Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

Хмара скривився и замовк.

— "Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович," сказала Жучиха, "я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть."

— "Гм… нехай розводять… Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить…"

— "Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!"

— "По моёму: нам краще б помириться."

"Як же мириться, коли ми й не сварились.. Підождім," сказав Жук, "покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять."

— "Гм! дощ за шию не йде," озвався нехотя Хмара; "підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора… Прощайте!"

Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.

Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд іі не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли іі до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: "гарно пахнуть?"

— "Дуже гарно!"

— "Нате ж вам іх та нюхайте," и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи іі стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.

— "Сядьте з нами," сказав Джур.

— "Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!" дзвонила своім срібним голосом Рися.

— "И, чого б я ходила та пеклась на сонці!" сказала Німкеня.

— "Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо," сказав Джур и піднявся з лавки.

Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.

— "Отсе ми идемо наче в процессиі," сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.

— "Бачте, яка у нас на хуторі простота," заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. "Городянка б так не зробила," додала вона, вказуючи на Рисю.

— "Тепер и по городах починається простота," одповів Джур.

— "Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини."

— "Воно й краще так… зостаріться ще поспіє," сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники…

— "Ох! молодість, молодість!'' сказала зітхнувши Німкиня: "не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні…"

А Джур все не звертав очей з Рисі.

— "Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?" спитала

Соня.

— "Покіль захочу, — а що?"

— "Ми пійдемо."

— "Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу," и з уст іі посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені "приличіями" діти аристократів.

Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.

— "Ви за кордон поідете?" спитала Соня.

— "Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба."

— "В які землі поідете?"

— "Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха."

— "Вернувшись катедру візьмете?"

— "Ні."

— "Чому?"

— "У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш."

— "Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?"

— "Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику — и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар — мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж -профессор."

Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать — замовкла.

— "Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє… От би тепер викупаться," сказала Рися.

— "Господь з вами!" скрикнув Джур. "Хиба вам жить остило!"

— "А що?"

— "А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм."

— "Ви лікар — так вилічите."

— "Не завжді и лікар поможе… По моёму — нуте, краще до хати."

— "Заспівай, Соню!" сказала Рися, прийшовши в хату.

— "Співай ти, я не хочу."

Джур принявся просить Рисю заспівать. Рися сіла до рояли, ударила по клавишам и заспівала: "в кінці греблі — шумлять верби, що я насадила."

Джур подяковав ій и спитав; чи не співає вона великоруских пісень?

— "Співаю," одповіла Рися "та тепер вже ніяких не хочу; жарко, попросіть Соню."

Соня порилась у нотах и заспівала "Ах! морозъ морозецъ! молодецъ ты русскій."

— "Тепер ваша черга!" пристала Рися до Джура: "співайте."

Джур одмагавса, а далі спитав:

— "Якоі ж вам?"

— "Якоі знаєте… А то, ні!.. тривайте: я співала украінску, Соня великоруску, а ви циганску…"

Усі зареготали, а Німкиня трохи почервоніла.

— "Хиба я циган?" спитав сміючись Джур.

— "Так що, що не циган! аж и Соня не великороссиянка, а співала великоруску пісню."

Джур заспівав дуже добре Мицкевичевого "Воєводу."

Прийшов час обідати. За обідом Рися усе жартовала, усіх смішила.

Пообідавши Жучиха пішла спочить, а Семен, узявши під руку Соню и вийшовши в сад, спитав у неі:

"Як тобі сподобався Джур?"

Соня здвигнула плечима, глянула на Семена и сказала:

— "Ніяк… здається, чоловік розумний."

"Тай годі?"

— "А то ще чого тобі треба?"

"Я хотів би, щоб ти до ёго придивилась добре; ти умієш розгадувать людей."

— "Куди тобі!… На що се тобі?"

"Треба!"

— "Та на що? скажи!"

"Моє діло…"

Соня ще пильнійш глянула на Семена и спитала: "чи не сватать думаєш?" А в серці у неі ніби щось кольнуло: вона визволила свою руку з Семеновоі руки.

"Ні! ні!" одповів Жук… "єй Богу ні! се мені и в думку не приходило."

Вони порівнялись з черешнею, під котрою сиділи Джур, Рися и Німкиня и іли з дерева ягоди. Соня и Семен и собі сіли до гурту. Як ось на доріжці од будинку показалась молодиця уся в чорному, наче черниця.

— "Се удова, дякониха з Куликів; чого се вона йде сюди?" сказала Соня.

Дякониха усім поклонилась, поздоровила Жука з приіздом и сказала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: