Пауза.
Кохаю Кравцова… Більше критися перед тобою не можу». Ось основний зміст промов, які вона почала все частіше проголошувати.
Пауза.
І поїхала до тебе… Я теж приїхав, аби ти не подумав, що вона втекла. Ми — по-доброму.
За бравадою слів відчутно гіркоту і жаль, що так сталось. Запала напружена мовчанка. Кожний по-своєму переживає почуте.
І ще додам: знай, Кравцов, як там ви домовитесь — не знаю, але для Тамари в мене завжди серце (посміхнувся) відкрите.
Пауза.
Я пройдусь, місто ваше подивлюся. (Швидко виходить).
Кравцов устав, ходить по хаті, видно, не знає, як почати розмову з Та марою. Та й про що? Мовчанка затягнулась.
Т а м а р а. Кравцов, не сердься. Може, не так треба було сказати, як це зробив Конопліцький, але суть вірна. Я роками готувалась до цієї розмови. До розмови з тобою, а тепер не стало слів.
Пауза.
(Відійшла в протилежний бік кімнати). Так, мабуть, з того, певно, з того почалося… коли я тебе винесла… Коли ти напівживий марив нею, Ілонкою, марив, і шукав, і вірив, і побивався за нею… Я ще тоді наче напилася чужого кохання, напилася і сп’яніла… Гадала — пройде, а воно ні.
Пауза.
Кравцов, тобі важко жити самому? Все думаю, які в тебе рани! Болять і досі? Я ж кожну твою… Я не хочу, не думай, наче прошу вдячності, ні, Кравцов!
Довга пауза.
К р а в ц о в. Ти врятувала мені життя. І я не забув — забути гріх.
Т а м а р а. Але я не для цього кажу. Згадаю твої рани — в самої біль народжується. Відчула: без тебе, Кравцов, життя моє пощерблене.
Пауза.
Ілонку не забув? Ні! Я знала, ти не з тих, хто забуває. Дозволь десь біля тебе жити! Хоч на заводі у вас працюватиму. Вечорами буду заходити, чай готувати… Ми ж друзі, Кравцов! Так мені легше буде.
Пауза.
(Зовсім тихо про себе). А може, з часом…
Довга мовчанка.
Заходить Скирда, вже в цивільному.
С к и р д а. Чого це в тебе, Кравцов, двері розпанахані? (Пабачив Тамару, здивований погляд).
К р а в ц о в. Знайомтесь, друзі мої…
Тамара й Скирда, перш ніж подати руку, обмінялись вивчаючим поглядом.
Переміна світла.
Міський скверик. На лавочці сидить зіщулившись Оленка. В руках, опущених на коліна, газета. Поруч стоїть невеличка валізка. Оленка заслухалась, задивилась у свої скаламучені думки.
Пауза.
О л е н к а (знов погляд на газету, на портрет). Посивілий, немовби змарнів.
Пауза.
Все про тебе написали, Кравцов: і діловий, і організатор, і план виконує… А взяли б та й написали: «…Ілонку шукає».
Пауза.
Не ти, я тебе знайшла, Кравцов! Випадково? Ні! Мабуть, півсвіту знало, що я тебе шукаю. (Ледь торкнулась уст гірка посмішка). І газету, бач, з твоїм портретом прислали. А ти не знайшов мене — бо не шукав!
Пауза.
А може, шукав, але як знайти? Війна начисто сліди замела… Хоч би й побував у моїх краях — села немає. В одну ніч фашисти і село спалили, і людей до одного вигубили!.. Ніхто ж не відав, що я напередодні тої ночі втекла на фронт…
Пауза.
У сотий раз я звинувачую себе, і в сотий раз виправдовую… Дні, місяці, роки — для мене були не плином часу, а білим полотном чекання… І ось тепер ти так близько від мене, он у тому будинку. Всього кілька хвилин, щоб до тебе дійти… Роками ішла до цих хвилин і зупинилась… Боюся… Я жила коханням, дихала ним… А коли ти, Кравцов, забув мене, а коли… Тоді все… все в прірву!.. (Її наче пронизав гострий біль, аж серце притисла рукою).
Виходить Тамара. Пройшла мимо, потім повернулась, зупинилась.
Т а м а р а. (до Оленки). Пробачте, вам зле?
О л е н к а (тільки тепер помітила Тамару). Ні, це так…
Зустрілись поглядом. Пауза.
Т а м а р а. Може, зайдемо до мене, перепочинете. Я тут поруч живу.
О л е н к а. Дуже вдячна, але я почуваю себе добре.
Т а м а р а. Видно, приїхали у відрядження? На наш завод?
О л е н к а. У приватних справах. Чекаю автобуса на станцію. Через годину мій поїзд.
Т а м а р а. Ви з України?
О л е н к а. Так.
Т а м а р а. По вимові відчула. З яких місць?
О л е н к а. З Полісся.
Т а м а р а. Та ми земляки, навіть близькі. І я з Полісся. Це ж треба — в такій далечині зустрітися. Там у вас іще купаються, а тут уже холодом дихає. Як наше місто, сподобалось?
О л е н к а. Недовго була. Як слід не роздивилася. Зовсім нове, ніби трохи суворе, черстве…
Пауза.
Т а м а р а. Хочете, я дам вам свою адресу! Іншим разом приїдете — гостею будете. (Шукає, на чому б написати адресу).
О л е н к а. Дякую. Сюди я більше не приїду. А он автобус мій їде.
Т а м а р а. Щасливої дороги. Привіт Поліссю. Скучила за ним.
О л е н к а. Повертайтеся на Полісся.
Т а м а р а. Не можу! (Посміхнулась: і гіркота, і щастя в тій посмішці). Тут моя доля.
Коротка пауза.
(Обмінялись поглядом). Щасливої дороги. (Виходить, ще раз озирнулась).
О л е н к а. (дивиться їй вслід). Вродлива жінка! І вона може бути дружиною Кравцова… (Підняла газету, знову вдивляється в портрет). Не треба нам зустрічатися, Кравцов! Не будемо руйнувати мого, а може, й твого щастя. (Підвелася, взяла валізку). Роками ішла, а на останні кілька хвилин не вистачило мужності… (Поглянула на його будинок). Прощай, Кравцов!
Пауза.
Моя доля… (Затиснула вуста рукою, наче злякалася, що вирветься з грудей плач. Повільно виходить).
Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому місці, у кріслі. Тамара — на канапі, гортає ілюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кімнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Тамара краєм ока спостерігає за ним.
С к и р д а. Кравцов, не здається тобі, що ти директор так ніби (жест) і нічого, але з плямочками?
К р а в ц о в. Мені здається інше — що ти, Скирда, захоплюєшся вишукуванням плямочок.
С к и р д а. Не подобається?
К р а в ц о в. Як бачиш — терплю.
С к и р д а. Кравцов, ну, хай уже ти, як то кажуть, і днюєш, і ночуєш на заводі. Для тебе на заводі світ починається і кінчається. А люди? Людям потрібен відпочинок. А куди вони підуть? Клуб малий, кінотеатр один-однісінький, розваги в парку — ні гу-гу. І стадіончик би теж…
К р а в ц о в. Якісь у тебе побажання, я б сказав, цілеспрямовані.
С к и р д а. (жест, мовляв, ось хто я). Фабзавком, культ-сектор — відпочинок трудящих.
К р а в ц о в. Пробач, забув.
Т а м а р а. Скирда має рацію. Сьогодні одна жінка в розмові назвала наше місто навіть трохи суворим.
С к и р д а. (жест). Дякую за підтримку.
Т а м а р а. (до Кравцова). А коли ти береш відпустку, Кравцов?
К р а в ц о в. (не відриваючись від газет). Попросив дозволу.
С к и р д а. План не пустить і командарм…
К р а в ц о в. подивився в його бік: що, мовляв, за командарм?
На твоєму заводі людей до корпусу, виходить, — ти комкор, а над тобою — командарм…
Пауза.
К р а в ц о в. (тільки посміхнувся). А мені після фронту всі роки здаються відпусткою.
Дзвінок. Скирда і Тамара перезирнулися, кому йти відчиняти. Кравцов підвівся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стіл.
К р а в ц о в. (посміхнувся). Відпочив!..
Скирда підійшов, взяв телеграму, прочитав.
С к и р д а. У Москву викликають? Це — перед наступом, Кравцов.
Т а м а р а. Можна і я з тобою? На роботі мене відпустять.
С к и р д а. (про себе). Ад’ютант.
Знову дзвінок. (Виходить).
Т а м а р а. поправляє зачіску. Повертається Скирда, за ним — Оленка з валізкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Тамару, на Скирду і зупинилася поглядом на Кравцові. Скирда вдивляється в Оленку. Тамара в якомусь недоброму передчутті підвелася з канапи. Кравцов поволі опустив газету, дивиться на Оленку, їхні погляди зустрілися. Валізка випала з рук Оленки. Кравцов, не відриваючи від неї погляду, підвівся. Стоять одне проти одного…
Завіса