Олексій Коломієць - Кравцов (сторінка 9)

К р а в ц о в.  Не пізно...

О л е н к а.  Ія швидко забудусь.

К р а в ц о в.  (наче прокинувся). Що? І це говориш мені ти, Ілонка?

 

Пауза.

 

О л е н к а.  Ні, це я проказала твої думки.

К р а в ц о в.  Так, вони іноді прокрадаються до мене... Прокрадаються і тікають, нашого кохання вони бояться. Ілонко, як давно ти запалила свічку в моєму серці... А той вогонь і досі — і теплить, і гріє, і палить мене!.. Люди мене не зрозуміють?!!

 

Пауза.

 

Хай тут переді мною буде сто, тисяча чоловік, я скажу їм: прислухайтесь до себе! В кожного з вас або жевріє вогник того першого, чистого, справжнього кохання, або ви чекаєте, коли він спалахне...

 

Пауза.

 

А може, хто сам погасив його, той карається все життя.

 

Пауза.

 

Кравцов! А коли з тої тисячі вийдуть кільканадцять і скажуть тобі: кохання справжнього немає! Кохання — то рожеве марево!

 

Пауза.

 

Я їх запитаю: як же ви живете серед людей? Забирайтесь на інші планети! На Землі вам місця немає!!! (Підійшов, опустився на табуретку. Дивиться на голубі олені). Ви не видумані! Ви є! Мої голубі олені!

 

Повільно темніє.

Народжується музика. Сцена в смугах світла і темряви. Кравцов і Оленка танцюють вальс.

Переміна світла.

Кравцов сидить у кріслі — заснув. Чути дзвінок. Кравцов прокинувся. Швидко зачинив двері до кабінету, впускає гостей. Заходять Конопліцький і Тамара, їх змінили роки, але вони обоє ще молоді на вигляд.

 

К р а в ц о в.  Ви?..

К о н о п л і ц ь к и й.  Ми... (Вітається з Кравцовим).

К р а в ц о в.  (цілує руку Тамарі). Молодці, що згадали. Правда, щороку телеграми поздоровчі одержую, а щоб просто — то ні.

К о н о п л і ц ь к и й.  На весілля запрошували листом. Пам'ятаю, я ще і план нашої квартири намалював.

К р а в ц о в.  Це було давно.

Т а м а р а.  Ранній ранок, а ти вже наче зібрався кудись іти. На роботу? Сьогодні ж вихідний...

К р а в ц о в.  У нас менше вихідних. (До Конопліцького). Ростеш, Конопліцький! Чув, уже член-кореспондент!

К о н о п л і ц ь к и й.  Не думав, не гадав — само прийшло!

К р а в ц о в.  Задаєшся. Я читав твої роботи. Варті уваги.

Т а м а р а.  Як здоров'я?

К р а в ц о в.  Відмінно.

Т а м а р а.  Змарнів.

К р а в ц о в.  Роки. Сідайте в моїй хаті — я пригощу шампанським, коньяком, консервами і ковбасою,

Т а м а р а.  Холостякуєш?

К р а в ц о в.  А чим погано?

К о н о п л і ц ь к и й.  Ми так і думали...

К р а в ц о в.  Будемо снідати?

К о н о п л і ц ь к и й.  Я людина долі, та спершу про справи.

К р а в ц о в.  Будь ласка. Якщо так терміново.

К о н о п л і ц ь к и й.  Чим почати розмову, давайте сядемо. Щоб було чинно, благородно.

 

Пауза.

 

А ти трохи подався, мій дорогий Миколко. Видно, працюєш як каторжний. І товариш хороший, і люблю я тебе...

К р а в ц о в.  Оце та ділова розмова?

К о н о п л і ц ь к и й.  (до Тамари). Почнемо, Тамарочко?

Т а м а р а.  (по ній видно — чимось занепокоїлась). Може, Кравцов кудись поспішає?

К р а в ц о в.  Я до ваших послуг.

К о н о п л і ц ь к и й.  Починаю! (Схопився. Ходить по кімнаті). Дуже важко, майже неможливо жити з жінкою, яка говорить правду!

К р а в ц о в.  Сумнівна істина.

К о н о п л і ц ь к и й.  А ти її постарайся засвоїти. Я вже збиваюся з послідовності.

 

Пауза.

 

(Зупинився). Я привіз свою дружину тобі. Знак оклику, пауза. Повторюю — свою дружину — тобі! Все почалося з правди, яка мала такий вигляд: «Дорогий мій друже Конопліцький, ти найпрекрасніший чоловік. Я була певна, що жити будемо добре і навіть покохаю тебе, але з цього нічого не вийшло. Я кохаю іншого.

 

Пауза.

 

Кохаю Кравцова... Більше критися перед тобою не можу». Ось основний зміст промов, які вона почала все частіше проголошувати.

 

Пауза.

 

І поїхала до тебе... Я теж приїхав, аби ти не подумав, що вона втекла. Ми — по-доброму.

 

За бравадою слів відчутно гіркоту і жаль, що так сталось. Запала напружена мовчанка. Кожний по-своєму переживає почуте.

 

І ще додам: знай, Кравцов, як там ви домовитесь — не знаю, але для Тамари в мене завжди серце (посміхнувся) відкрите.

 

Пауза.

 

Я пройдусь, місто ваше подивлюся. (Швидко виходить).

 

Кравцов устав, ходить по хаті, видно, не знає, як почати розмову з Та марою. Та й про що? Мовчанка затягнулась.

 

Т а м а р а.  Кравцов, не сердься. Може, не так треба було сказати, як це зробив Конопліцький, але суть вірна. Я роками готувалась до цієї розмови. До розмови з тобою, а тепер не стало слів.

 

Пауза.

 

(Відійшла в протилежний бік кімнати). Так, мабуть, з того, певно, з того почалося... коли я тебе винесла... Коли ти напівживий марив нею, Ілонкою, марив, і шукав, і вірив, і побивався за нею... Я ще тоді наче напилася чужого кохання, напилася і сп'яніла... Гадала — пройде, а воно ні.

 

Пауза.

 

Кравцов, тобі важко жити самому? Все думаю, які в тебе рани! Болять і досі? Я ж кожну твою... Я не хочу, не думай, наче прошу вдячності, ні, Кравцов!

 

Довга пауза.

 

К р а в ц о в.  Ти врятувала мені життя. І я не забув — забути гріх.

Т а м а р а.  Але я не для цього кажу. Згадаю твої рани — в самої біль народжується. Відчула: без тебе, Кравцов, життя моє пощерблене.

 

Пауза.

 

Ілонку не забув? Ні! Я знала, ти не з тих, хто забуває. Дозволь десь біля тебе жити! Хоч на заводі у вас працюватиму. Вечорами буду заходити, чай готувати... Ми ж друзі, Кравцов! Так мені легше буде.

 

Пауза.

 

(Зовсім тихо про себе). А може, з часом...

 

Довга мовчанка.

 

Заходить Скирда, вже в цивільному.

 

С к и р д а.  Чого це в тебе, Кравцов, двері розпанахані? (Пабачив Тамару, здивований погляд).

К р а в ц о в.  Знайомтесь, друзі мої...

 

Тамара й Скирда, перш ніж подати руку, обмінялись вивчаючим поглядом.

Переміна світла.

Міський скверик. На лавочці сидить зіщулившись Оленка. В руках, опущених на коліна, газета. Поруч стоїть невеличка валізка. Оленка заслухалась, задивилась у свої скаламучені думки.

 

Пауза.

 

О л е н к а (знов погляд на газету, на портрет). Посивілий, немовби змарнів.

 

Пауза.

 

Все про тебе написали, Кравцов: і діловий, і організатор, і план виконує... А взяли б та й написали: «...Ілонку шукає».

 

Пауза.

 

Не ти, я тебе знайшла, Кравцов! Випадково? Ні! Мабуть, півсвіту знало, що я тебе шукаю. (Ледь торкнулась уст гірка посмішка). І газету, бач, з твоїм портретом прислали. А ти не знайшов мене — бо не шукав!

 

Пауза.

 

А може, шукав, але як знайти? Війна начисто сліди замела... Хоч би й побував у моїх краях — села немає. В одну ніч фашисти і село спалили, і людей до одного вигубили!.. Ніхто ж не відав, що я напередодні тої ночі втекла на фронт...

 

Пауза.

 

У сотий раз я звинувачую себе, і в сотий раз виправдовую... Дні, місяці, роки — для мене були не плином часу, а білим полотном чекання... І ось тепер ти так близько від мене, он у тому будинку. Всього кілька хвилин, щоб до тебе дійти... Роками ішла до цих хвилин і зупинилась... Боюся... Я жила коханням, дихала ним... А коли ти, Кравцов, забув мене, а коли... Тоді все... все в прірву!.. (Її наче пронизав гострий біль, аж серце притисла рукою).

 

Виходить Тамара. Пройшла мимо, потім повернулась, зупинилась.

 

Т а м а р а.  (до Оленки). Пробачте, вам зле?

О л е н к а  (тільки тепер помітила Тамару). Ні, це так...

 

Зустрілись поглядом. Пауза.

 

Т а м а р а.  Може, зайдемо до мене, перепочинете. Я тут поруч живу.

О л е н к а.  Дуже вдячна, але я почуваю себе добре.

Т а м а р а.  Видно, приїхали у відрядження? На наш завод?

О л е н к а.  У приватних справах. Чекаю автобуса на станцію. Через годину мій поїзд.

Т а м а р а.  Ви з України?

О л е н к а. Так.

Т а м а р а.  По вимові відчула. З яких місць?

О л е н к а.  З Полісся.

Т а м а р а.  Та ми земляки, навіть близькі. І я з Полісся. Це ж треба — в такій далечині зустрітися. Там у вас іще купаються, а тут уже холодом дихає. Як наше місто, сподобалось?

О л е н к а.  Недовго була. Як слід не роздивилася. Зовсім нове, ніби трохи суворе, черстве...

 

Пауза.

 

Т а м а р а.  Хочете, я дам вам свою адресу! Іншим разом приїдете — гостею будете. (Шукає, на чому б написати адресу).

О л е н к а. Дякую. Сюди я більше не приїду. А он автобус мій їде.

Т а м а р а.  Щасливої дороги. Привіт Поліссю. Скучила за ним.

О л е н к а. Повертайтеся на Полісся.

Т а м а р а.  Не можу! (Посміхнулась: і гіркота, і щастя в тій посмішці). Тут моя доля.

 

Коротка пауза.

 

(Обмінялись поглядом). Щасливої дороги. (Виходить, ще раз озирнулась).

О л е н к а.  (дивиться їй вслід). Вродлива жінка! І вона може бути дружиною Кравцова... (Підняла газету, знову вдивляється в портрет). Не треба нам зустрічатися, Кравцов! Не будемо руйнувати мого, а може, й твого щастя. (Підвелася, взяла валізку). Роками ішла, а на останні кілька хвилин не вистачило мужності... (Поглянула на його будинок). Прощай, Кравцов!

 

Пауза.

 

Моя доля... (Затиснула вуста рукою, наче злякалася, що вирветься з грудей плач. Повільно виходить).

 

Квартира Кравцова. Кравцов сидить на своєму улюбленому місці, у кріслі. Тамара — на канапі, гортає ілюстрований журнал. Скирда стоїть посеред кімнати, наче роздумує, що йому треба зробити. Налив келих вина, випив. Тамара краєм ока спостерігає за ним.

 

С к и р д а.  Кравцов, не здається тобі, що ти директор так ніби (жест) і нічого, але з плямочками?

К р а в ц о в.  Мені здається інше — що ти, Скирда, захоплюєшся вишукуванням плямочок.

С к и р д а.  Не подобається?

К р а в ц о в.  Як бачиш — терплю.

С к и р д а.  Кравцов, ну, хай уже ти, як то кажуть, і днюєш, і ночуєш на заводі. Для тебе на заводі світ починається і кінчається. А люди? Людям потрібен відпочинок. А куди вони підуть? Клуб малий, кінотеатр один-однісінький, розваги в парку — ні гу-гу. І стадіончик би теж...

К р а в ц о в.  Якісь у тебе побажання, я б сказав, цілеспрямовані.

С к и р д а.  (жест, мовляв, ось хто я). Фабзавком, культ-сектор — відпочинок трудящих.

К р а в ц о в.  Пробач, забув.

Т а м а р а.  Скирда має рацію. Сьогодні одна жінка в розмові назвала наше місто навіть трохи суворим.

С к и р д а.  (жест). Дякую за підтримку.

Т а м а р а.  (до Кравцова). А коли ти береш відпустку, Кравцов?

К р а в ц о в.  (не відриваючись від газет). Попросив дозволу.

С к и р д а.  План не пустить і командарм...

К р а в ц о в.  подивився в його бік: що, мовляв, за командарм?

На твоєму заводі людей до корпусу, виходить, — ти комкор, а над тобою — командарм...

 

Пауза.

 

К р а в ц о в.  (тільки посміхнувся). А мені після фронту всі роки здаються відпусткою.

 

Дзвінок. Скирда і Тамара перезирнулися, кому йти відчиняти. Кравцов підвівся, вийшов, тут же повернувся з телеграмою. Кладе її на стіл.

 

К р а в ц о в.  (посміхнувся). Відпочив!..

 

Скирда підійшов, взяв телеграму, прочитав.

 

С к и р д а.  У Москву викликають? Це — перед наступом, Кравцов.

Т а м а р а.  Можна і я з тобою? На роботі мене відпустять.

С к и р д а.  (про себе). Ад'ютант.

 

Знову дзвінок. (Виходить).

 

Т а м а р а.  поправляє зачіску. Повертається Скирда, за ним — Оленка з валізкою в руках. Зупинилася. Хвилювання наче заморозило її. Глянула на Тамару, на Скирду і зупинилася поглядом на Кравцові. Скирда вдивляється в Оленку. Тамара в якомусь недоброму передчутті підвелася з канапи. Кравцов поволі опустив газету, дивиться на Оленку, їхні погляди зустрілися. Валізка випала з рук Оленки. Кравцов, не відриваючи від неї погляду, підвівся. Стоять одне проти одного...

 

Завіса

 

 

Сторінка 9 з 9 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksiy_kolomiec_kravtsov.docx)Oleksiy_kolomiec_kravtsov.docx76 Кб990
Скачать этот файл (Oleksiy_kolomiec_kravtsov.fb2)Oleksiy_kolomiec_kravtsov.fb2156 Кб1010

Пошук на сайті: