О л е н к а. А я куди? Нiякої професiї.
А с я. В iнститут поступиш.
О л е н к а. Все забула (усмiхнулася), крiм теореми Пiфагора.
А с я. Не журись, Оленко… Гiрше позаду. Тепер ми не тiкаємо, а наступаємо… Розгромимо фрiцiв, життя буде уявляєш яке?
О л е н к а. Не уявляю.
А с я (усмiхнулась). Я теж… Ну, бувай, Оленко, пiду. Треба приготуватися до бою. Випаде вiльний час – навiдайся до мене. (Виходить).
Заходить Федiр Iванович, в ньому зразу вгадується кадровий офiцер. При появi майора Оленка пiдхопилася.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Як життя, Оленко?
О л е н к а. Добре, товаришу майор.
Ф е д i р I в а н о в и ч (пiдходить до Оленки, дiстає з кишенi рукавички). Це вам… як снайперу… пригодиться. А це папiр…
О л е н к а (примiряє). Якi теплi… Якраз на мою руку… Спасибi, Федоре Iвановичу. I за папiр спасибi…
Федiр Iванович сiдає, запалює цигарку. Довга мовчанка.
Ф е д i р I в а н о в и ч. (мабуть, не знаходить слiв). Як життя, Оленко?
О л е н к а (усмiхнулась). Ви вже питали. Добре, товаришу майор! (Довга пауза). Федоре Iвановичу, пробачте. Може, не треба було цього говорити… Ви… не заходьте так часто до мене. Можуть не так подумати…
Ф е д i р I в а н о в и ч. Розумiю!.. (Пiднявся, видно, хотiв щось сказати, але чи передумав, чи не змiг). До побачення. (Виходить).
О л е н к а. Мабуть, надаремно я так. I скучати буду за ним, за мовчазними бесiдами…
Заходить Чорний.
Ч о р н и й. Про що ти говорила з ним, хотiв би я знати.
О л е н к а. Не скажу.
Ч о р н и й. Я думав, що, крiм наказiв, начштабу нiчого не вмiє говорити. А з тобою, бач, балакун.
О л е н к а. Балакун.
Ч о р н и й. Математик вiйни… А з тобою говорить про любов?
О л е н к а. Говорить.
Ч о р н й й. Не вiрю… (Пройшовся по землянцi). Сьогоднi у вiсiмнадцять нуль-нуль знову будемо брати той проклятущий млин – висоту сто тридцять сiм… Ну, як доберемось, я власними руками порубаю його на трiски i спалю… (Пауза). Нi, не спалю, хай останеться дiтям гратися… А через цю iграшку десятки батькiв не повернуться додому…
Затемнення.
Чути вiддалений бiй. Тиша. Висвiтлюється лист.
“…Задивилася на журавлиний ключ i прогледiла нiмецького офiцера. Вiн нiколи й не довiдається, що журавлi врятували йому життя.
…Двi доби була в своєму “гнiздi”. Повар сам, без наказу, вирiшив принести менi гарячої страви i не доповз. Убили черкеса…”
Висвiтлюється землянка. Оленка чистить гвинтiвку. Заходить Вiчний.
В i ч н и й. Можна?
О л е н к а. Заходьте.
В i ч н и й. Прийшов познайомитися, подивитися, що воно за снайпер. Ася Михайлiвна дозволила, то й прийшов.
О л е н к а. Сiдайте.
В i ч н и й (з неприхованою цiкавiстю дивиться на Оленку). Таке дiвча, а роботяще на вiйнi! Я б тобi по три трудоднi за один день писав. Дав бог очi зiркi, чи як? Прицiлишся, i немає фашиста?
О л е н к а (усмiхнулася). Прицiлюся, I немає.
В i ч н й й. З першого дня на фронтi, а такого дива не бачив. Дiвча – i стiльки поклало. А чого мало орденiв? Я б тебе ними обвiшав, як генерала. I звання – старший сержант – мале.
О л е н к а. А яке б ви менi дали?
В i ч н и й. Капiтан, чи що… Я тобi, Оленко, гостинця принiс. (Починає виймати з усiх кишень). Ось духи, пахнуть, як конвалiї. Ось шарфик – обв’яжеш шию, не буде холодно. Рукавицi хтось добрячi зв’язав, шкарпетки вовнянi, хусточка з квiточкою, котушка з голкою, щось розiрветься – зашиєш. Горiлка, настояна на калинi, – тобi ж на снiгу лежати, а воно ковтнеш i теплiше стане…
О л е н к а (здивовано). Де ви набрали всього?
В i ч н и й. Посилки з тилу присилають, то я й… Давно збирався в гостi до тебе прийти. А це олiвцi, конверти – пиши, кому хочеш. Є кому писати?
О л е н к а. Нiкому.
В i ч н и й. На окупованiй? Сама звiдки?
О л е н к а. З Полiсся… Є там таке село Пiски…
В i ч н и й. Проходив я, коли вiдступали через Полiсся, якесь i село Пiски проходив, там ми ночували… Та Пiскiв чимало на Українi!
О л е н к а. Може, то наше село й було?
В i ч н и й. Може… Ми в тому селi тiльки нiч були… Там нашого комкора якась бабка на ноги поставила…
Оленка (аж стрепенулася, так вразила її надiя). Кравцова!.. Кравцова! Знали такого?
В i ч н и й (вражений, пауза). Знаю… Ти… А ти не Їлонка?
О л е н к а. Вiн! Це вiн! А я Їлонка… Тодi була Їлонка.
В i ч н и й (опустився на ослiнчик). Оце так… Кажуть, снаряди в повiтрi зустрiтися можуть, а щоб люди отак…
О л е н к а. Де вiн?
В i ч н и й. Слава богу, що ти така, слава богу…
Оленка (схопилася, кинулася до Вiчного). Кажiть!..
В i ч н и й. Тобi принiс, а сам попробую. (Вiдкриває пляшку, наливає собi в кухоль). Отаке буває
В i ч н и й. Кравцов – iменi так i не знаю… Був там Кравцов чи ординарцем, чи просто при штабi. Коли вiдступали – розшарпали нас, розбили, – все перемiшалося… Геройський хлопець Кравцов! Якось ад’ютант комкора, капiтан Скирда, хоробрий i безстрашний чоловiк, сам з кулеметом нiмцiв затримував… Ми вiдступали… А вiн на тiй сторонi рiчечки й залишився… Фашисти б’ють, не пiдступити, а Кравцов вужем пролiз i витяг ад’ютанта, можна сказати, з того свiту… Та попросив не казати, що вiн врятував… Не знаю чому. Може, тому, що ад’ютант не любив, коли хтось хвастав своїм героїзмом. I Кравцова тодi куля зачепила – я його перев’язував. Теж хлопча просило, щоб не знали про його рану-хотiв у строю залишитися. А потiм… ти знаєш (пауза)… Я не вiрю, щоб вiн щось погане… Якщо й було, то по-доброму…
О л е н к а. Я кохаю його.
В i ч н и й. Тодi й треба було сказати… А то десь забiгла…
О л е н к а. I сама не знаю, чому втекла тодi. Баби злякалася.
В i ч н и й. Коли вийшли з оточення, Кравцова – в штрафний чи в маршову роту.
Оленка (тихо). Де вiн тепер?..
В i ч н и й. Якщо зостався живий – десь воює!
Заходить Чорний. Вiчний схопився, виструнчився.
Ч о р н и й (глянув на стiл). А це що за галантерея? (Повiв поглядом на Вiчного).
В i ч н и й. Рядовий Вiчний!
Ч о р н и й. Рядовi всi вiчнi.
В i ч н и й. Так точно, товаришу старший лейтенант, рядовi вiчнi. Вiчнi, бо їх без лiку.
Ч о р н и й. Фiлософствуєш?
В i ч н и й. Потроху. Дозвольте йти?.. (До Оленки). До побачення, дочко. Ще зайду, а нi, то ти навiдайся, поговоримо. (Вийшов).
Ч о р н и й. Учора Ася Михайлiвна вiдчубучила. Щоб, мовляв, ближче до поранених, так вона прямо в пекло полiзла, ну, її й стукнуло. (Жест). Ось цими руками винiс, на щастя тiльки оглушило. Очуняла… Жiнки живучi, це їхня перевага. (Подивився на дiвчину). Що з тобою?
О л е н к а. Нiчого.
Ч о р н и й. Захворiла?
О л е н к а. Здорова.
Ч о р н и й. Краще б ти захворiла. (Помовчав). Проти позицiй сусiднього батальйону дiє нiмецький снайпер. Вже комвзводу… I бiйцiв, як куропаток… Снайпера нашого теж пришив. Наказ зi штабу…
О л е н к а (пiдвелася). Слухаю!
Ч о р н и й. Маскiровочка там не перший клас! Пропадеш, як i той… Ви, жiнки, можете придумати якусь хворобу. Вам це легко. А я скажу в штабi… Домовились?
О л е н к а. Нi! Пiду!
Ч о р н и й (аж сердито). Тобi жити треба, Кравцова знайти треба!
Оленка (уперто). Пiду.
Ч о р н и й. I хто придумав жiнок на фронтi?!
О л е н к а. Вони самi придумали.
Ч о р н и й. (обняв за плечi Оленку. Видно, як тамує тривогу. Пауза). Iди! Влiпи йому. Влiпи йому в самiсiньке серце. В самiсiньке серце, гаду!
Висвiтлюється лист.
“Вiчний розповiв менi все… Кравцов, прости!.. Не знаю, чи зможу коли-небудь зняти з своѕї душi те горе, що мимоволi заподiяла тобi…
Хто б подумав, що кохання може спричинити горе? Кохання i горе-хiба їм можна стояти поряд?”
Перемiна свiтла, в землянцi Чорний i Федiр Iванович. Федiр Iванович сидить, обхопивши голову. Чорний ходить, не в силi приховати хвилювання.
Ф е д i р I в а н о в и ч. Хто сказав?
Ч о р н и й. Комбат-два подзвонив.
Довга пауза. Заходить Вiчний, в руках Оленчина гвинтiвка, рукавички, шапка… Шапку i рукавички вiн поклав на стiл, гвинтiвку обережно прислонив у кутку… Всi троє мовчать… Федiр Iванович пiдвiвся. Напружена пауза.
В i ч н и й. Зняла фрiца… I самої не минула куля… Клопоче над нею Ася…
Ч о р н и й. Виживе… Вона так ненавидить фашистiв i так кохає Кравцова! Виживе!
Заходить Ася. Всi повернулися до неї. Затемнюється землянка, висвiтлюється лист:
“…Вижила. Снайпером уже не можу. Вивчилася на радистку. Завтра нашу групу посилають у ворожий тил. Генерал мене окремо викликав, сказав – подумати. Зрозумiла – завдання виключно небезпечне. Що б ти зробив, Кравцов, на моєму мiсцi? Вiдмовився б? Нi!.. Я теж!.. Я тепер збагнула, чому в той свiтанок втекла. Не баби злякалася. Щастя мене понесло…”