Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Іж, іж!" шутковав Джур; "тобі редька користна, вона чистить кров."

"От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав," одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.

— "Сироватка ще користнійша на кров," вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: "давно навернулись на наші хутори?"

"Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?"

— "Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою."

"Чув, чув… та не доводилось мені бачить вашу супругу."

— "Найблизша ваша сусідка… наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями."

"Хутір знаю," говорив Жук, "та не був у ёму ніколи."

— "Такий то ви добрий сусід," усміхнувшись сказав Хмара. "Правда: ви не жили тут, більш у городі, а навернетесь на каникули, так хиба тогді до сусідів… От-тепер як обживетесь у нас, так вже прошу завитать и в нашу хату."

Жук кивнув головою.

Чи хочете читателі познакомиться з титулярним совітником Хмарою? Подумайте, що перед вами стоіть чоловік літ 50, високий, товстий, голова вистрижена; борода довга, густа, трохи сивовата; лице товсте, обдуте, наче заспане; очи невеличкі, и сидять у лобі так глибоко, що наче вони завжді трохи заплющені; брови широкі, навислі. Ходить Хмара тихо, поважно; говорить з тиха, рівно, не підводячи у гору голосу, не спускаючи ёго й дуже низько; трохи в ніс, але мягко-мягко. Завжді одягається у темно-коричневі штани, чорну жилетку без вирізу и чорний кафтанець якогось конотопского покрою: не то сюртук, не то жакетка. — От вам и увесь Хмара. Він пристав у прийми до сироти Семенюти.

Жучиха хоч и була раз чи двічи у Хмар, але тілько ради звичайности; у душі вона не любила ні Семенютівну, ні іі приймака. — "У Семенютівни довгий язик," говорить було Жучиха; "а про Хмару я памятую, як він служив окружним начальником. Мій покійний Иван не знався з ним, не любив ёго за хабарі… Чула й тепер, що Хмара заздрий чоловік." Так говорила Жучиха.- Але пора вернуться нам на ґанки, де пють чай. Ще Жук не вспів напиться чаю, як Олена Василівна вернулась з хозяйства. Поздоровившись з гостями и дітьми, вона сіла и сказала: "крий Боже! яка спека; тілько-б в холодку лежать."

— "Дуже пече, чи не буде сёгодні грому й дощу," одповів Хмара.

— "Навряд, непохоже: небо чисте." Після де-якоі розмови Хмара сказав: "Я до вас, Олено Василівно, по ділу."

— "Кажіть, по якому?" спитала вона и глянула прямо в очи Хмарі.

— "Та воно не що й діло, а так якось… Усе коіть ваш Павло Миронович."

— "Щож там таке?"

— "Косарі ваші вкосились в наше болото: на дві ручки трави заняли."

— "Без сего, Иване Радіонович, не можна, не встережешся; та дарма, не велике лихо: обиди-ж тут ні якоі нема…"

"По моёму," вмішався Жук, "так тут пряма користь пана Хмари: ви собі заберіть два покоси од межі, тай годі."

— "Воно так!.. я й не кажу, щоб тут була яка обида од вас, Олена Василівна; але колиб Павло Миронович глядів, то-б не вкосились; він межу добре знає: се він умисне зробив, на насмішку мені!"

— "Бог з вами! яка-ж тут насмішка! та Павло й не був на болоті, як косили; там заводив гуменний: а сей чоловік новий, може й помилився."

— "Дарма! дарма!" заговорив Хмара, дивлячись у низ. "Се я тілько так для порядку сказав, а то хиба стоіть говорить про два покоси осоки… цур ій!"

Панночки и Джур устали и пішли у сад, а Семен зостався, ёго дуже интересовав Хмара.

— "Не можна так говорить," сказала Жучиха, "що два покоси байдуже; чужого не треба займать.. Я звелю ті два покоси згребти и одвезти до вас у двір."

— "Храни вас Боже! за що се ви мені и жінці хочете таку обиду заподіять!"

— "Яка-ж тут обида! ваше добро… нам ёго не треба. Спаси-Біг вже й за те, що не сердитесь за те, що вкосились."

— "Ні! ні! ні за що!. як се можна!" говорив Хмара. "Нехай лучше та осока згниє."

— "На що ій гнити? в хазяйстві згодиться, зима усе перебере."

— "Ні, ні!" твердив Хмара. "Хиба у мене тілько й сіна, що та осока, хиба я з неі заубожію! та коли б я знав, що ви… я б з роду з віку й не сказав про се. Я думав, що се Павло Миронович мені на напасть робить… А коли бачу, що ні, так Бог з нею, з тією осокою; нехай вона прахом піде! — Коли ви пришлете іі до мене, я велю запалить іі."

— "Крий Боже! на що палить… Ну, коли так — возьміть за іі гроші."

— "Не возьму."

— "Так як же се воно буде?"

— "Помиримось як не будь."

На сім слові підойшов до ґанку отаман Жуківский Павло Миронович.

— "Добрий день!" сказав він, уклонившись.

— "Здоров будь, Павле! на що отсе наші косарі вкосились?" спитала Жучиха.

— "Де?"

— "Як де? на болоті: перекосили межу Ивана Радіоновича."

— "Бог з вами, пані! И не думали! то Иван Радіонович не знає своєі межі."

— "Хто?! я!… не знаю своєі межі?"

— "А вже ж не знаєте: я іі знаю 20 літ; а ви іі знаєте тиждень без місяця. З-роду вона йде так, як и тепер покосили: од великоі верби на сім березі цоб на верболіз, а з-відсіль прямо на суху вільху… От-як… Вам, пане! хтось підцковав, а ви й повірили, що ми вкосились."

— "Нехай и так," сказав Хмара, зостаючись ні в сих ні в тих.

Семен глянув на Павла, а Павло не втерпів, щоб не сказать:

— "Еге!… то-то! даремно тілько турбуєте й себе й нас."

— "Ну добре, добре, йди вже до свого діла," сказала Жучиха и перевела розмову з Хмарою на инче.

Через кілька хвилин Хмара знов сказав: "Єсть у мене велика просьба до вас, Олено Василівно!"

— "Кажіть, яка?"

— "Ви знаєте, що нас межують?"

— "Як не знать! восьме літо межують, аж обридло."

— "Навесні звели на плян мій хутір и ваші кринки."

— "Чула й про се! нехай ёму аби що, тому межованю: я

отсе рада радісенька, що син приіхав; нехай як хоче, так и межується, а я й руками й ногами од того межованя."

— "Чого так?" спитав Хмара.

— "Чудно якось вони межують: не розберу я, чи воно так треба по закону, чи вони шахрують…"

— "Крий Боже! ніякого шахрованя нема, усе як слід по закону; та и не можна шахровать, межують не в канцеляриі, а вочевидь, при усіх."

— "Може й так: та все таки чудно виходить: он у землеміра Вашлапского було десять упругів пісчуги, а одмежовали ёму десять десятин самого гарного лугу."

— "В законі нема міри на упруги, видно так слідовало"… Помовчавши трохи, Хмара сказав. "Не знаю, чи говорив вам Павло Миронович; що моя земля врізалась клином у вашу, а Павло Миронович узяв тай показав той клинок вашим; я объвив землемірові спор."

— "Чула, чула… Павло каже, що той клинок з-покон-віку наш."

— "Неправду він говорить: от у мене документи єсть: чи не зволите прочитать?"

— "Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую."

Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.

— "А що?" спитав Хмара.

"Се не документ."

— "Як не документ, а щож се таке?"

"Се партикулярний спис", одповів Жук.

— "Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!" и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: "повітовий маршал Кисіль."

"Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?"

— "Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків… Хиба стоіть про се спорить?"

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: