Кравцов – Олексій Коломієць

Пауза.

Все про тебе написали, Кравцов: і діловий, і організатор, і план виконує… А взяли б та й написали: «…Ілонку шукає».

Пауза.

Не ти, я тебе знайшла, Кравцов! Випадково? Ні! Мабуть, півсвіту знало, що я тебе шукаю. (Ледь торкнулась уст гірка посмішка). І газету, бач, з твоїм портретом прислали. А ти не знайшов мене — бо не шукав!

Пауза.

А може, шукав, але як знайти? Війна начисто сліди замела… Хоч би й побував у моїх краях — села немає. В одну ніч фашисти і село спалили, і людей до одного вигубили!.. Ніхто ж не відав, що я напередодні тої ночі втекла на фронт…

Пауза.

У сотий раз я звинувачую себе, і в сотий раз виправдовую… Дні, місяці, роки — для мене були не плином часу, а білим полотном чекання… І ось тепер ти так близько від мене, он у тому будинку. Всього кілька хвилин, щоб до тебе дійти… Роками ішла до цих хвилин і зупинилась… Боюся… Я жила коханням, дихала ним… А коли ти, Кравцов, забув мене, а коли… Тоді все… все в прірву!.. (Її наче пронизав гострий біль, аж серце притисла рукою).

Виходить Тамара. Пройшла мимо, потім повернулась, зупинилась.

Т а м а р а. (до Оленки). Пробачте, вам зле?

О л е н к а (тільки тепер помітила Тамару). Ні, це так…

Зустрілись поглядом. Пауза.

Т а м а р а. Може, зайдемо до мене, перепочинете. Я тут поруч живу.

О л е н к а. Дуже вдячна, але я почуваю себе добре.

Т а м а р а. Видно, приїхали у відрядження? На наш завод?

О л е н к а. У приватних справах. Чекаю автобуса на станцію. Через годину мій поїзд.

Т а м а р а. Ви з України?

О л е н к а. Так.

Т а м а р а. По вимові відчула. З яких місць?

О л е н к а. З Полісся.

Т а м а р а. Та ми земляки, навіть близькі. І я з Полісся. Це ж треба — в такій далечині зустрітися. Там у вас іще купаються, а тут уже холодом дихає. Як наше місто, сподобалось?

О л е н к а. Недовго була. Як слід не роздивилася. Зовсім нове, ніби трохи суворе, черстве…

Пауза.

Т а м а р а. Хочете, я дам вам свою адресу! Іншим разом приїдете — гостею будете. (Шукає, на чому б написати адресу).

О л е н к а. Дякую. Сюди я більше не приїду. А он автобус мій їде.

Т а м а р а. Щасливої дороги. Привіт Поліссю. Скучила за ним.

О л е н к а. Повертайтеся на Полісся.

Т а м а р а. Не можу! (Посміхнулась: і гіркота, і щастя в тій посмішці). Тут моя доля.

Коротка пауза.

(Обмінялись поглядом). Щасливої дороги. (Виходить, ще раз озирнулась).

О л е н к а. (дивиться їй вслід). Вродлива жінка! І вона може бути дружиною Кравцова… (Підняла газету, знову вдивляється в портрет). Не треба нам зустрічатися, Кравцов! Не будемо руйнувати мого, а може, й твого щастя. (Підвелася, взяла валізку). Роками ішла, а на останні кілька хвилин не вистачило мужності… (Поглянула на його будинок). Прощай, Кравцов!

Пауза.

Моя доля… (Затиснула вуста рукою, наче злякалася, що вирветься з грудей плач. Повільно виходить).

Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому місці, у кріслі. Тамара — на канапі, гортає ілюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кімнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Тамара краєм ока спостерігає за ним.

С к и р д а. Кравцов, не здається тобі, що ти директор так ніби (жест) і нічого, але з плямочками?

К р а в ц о в. Мені здається інше — що ти, Скирда, захоплюєшся вишукуванням плямочок.

С к и р д а. Не подобається?

К р а в ц о в. Як бачиш — терплю.

С к и р д а. Кравцов, ну, хай уже ти, як то кажуть, і днюєш, і ночуєш на заводі. Для тебе на заводі світ починається і кінчається. А люди? Людям потрібен відпочинок. А куди вони підуть? Клуб малий, кінотеатр один-однісінький, розваги в парку — ні гу-гу. І стадіончик би теж…

К р а в ц о в. Якісь у тебе побажання, я б сказав, цілеспрямовані.

С к и р д а. (жест, мовляв, ось хто я). Фабзавком, культ-сектор — відпочинок трудящих.

К р а в ц о в. Пробач, забув.

Т а м а р а. Скирда має рацію. Сьогодні одна жінка в розмові назвала наше місто навіть трохи суворим.

С к и р д а. (жест). Дякую за підтримку.

Т а м а р а. (до Кравцова). А коли ти береш відпустку, Кравцов?

К р а в ц о в. (не відриваючись від газет). Попросив дозволу.

С к и р д а. План не пустить і командарм…

К р а в ц о в. подивився в його бік: що, мовляв, за командарм?

На твоєму заводі людей до корпусу, виходить, — ти комкор, а над тобою — командарм…

Пауза.

К р а в ц о в. (тільки посміхнувся). А мені після фронту всі роки здаються відпусткою.

Дзвінок. Скирда і Тамара перезирнулися, кому йти відчиняти. Кравцов підвівся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стіл.

К р а в ц о в. (посміхнувся). Відпочив!..

Скирда підійшов, взяв телеграму, прочитав.

С к и р д а. У Москву викликають? Це — перед наступом, Кравцов.

Т а м а р а. Можна і я з тобою? На роботі мене відпустять.

С к и р д а. (про себе). Ад’ютант.

Знову дзвінок. (Виходить).

Т а м а р а. поправляє зачіску. Повертається Скирда, за ним — Оленка з валізкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Тамару, на Скирду і зупинилася поглядом на Кравцові. Скирда вдивляється в Оленку. Тамара в якомусь недоброму передчутті підвелася з канапи. Кравцов поволі опустив газету, дивиться на Оленку, їхні погляди зустрілися. Валізка випала з рук Оленки. Кравцов, не відриваючи від неї погляду, підвівся. Стоять одне проти одного…

Завіса

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: