К р а в ц о в. Досить відпочивати.
К о н о п л і ц ь к и й. Ще п’ять хвилин. (Видно, чимось збентежений). А можна збожеволіти від голоду?
К р а в ц о в. Мабуть…
К о н о п л і ц ь к и й. (прислухається, принюхується). Я вже божеволію! Вчувається запах ковбаси, та не якоїсь там ліверної (з натхненням), а домашньої!
К р а в ц о в. На, з’їж, а то справді збожеволієш. (Подає йому окрайчик).
К о н о п л і ц ь к и й. Як ти економиш? Я, поки принесуть суп, хліб з’їдаю протягом трьох секунд.
К р а в ц о в. Ти свій пайок віддав технічці і добре зробив. В неї — діти…
К о н о п л і ц ь к и й. (вже з’їв хліб). А ковбаса пахне… Це або новий вид галюцинацій, або…
К р а в ц о в. Або…
К о н о п л і ц ь к и й. Починається. (Жест, мовляв, божеволію, потім знову принюхується). Далі терпіти не можу — піду на запах… (Встає, виходить).
К р а в ц о в. Дивак! (Розмовляє про себе). Розвантажувати вугілля — тяжка робота, але мені чомусь здається, чим тяжча робота, тим більший перепочинок душі.
Пауза.
Конопліцький хоче стати міністром, а я? Через рік призначення. Куди?..
Пауза.
Однаково…
Заходить Конопліцький.
К о н о п л і ц ь к и й. Піймав! По запаху вислідив. За вагоном знайшов — до нас, видно, приглядалась.
К р а в ц о в. Ковбаса?
К о н о п л і ц ь к и й. Виходь, чого боїшся, ми не урки…
К р а в ц о в. Нічого не розумію…
К о н о п л і ц ь к и й. (тихіше). Пішов по запаху, як по стежці, глядь — за вагоном тінь… Я ж колись «язика» брав — знаю. Підкрався і за руку — хап! А вона — «відпусти»! І так глянула… В темряві побачив її очі, а вони в неї злі, як у пуми, і рука моя сама опустилась.
К р а в ц о в. Де ж та пума?
К о н о п л і ц ь к и й. Виходь, мара, — ми чесні люди, вантажники. Іди ближче, на світло.
Тамара виходить на світло.
Т а м а р а. Не скажете, де тут студенти вугілля розвантажують?
К о н о п л і ц ь к и й. О другій годині ночі, на коліях товарної станції шукати студентів?
Тамара підійшла на кілька кроків, вдивляється в Кравцова. Той уже пізнав Тамару, але ще не вірить своїм очам.
Т а м а р а. Кравцов?
К р а в ц о в. Тамара? Коли приїхала?
Т а м а р а. Сьогодні пізно ввечері. Знайшла ваш гуртожиток, а там сказали, що вугілля вантажите. Хотіла до світанку на вокзалі перебути, але не спиться. Я і пішла навмання… Бач, і знайшла.
Пауза.
Який ти замурзаний — ледве впізнала.
К р а в ц о в. Хоч би написала, що приїдеш.
Т а м а р а. Не збиралася їхати…
К о н о п л і ц ь к и й (кидає підкреслено зацікавлений погляд то на Кравцова, то на Тамару). Якщо давно не бачилися — розцілуйтеся.
К р а в ц о в. (підійшов до Тамари). Здрастуй! (Поцілував).
Т а м а р а. (відвела погляд від Кравцова). Не збиралася їхати, а воно якось в один день найшло на мене і…
Пауза.
Влаштуюсь десь на роботу, а якщо вийде — і в інститут на той рік. Допоможеш, порадиш?
К р а в ц о в. Подумаємо.
К о н о п л і ц ь к и й. Дрібниці, і роботу, й інститут я беру на себе. Роботи — хоч греблю гати, а в інститут? Декана десь у темному куточку попрошу, він фронтовиків любить і боїться. Та ще для користі справи підкинеш, що й ти була на фронті.
Т а м а р а. Я серйозно.
К о н о п л і ц ь к и й. А хто ж серед ночі жартує?
К р а в ц о в. (жест у бік Конопліцького). Мій товариш, однокурсник.
К о н о п л і ц ь к и й. (з поклоном). Друг і соратник Кравцова — Петро Конопліцький. Міністр. Без портфеля поки що…
Т а м а р а. (подає руку). Тамара.
К о н о п л і ц ь к и й. «Прекрасна, как ангел небесный, как демон, коварна и зла».
К р а в ц о в. Ми через пару годин вже закінчимо роботу.
Т а м а р а. Може, поїсте? Я з дому взяла дещо — ковбаса домашня і хліб…
К о н о п л і ц ь к и й. Ні! Ні! Коли я працюю — їсти не хочеться. Примушували б — і шматочка не взяв… Поговоріть, а я піду. Відпочивати для мене теж шкідливо. (Виходить).
Кравцов і Тамара стоять у напруженій мовчанці. Розмова між ними або навіть кілька слів, якими вони можуть обмінятись, і визначать їхні стосунки зараз, а може, і на все життя.
Пауза.
Т а м а р а. Могла б і ближче від дому влаштуватися, а я… (Не підібрала слів). Ти тут, і я теж сюди…
К р а в ц о в. З роботою і в інститут влаштуватися, думаю, можна.
Пауза.
Т а м а р а. А не думав, що аж сюди приїду?
К р а в ц о в. (теж наче хотів знайти інші слова, але не зміг). Ні.
Заходить Конопліцький.
К о н о п л і ц ь к и й. (до Тамари). Оце розсудив: не можна вам іти самій — ковбаса бандитів приманить. Вона ж пахне на три кілометри, і пограбують.
Т а м а р а. (посміхнулася). Не віддам, для вас прибережу. Чекатиму на вокзалі. (Виходить).
К о н о п л і ц ь к и й. Гарненьке, ніжненьке дівча. Влаштуємо її на роботу. Що вона вміє?
К р а в ц о в. Стріляє без промаху.
К о н о п л і ц ь к и й. (здивовано). Що?!
К р а в ц о в. Розвідницею була в нашому загоні.
К о н о п л і ц ь к и й. В неї в очах є щось від зарядженого револьвера.
К р а в ц о в. Безстрашна.
К о н о п л і ц ь к и й. Ти закоханий в неї? Ні? То я почну облогу, а потім штурм цієї фортеці. Що за лихо? Глянув — сподобалася! Глянув—втоми як не було! Глянув — їсти перехотілося! З такою можна одружитися. Помітив, яка вона горда? А в загоні в неї не було об’єкта, як би сказати, спостереження?
К р а в ц о в. Не було.
К о н о п л і ц ь к и й. Кравцов, цей нічний метелик залетів мені в душу. Я відчиню віконечко і скажу йому: лети звідси. Конопліцький — людина, яка не любить кайданів, навіть золотих.
КАРТИНА ЧЕТВЕРТА
Лавочка десь у саду. На лавочці сидить Кравцов, біля нього розкладені книжки, конспекти. Він читає, занотовує.
К р а в ц о в. (видно, давно вже працює. Встав, зробив кілька фізичних вправ, як людина, що засиділась. Говорить, наче вмовляє себе). А чого, власне, я тут, наче мене хто прив’язав? Біжи, Кравцов. Куди? В кіно. Не хочу. Просто пройдись… Як це — просто пройтись? А так, по вулиці. Теж не хочу. Ну, тоді сиди, гризи граніт науки… Ну й що, буду гризти. (Сідає, продовжує працювати).
Заходить Конопліцький, зодягнений, як на свято. Все на ньому випрасуване, хоч, видно, ношене-переношене, та ще й з чужого плеча.
К о н о п л і ц ь к и й. Кравцов, ти маєш нагоду лицезріти найелегантнішого мужчину. (Поволі повертається на всі боки). Ну?! Заціпило… Це все Тамара. Якось вона сказала, що хоче бачити мене в цивільному. Я намотав собі на вус і оце… Галстук — з четвертої кімнати, сорочка — з восьмої, піджак — з двадцятої, штани — з першої, черевики — з дев’ятнадцятої. Всі кімнати гуртожитку перетрусив. (Жест). Красень!
К р а в ц о в. Нічого!
К о н о п л і ц ь к и й. Але після військової форми, здається, ніби голий, і потім все ледве тримається. Боюся крок широкий зробити, боюся рукою махнути, але раз Тамара хоче, я можу для неї і кольчугу вдягти.
К р а в ц о в. Куди зібрався?
К о н о п л і ц ь к и й. Хіба я знаю? Тамара знає: куди мені йти; що я буду робити; чи треба мені дихати, чи не треба; як Тамара скаже — так і роблю. Рік минув з того часу, як на товарній станції я її побачив. Рік, а вже немає Конопліцького — є раб! Ох і Тамарочка!
К р а в ц о в. Чого в тебе одна щока червоніша?
К о н о п л і ц ь к и й. Це теж її робота. Вона виховує в мені високі моральні якості… Взагалі нема в світі нічого прекраснішого, ніж жінки, і загадковішого немає. Як швидко вони переходять від гніву до ласки.
Заходить Тамара, вдягнена в гарненьку сукню, проста, але до лиця, зачіска.
Т а м а р а. Ходімо, запізнюємося. Конопліцький. Встигнемо. Кравцов. Куди?
К о н о п л і ц ь к и й. В кіно.
К р а в ц о в. А чого Тамара не вітається?
Т а м а р а. Ми ж ранком віталися. Забув?
К р а в ц о в. Пам’ять щось підводить.
Т а м а р а. Вона в тебе й була слабенька.
К о н о п л і ц ь к и й. Ходімо, Тамаро. Тільки за мене братись не можна — все, як павутинка, розлізеться.
Т а м а р а. (оглянула). «Как денди лондонский одет».
К о н о п л і ц ь к и й. Красивий чоловік! Як тобі пофортунило, Тамаро! Зустріти мене, покохати… Чого так дивишся?.. Пожартувати не можна?
Т а м а р а. Ходімо з нами, Кравцов.
К р а в ц о в. Попрацюю.
К о н о п л і ц ь к и й. Ох, який я гарний! Хоч на виставку.
КАРТИНА П’ЯТА
Кабінет директора заводу. За столом сидить Васильков, йому за тридцять, впевнений у собі. Ця впевненість відчутна і в голосі, і в манері розмовляти, і в жестах.