Васильков вийшов з-за столу, став навпроти Кравцова. В нього згасає неприязнь. Німа сцена.
Чується голос Кравцова, наче читає запис: «Вахту прийняв Кравцов!» Темніє світло.
Знову музика, як спогади війни, як роздуми, як пісня мужності. Поступово світло розгорається.
Кабінет директора заводу. Впадають в очі на одній із стін жито, калина і дубове листя. Заходить Кравцов, знімає плащ, сідає за стіл. Дістає якісь папери. Потім знімає трубку.
К р а в ц о в. До дев’ятої мене по можливості не турбуйте.
В цей час заходить Скирда, у військовій вицвілій одежі, без погон.
С к и р д а. А я потурбую…
Кравцов здивований: хто так рано міг зайти.
Скористався, що секретарка ще не прийшла, робота починається о дев’ятій, а зараз вісім.
К р а в ц о в. (виходить з-за столу, наблизився до Скирди. Ще деякий час дивиться мовчки, ніби хоче переконатись, Що не помилився). Товариш капітан?! Скирда? Здрастуйте! (Потиснув руку). Яким вітром?
С к и р д а. А я вже й без вітру, як перекотиполе. І тихо, а воно котиться.
К р а в ц о в. Сідай. Аж не віриться!
С к и р д а. Не віриться… І мені не віриться. Кравцов — директор такого заводу! Виходить, хлопець ти не дурний. Правда, різне говорять люди.
К р а в ц о в. Звідки начувся?
С к и р д а. Я на твоєму заводі служу.
К р а в цо в (здивовано). Ти служиш?
С к и р д а. На прохідній, охоронником.
К р а в ц о в. А я і не знав.
С к и р д а. Комкор солдатів усіх не знає і не бачить. Так, кажу, говорять різне. Більше хвалять: діловий, штурмівщини менше. Видно, є в тебе струнка.
К р а в ц о в. На завод до нас випадково?
С к и р д а. Обличчя твоє в газеті побачив — те, дев’ятнадцятирічне згадалося, впізнав тебе — і приїхав…
К р а в ц о в. Спасибі.
С к и р д а. Обірвала мене війна, обкарнала, обпалила.
Один — ні родича, ні півродича, ні чверті родича на всій землі. Мільярди людей, а в мене нікого — тільки ти один, Кравцов.
Пауза.
Колись хотів розстріляти тебе, а тепер у родичі набиваюся. Ось так. Люблю чи не люблю я тебе, Кравцов, а житиму поруч… І хочу попросити — інколи, як дозволиш, до тебе додому зайду, ти ж один. Вечорами заходитиму — вони для мене такі довгі, а ночі ще довші…
К р а в ц о в. А ми родичі з тобою — кров поріднила нас.
Пауза.
І самотність…
С к и р д а. Кравцов, ти плакав коли-небудь після війни?.. Ні!.. І я теж. Сліз немає, а так інколи хочеться заплакати, коли тяжко, щоб легше стало… Подумав якось гніздо собі зліпити. Ні. Те, перше, зруйноване, з очей не сходить… і гніздо, і пташенята. Так дозволь заходити до тебе… Ти ж один. (Іде, потім зупинився). Те, що між нами було… (Потоптався на місці, слова потрібного не знайшов. Виходить).
Кравцов сів за стіл. Схилив голову на руки. Довга пауза.
І в кабінеті з’являється Оленка. Боса. В довгій білій сорочці, по якій розкидані квіти. Квіти на широких спадаючих рукавах. Сорочка розстебнута, волосся розсипалося по плечах. Оленка дивиться на Кравцова і голосом тихим і чутним: «Ти ні в чому не винуватий, і я — у нас кохання велике, велике…» Підняла, розкинула руки, наче хотіла показати, яке велике, безмежне кохання. Розстебнуті рукава сорочки опали. Сцена темніє. Лишається світло тільки на закритому руками обличчі Кравцова та на розкинутих руках Оленки. Переміна світла.
Кабінет у квартирі Кравцова. Вся стіна, що перед глядачем, розмальована — точне повторення малюнків Оленки на комині в її «палаці». Навіть яскравіше. Саморобний столик-трикутник, табуретки. Біля столика стоїть Кравцов у важкій задумі. Одягнутий по-святковому. На столі лежить калина, два наповнені червоним вином келихи. Пауза. В абсолютній тиші голос Оленки: «Справді, сьогодні твій день народження?»
К р а в ц о в. (мовби відповідає їй). Летять роки!
Довга пауза. Телефонний дзвінок
(Виходить з кабінету, піднімає трубку). Слухаю!.. Проведете без мене! Ні-ні, я зайнятий! (І вже іншим голосом). Сьогодні мій день народження! В мене повно гостей, як же я їх залишу? (Кладе трубку. Ніби про себе). Раз у рік я маю право на святий вечір? На зустріч з Ілонкою. (Підійшов, сів біля столика. Взяв келих, не випив — тримає в руках). Летять роки… І ти вже не дівча. Не дівча, Ілонко…
Міняється колір освітлення.
Заходить Оленка. Не дівча — красива молода жінка в чорній оксамитовій сукні. Ступила кілька кроків до Кравцова, зупинилася.
Пауза.
О л е н к а. Тобі нелегко, Кравцов, чекати мене? Чекати, знаючи, що я не прийду?
К р а в ц о в. Дуже важко. Наче хто увігнав у груди ніж і не вийняв… Ось так усі роки!
О л е н к а. А ти ж знаєш — не прийду. І не чекай… Чого самотнім жити? На роботі ще нічого, а вдома — як у камері.
К р а в ц о в. Так.
О л е н к а. Багато гарних жінок.
К р а в ц о в. Багато…
О л е н к а. Одружуйся і живи, як усі… Життя є життя… Не його пристосовуй до себе, а себе до нього.
К р а в ц о в. Так.
О л е н к а. Ще не пізно і сім’ю мати.
К р а в ц о в. Не пізно…
О л е н к а. Ія швидко забудусь.
К р а в ц о в. (наче прокинувся). Що? І це говориш мені ти, Ілонка?
Пауза.
О л е н к а. Ні, це я проказала твої думки.
К р а в ц о в. Так, вони іноді прокрадаються до мене… Прокрадаються і тікають, нашого кохання вони бояться. Ілонко, як давно ти запалила свічку в моєму серці… А той вогонь і досі — і теплить, і гріє, і палить мене!.. Люди мене не зрозуміють?!!
Пауза.
Хай тут переді мною буде сто, тисяча чоловік, я скажу їм: прислухайтесь до себе! В кожного з вас або жевріє вогник того першого, чистого, справжнього кохання, або ви чекаєте, коли він спалахне…
Пауза.
А може, хто сам погасив його, той карається все життя.
Пауза.
Кравцов! А коли з тої тисячі вийдуть кільканадцять і скажуть тобі: кохання справжнього немає! Кохання — то рожеве марево!
Пауза.
Я їх запитаю: як же ви живете серед людей? Забирайтесь на інші планети! На Землі вам місця немає!!! (Підійшов, опустився на табуретку. Дивиться на голубі олені). Ви не видумані! Ви є! Мої голубі олені!
Повільно темніє.
Народжується музика. Сцена в смугах світла і темряви. Кравцов і Оленка танцюють вальс.
Переміна світла.
Кравцов сидить у кріслі — заснув. Чути дзвінок. Кравцов прокинувся. Швидко зачинив двері до кабінету, впускає гостей. Заходять Конопліцький і Тамара, їх змінили роки, але вони обоє ще молоді на вигляд.
К р а в ц о в. Ви?..
К о н о п л і ц ь к и й. Ми… (Вітається з Кравцовим).
К р а в ц о в. (цілує руку Тамарі). Молодці, що згадали. Правда, щороку телеграми поздоровчі одержую, а щоб просто — то ні.
К о н о п л і ц ь к и й. На весілля запрошували листом. Пам’ятаю, я ще і план нашої квартири намалював.
К р а в ц о в. Це було давно.
Т а м а р а. Ранній ранок, а ти вже наче зібрався кудись іти. На роботу? Сьогодні ж вихідний…
К р а в ц о в. У нас менше вихідних. (До Конопліцького). Ростеш, Конопліцький! Чув, уже член-кореспондент!
К о н о п л і ц ь к и й. Не думав, не гадав — само прийшло!
К р а в ц о в. Задаєшся. Я читав твої роботи. Варті уваги.
Т а м а р а. Як здоров’я?
К р а в ц о в. Відмінно.
Т а м а р а. Змарнів.
К р а в ц о в. Роки. Сідайте в моїй хаті — я пригощу шампанським, коньяком, консервами і ковбасою,
Т а м а р а. Холостякуєш?
К р а в ц о в. А чим погано?
К о н о п л і ц ь к и й. Ми так і думали…
К р а в ц о в. Будемо снідати?
К о н о п л і ц ь к и й. Я людина долі, та спершу про справи.
К р а в ц о в. Будь ласка. Якщо так терміново.
К о н о п л і ц ь к и й. Чим почати розмову, давайте сядемо. Щоб було чинно, благородно.
Пауза.
А ти трохи подався, мій дорогий Миколко. Видно, працюєш як каторжний. І товариш хороший, і люблю я тебе…
К р а в ц о в. Оце та ділова розмова?
К о н о п л і ц ь к и й. (до Тамари). Почнемо, Тамарочко?
Т а м а р а. (по ній видно — чимось занепокоїлась). Може, Кравцов кудись поспішає?
К р а в ц о в. Я до ваших послуг.
К о н о п л і ц ь к и й. Починаю! (Схопився. Ходить по кімнаті). Дуже важко, майже неможливо жити з жінкою, яка говорить правду!
К р а в ц о в. Сумнівна істина.
К о н о п л і ц ь к и й. А ти її постарайся засвоїти. Я вже збиваюся з послідовності.
Пауза.
(Зупинився). Я привіз свою дружину тобі. Знак оклику, пауза. Повторюю — свою дружину — тобі! Все почалося з правди, яка мала такий вигляд: «Дорогий мій друже Конопліцький, ти найпрекрасніший чоловік. Я була певна, що жити будемо добре і навіть покохаю тебе, але з цього нічого не вийшло. Я кохаю іншого.