3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) – iзраїльський цар, що ввiв культ Ваала i Астарти, засуджений у релiгiйних книгах.
С в i ч к о г а с
(не пiдводячись, добродушно).
Та годi-бо акафiста 4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весiлля – то коли ж i пить.
(Наливає срiбну чару i простягає Сильвестровi).
4 Акафiст – церковна хвалебна пiсня-молитва.
С и л ь в е с т р
(в гнiвi).
Та як ти смiв подумати, проклятий,
Що я, монах i княжий духiвник,
З тобою буду чашi вихиляти,
Немов я сам безбожний єретик!
С в i ч к о г а с
О боже ж мiй… Для чого глум i чвара?
Ну, вип'ю сам.
(П'є).
Ех, отче, то хiба
Я єретик, що вип'ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба…
Був свiчкогас, монах, списатель книжний,
Перехилив… iди свиней пасти…
Покривдили… не мiг цього знести
I став варягом чудом дивовижним…
Багатий… вiльний… цiлий свiт пройшов.
Але в душi нема спокою знов!
(Схлипує).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках… Який я там варяг!
Стужився я за цвiтом рути-м'яти,
За Києвом знудився у сльозах…
Ладен я свинi пасти в цих ярах,
Ладен свiчки гасити по церквах,
Нiж рицарем вельможним i багатим
Розкошувати по чужих краях!
С и л ь в е с т р
(розчулений).
Добро, мiй сину. Не сумуй, зажди.
Подумаєм, як нам з тобою бути.
Хто вип'є раз днiпрової води,
Тому нiколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечiнь.
Благослови господь тебе святий
I нинi й присно… хоч i дурень ти…
П'яниця ти… во вєки вєков, амiнь.
Благословляє Свiчкогаса, який встає i поштиво цiлує йому руку. Сильвестр виходить.
С в i ч к о г а с
(сам, знову сiдає на лаву).
О боже ж мiй! Як важко вибрать шлях
Серед шляхiв поплутаних усiх!
Все крайностi – розбiйник чи монах.
Пиши книжки або свиней паси.
А iншого не жди i не проси…
(Замислився).
ІІ
З-за дерев виходить Журейко. Вiн у рибальському одязi, єдиною ознакою його мандрування є пов'язана шовковою хусткою голена голова i засмагле обличчя. Поверх рибальського одягу вiн закутаний
в легку чорну кирею-бурпус 1.
1 Кирея-бурнус – довгий з вовняної тканини
плащ з капюшоном.
Ж у р е й к о
(тихо до Свiчкогаса).
Гей, Фоко!
С в i ч к о г а с
Хто це? боже мiй, це ти!
Чого ти знов, безумче, в зашморг лiзеш!
Насилу в квiтнi удалось втекти,
То щоб тепер потрапити в залiза.
Тiкай мерщiй.
Ж у р е й к о
Не поспiшай, монах,
Нз можу без Милушi я тiкати.
Іди поклич її до мене з хати.
Я зачекаю тут, в оцих кущах.
С в i ч к о г а с
Опам'ятайся! Знов поклявся князь
Тебе скарати…
Ж у р е й к о
Смерть приходить раз.
Iди, кажу!.
С в i ч к о г а с
Та хоч сховайсь, упертий.
Iде в галерею.
Ж у р е й к о
(сам).
Не властен князь в моїх життi i смертi,
I каменщик згодиться ще йому.
I не в одну хвилину вирiшну…
Входить хмурий i задуманий Ярослав. Журейко вiдступає в тiнь.
Ярослав
(про себе).
Всю нiч мене страшнi гнiтили сни,
I цiлий день нудьга стискає груди,
Немов судьба мене востаннє судить
За всi мої чесноти i вини…
Ж у р е й к о
(про себе).
Не владен князь вперед пiзнати ходи,
Куди i як вони його ведуть,
Але як вiрний буде вiн народу,
То зрештою натрапить вiрну путь.
Я р о с л а в
(про себе).
Про що менi вiщує ця тривога?
Чия рука… Якого духа злого
Знов пiдняла на мене божий бич…
Тiнь Святополка бачив я цю нiч…
Казав менi вiн реготом пекельним –
А що, коли б у сiчi тiй смертельнiй
Не ти, а я на Альтi подолав?
То як би нас народ тодi судив?
Обидва ж ми одного лiгва вовки,
I руки в нас обох в кровi братiв…
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
I окаянним звався Ярослав…
Невже це правда?
Ні! Брехня! Здолав
Я ворогiв не для своєї слави,
А щоб з'єднати Руськую державу
I запровести спокiй на землi.
А вiн чужих покликав королiв
I був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собi вiнець князiвський взяти.
Тому народ i допомiг менi,
А не йому в смертельнiй цiй борнi!
(Проходить).
Ж у р е й к о
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма… аби вперед рушав.
Вбiгає схвильована Милуша й кидається до Журейка.
Ж у р е й к о
Милушо! Рiдна!
М и л у ш а
Ладо, любий мiй!
Ж у р е й к о
Голубко люба! Зiронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бiдняточко, в землi отiй чужiй!
М и л у ш а
А я ж бо як! Не знала я спокою
Нi вдень, нi внiч. Замучена, смутна,
Блукала скрiзь, а як тодi пiзнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всiх ярах шукали!
Тiкай-бо, любий!
Ж у р е й к о
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мiй човен на Днiпрi
Чекає нас – збирайся, до зорi,
Цiєї ж ночi рушимо ми в путь!
М и л у ш а
Як до зорi! Не можу я збагнуть…
Покинуть все… домiвку, батька, Київ,
Могили рiднi…
Ж у р е й к о
Вибирай сама.
Зi мною там нове життя зорiє,
А тут лише могила i тюрма.
У мене там в ряснiй Тьмутараканi
Своя господа, власная земля,
Свiй корабель, на ньому в полюваннi
За здобиччю по морю я гуляв…
То як же ти не хочеш вiльну долю
З твоїм коханим зараз роздiлить!
М и л у ш а
Ой лишечко… Не можу ж я без болю
Покинуть Київ… Не спiши.
Ж у р е й к о
В цю мить
Рiшати треба… Далi буде пiзно.
М и л у ш а
Зажди хоч день. Пiду до князя знов,
Благатиму… невже лишать вiтчизну,
Могили… батька…
(Плаче).
Ж у р е й к о
Ось твоя любов!
М и л у ш а
(схоплюється).
Зажди, благаю… хоч одну цю нiч!
Ж у р е й к о
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли менi захочеш щось сказати…
А щоб тебе покликати iз хати,
Я пугачем три рази закричу.
М и л у ш а
Прощай, мiй любий, обережним будь,
Навколо варта… можуть-бо почуть,
Цiлує його й тiкає. Журейко зникає в кущах.
III
Стемнiло. За аркадами заяснiло свiтло i видно, як через усю галерею проходить весiльний похiд: дiвчата в бiлому з золотом вбраннi, з запаленими свiчками в руках, Гаральд i Єлизавета, дружки.
В сад виходить Микита. Вiн сiдає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.
Д i в ч а т а
(спiвають).
Iз нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
Курили ми ладан i сипали хмель,
Ой ладо, ой лада, з'єднає вас Лель 1,
З'єднати коханих вiнок ми сплели,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлi!
1 Лель – бог кохання.
М и к и т а
(сумно дивлячись на похiд).
Чудовий спiв кохання i життя
Звучить менi як пiсня погребальна
Безумних мрiй, що їх без вороття
Я поховав навiк в цю мить прощальну.
Прощай, моя зоря… нiколи на путi
Тобi я не ставав нi тiнню, нi докором.
Iди й тепер шляхом своїм прозорим,
Нехай нiхто його не замутить…
А я клянусь зректися мсти i зла,
Щоб тiльки ти спокiйною була.
(Похiд проходить, пiсня помалу затихає).
Свiчки i спiв розтанули у тьмi,
I згасло свiтло на шляху моєму…
I хто ж його тепер освiтить…
До лави нечутно пiдходить Джема – та сама iталiйська дiвчина, що несла помаранчi. Тепер вона в звичайному одязi. Вона схиляється до нiг Микити i цiлує йому руку.
М и к и т а
(здригнувшись).
Джема!
Д ж е м а
(нiжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мiй…
Я знаю, ти кохаєш королiвну…
Забудь її… i серця не гнiти…
Тобi ж бо з нею щастя не знайти…
М и к и т а
Встань, дiвчино! З тобою ми нерiвнi…
Iди собi.
Д ж е м а
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бiдну Джему,
Не однiмай це щастя чарiвне –
Тебе кохати палко i таємно…
М и к и т а
(здивовано).
Опам'ятайсь, безумна! Я монах!
Д ж е м а
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах… Я знаю…
Великий ти сеньйор в своїх краях,
Лиш серця жар пiд рясою ховаєш…
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пiзнавати.
В твоїй душi я бачу гнiв i месть,
А на чолi – сеньйорiв горду честь…
Ти, мабуть, князь…
М и к и т а
Мовчи! Важкий тягар
Поклав менi на плечi долг суворий.
О, якби мiг позбутись я примар,
Якi за мною йдуть слiдом з докором!
Дивись… i зараз… бачиш… вже прийшли.
Iди собi… залиш мене.
Д ж е м а
Не треба!
Я прожену примари всi страшнi,
Я поцiлую… пригорнусь до тебе.
М и к и т а
(м'яко).
Iди вiд мене… вирiшить ця нiч
Мою судьбу… iди… прощай.
Д ж е м а
(раптом оповиває його шию руками i цiлує).
Коханий!..
IV
З темряви виникають три чорнi постатi i спиняються перед Микитою. Джема з легким вигуком зникає.
Р а т и б о р
Внемли, Микито. Час настав. Востаннє
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань i мсти!
Д а в и д
Наповнився сосуд.
Р а т и б о р
Гримить труба!
Д а в и д
Звершиться божий суд.
Р а т и б о р
Нехай твiй меч окови розiрве
I поразить Ахава.
М и к и т а
(гнiвно).
Геть iдiть!
Доволi вже дурних, порожнiх слiв!
Я знаю сам i вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Iдiть собi.
(Повертається, щоб вийти).