рiк метуть!

Щасливиця! Такого мати лада!

По всiй землi iм'я його гримить!

На всi моря його сягає влада,

Норвегiї король! I цiлий свiт

Твоє iм'я з ним поряд повторяє!

Є л и з а в е т а

Оце мене i мучить i гнiтить…

Подумай лиш! Од краю i до краю

Лилася кров в походах тих гучних,

I скiльки жертв невинних проклинали

Моє iм'я… а це великий грiх,

Його не змить нi каяттям, нi жалем.

А н н а

При чому ж ти! Мужчини всi такi.

Їм лиш давай добичу та походи,

А що десь там чекають їх жiнки, –

Байдуже їм, хоча за нашу вроду

Вони i б'ються нiби по свiтах.

Та не сумуй. Тепер вiн споважнiє,

Як став король, а не мандрiвний птах,

I будеш з ним в Норвегiї сидiти,

Полотна прясти й колисати дiти!

Є л и з а в е т а

О боже мiй… покинуть рiдний Київ

I рiдний край… Я не знесу розлуки.

А н н а

(зiтхає).

Це справдi зле. Але дiвочу руку

Завжди жених, де схоче, поведе,

Ох, i мене такая ж доля жде!

Адже мене король французький свата.

I як на це погодиться наш тато,

То доведеться їхати в Париж!

А це менi неначе гострий нiж!

Там нi кравцiв, нi крамарiв путящих,

Доми холоднi, вулицi бруднi.

Та ще вовки десь поряд виють в хащах,

Нi хлiба гарного, нi меду, нi блинiв,

Не кажучи уже про кавуни.

Є л и з а в е т а

(зiтхнувши).

Ласунка люба!.. Що ж менi казати!

Де я знайду чудових стiльки книг,

Такi пiснi, як в Києвi у тата,

Що королiв мудрiший всiх земних.

А Київ наш – зелений i прозорий!

Днiпро широкий… кучерявi гори,

Палати бiлi, банї золотi…

Де ще красу подiбную знайти?

I це все кинуть… Тата, отнiй дiм?

А н н а

Та ну-бо, годi! Годi сумувати.

Ще, може, щось придумаєм, зажди…

Пора, здається, убиратись в шати,

Твого Гаральда зустрiчать. Ходiм!

Iдуть повiльно до брами. Милуша кидається за ними навздогiн.

III

Тим часом з ворiт замку виходить Давид i Ратибор в супроводi хмурого Микити, який, порiвнявшись з князiвнами, поштиво їм уклоняється.

А н н а

(озирнувшись на Микиту).

Чого вiн ходить мнiхом, цей Микита,

Замiсть шукати долi на конi,

Як iншi мужi славнi i мiцнi?

Чи не тебе вiн покохав несито,

Що з горя заховав свою судьбу

I серця жар пiд чорний цей клобук? 1

Дивись менi! Чогось на тебе вiн

Скидає оком прикрим, мов полин.

1 Клобук – висока цилiндрична шапка з покрива-

лом. Носять православнi монахи.

Виходять.

Р а т и б о р

(озираючись на князiвен).

Хто цi дiвицi? Дщерi Ровоама?

Колiно нечестивого царя?

Д а в и д

(озираючись).

Ушей тут много зайвих i чужих,

То потечемо лучше на Подольє

В подвiр'я наше, поговорим там.

М и к и т а

Нi, зараз я невiльний, бо наряд

Менi дав князь i нехтувать не можу.

Д а в и д

То сядьмо тут.

Струшує снiг на лавцi бiля статуї лева й сiдає.

Р а т и б о р

(сiдає поряд).

Нам дивно чути, брате,

Що сам себе невiльним ти зовеш,

Що служиш ти, виходить, супостату

I нечестивих уряди блюдеш.

Не те я мислив: коли нам сказали,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: