— "Нехай дають, хто що може!"
— "Але кому вони давати муть? хто від них приймати ме? Чудно, тай годі!.. Та я й не вірю, щоб ви такі неподібні речи вели од щирого серця… се ви туман пускаєте, дражните мене."
— "Ні!" сказав Джур: "та тривайте, ще ось що: я почав з того, що хто піде в той університет?.. питаю вас: ви пішли б?"
— "Отак ви и всі!.. гукаєте про-Біг: "давайте нам університет!" — а нехай завтра дадуть вам ёго — то й стояти муть порожними авдиториі: бо одна скаже: я й рада б, так спроміжности не маю; друга заговорить, що вона не приготовлена; трейтя…"
— "Годі! годі!" перебила Джура Рися. "Знаю, що дальше: "пята, шоста, сема и т. д." Так ви усі еманципатори,.. у вас одна річ, "роля женщини призначена ій самим іі полом…"
"Постійте! пустіть и моє слово до гурту," озвався Жук, стоячи на порозі и вслухавшись в спір сестри з Джуром. "На ниві житя справді роля женщини обведена самою природою; єсть такі справи, до котрих женщина не може належати по своій фізичній природі, на пр. солдатчина; але ж и з сего не виходить того, щоб женщина мусіла потребовать меньшоі освіти ніж мужчина! Чому женщина не може бути лікарем, учителем, судею, профессором и т. д.? Мені здається, що самий пол приневолює до того, щоб женщина була просвічена не менш як й мужчина, бо женщини перша природна роля — єсть роля матери; значить – роля найважнійша в громадянскому житьі: роля воспитальниці!.. які будуть неньки, такі й діти… Я стою за те, що у чоловічестві усе лихо залежало, залежить й залежати ме ще довго од женскоі темноти!. Яким духом напоєна мати, таким вона напоіть и своіх дітей…"
— "Одначе наші нені," вмішався Джур, "були напоєні духом крепацтва, неволі, а не напоіли нас тим духом…"
"Бо прийшов свій час, прийшла своя година, прийшла смерть крепацтва; але скілько-ж віків народ терпів неволю, скілько віків чекали ми сего часу!.. Отже коли-б женщини, коли-б матери були освічені, напоєні духом волі, не проходили-б цілі столітя, покіль знеслось рабство!.. Рабині родять рабів! се така аксіома як и те, що на вербі не ростуть грушки…"
— "Чом же сієі аксіоми не засвоіли собі женщини?" спитав Джур.
"Гм! чому не засвоіли… Сидячи з звязаними ногами не побіжиш! Сидячи у духовній тюрмі – відкіль би вони освітились промінєм розвою и науки…"
-"Отже," перебила Рися, "люде теперечки мізкують, щоб випустить нас из тюрми, а пан Джур каже, що не треба…"
— "Я сего не кажу: я кажу, що ще рано заводить університет, бо нікому буде у ёму вчиться…"
— "Рано хиба через те, що нікому буде вчить," сказав Жук.
— "Як нікому? хиба у Києві, у Харкові, у Одессі нема профессорів?" спитав з дивовижею Джур.
"Як нема! єсть! але з тієі профессури, може, чи знайдеш и двох таких, котрі годились би профессоровати у женскому університеті. Наша профессура — се стара каліч, напоєна таким духом, котрий своєю вонею вбиває молоді орґанізми. Нове вино — треба лить в нові судини… В університеті молодіж повинна не тілько освічаться наукою, але й розвиваться духом… Головнійша підвалина університетскоі освіти дух… А ти скажи мені, Антоне! поправді: яким духом напоєні наші профессори? духом користи, еґоізму, бюрократизму…"
— "Не всі-ж, єсть між ними люде и з инчим духом," одповів Джур.
"Один або два, — се не богато: а останні — загалом еґоісти, котрі давно кинули науку, давно ведуть своє профессорске діло аби як, формально, а головна річ — котра заложена на акциях, обліґациях, на легкій наживі без праці… Ну, коли таким духом наповать и освічать женщину в університеті, так лучше нехай вона буде не освічена…"
Усі отсі речи Соня слухала з другоі хати и не вмішувалась в спір. Останні слова Семена підвели и іі, и вона вийшовши у ту кімнату, де спорились, спитала Жука:
— "Ну, Сеню! скажи-ж, чи не на одно ви обидва бєте: п. Джур говорить, що заводить женскі університети рано через те, що нікому в іх учиться; а ти кажеш, що рано іх заводити через те, що нікому в іх учить! виходить и по твоёму й по ёго одно: університетів не треба…"
"Не нетреба, — а рано! то не все одно," сказав Жук.
— "Коли університет для нашоі освіти діло добре, так и не рано; бо що добре, те не буває рано," вставила своє слово Рися.
И знов між мододіжю на сю-ж таки саму тему завязалась горяча спірка. Соня, котру Джур вважав яко холодну, не енерґічну, розжеврілась більш усіх. И довго довго вони спорили. Зі спору про освіту перейшли на спір, на яких основах повинна вестись дівоча просвіта: чи на космополітичних, як доказував Джур, чи на національних, як доказував Жук….
У вечері тогож дня Джур сів з Рисею грать у шахи. Погляд ёго більш літав над головою Рисі; на шахи він трохи що не зовсім не дивився и робив великі помилки в ходах. Рися поправляла ёго, сміялась и раділа, що обігрувала ёго… Одна шашка якось впала зі стола на долівку: и Джур и Рися кинулись разом піднимать іі; голови іх зустрілись и волосє Рисіноі коси торкнулось об Джурову щоку… Джур загорівся, наче хто приском на ёго сипнув…
— "Ось-ось! єсть! знайшла," сказала Рися, сіла и опустила своі очи на стіл: а на лиці у неі показався якийсь незвичайний румянець… Обоє мовчали и мовчки переставляли шахи з однієі ходи на другу… У салі почувся аккорд и Жук заспівав: "Колиб мені крила, крила соколині." –
— "Ви знов програли," сказала Рися Джурові: але сказала вже не радіючи, як перше; наче нова виграна зовсім не втішала іі; сказала якось ліниво, наче по приказу, наче тілько для того, щоб щось сказать. В голосі іі чутно було якусь замисливість, мов вона зовсім не про шахи мислила, мов у неі у мислях витало щось инче, чого вона або не хотіла, або не вміла, а може й не посміла виразити. –
— "Програв!" одповів Джур и глянув на Рисю, силкуючись піймать іі погляд.
— "Може ще раз заграємо?" спитав Джур.
— "Ні! не хочу, годі!'' одповіда Рися, бистро схопилась зі свого місця и бистро пішла у свою хату. Зачинивши за собою двері, Рися налила повну миску холодноі води й стала вмиваться; алеж жар не то що не спадав з лиця, а навіть становився ще більшим; серце у Рисі застукало у грудях так якось чудно, так невидко, як ніколи у неі не стукало!.. Инстинктивно Рися приложила руку до серця, ніби сподівалась, що придержить ёго, не дасть ёму так биться. — "Боже мій! що отсе діється зо мною!" подумала Рися. "Ляжу, полежу трошки; може перейде." И лягла вона в постіль… Не помогло. — "Ні, тут ще жарчій! одчиню вікно!" Рися одчинила вікно, сіла біля ёго и задивилась на дощ, на бульбашки в калюжах. — Дивилась вона, але здається нічого не бачила, вона все силковалась розібрать, що діється з нею? то ій здавалось, що у неі голова горяча, що вся кров кинулась у голову, и вона обома руками хваталась за виски; то в грудях щось давило; то ніби усю іі кидало в жар….
— "Чи не позвать би матусю? чи не порадиться-б з нею?" думала Рися; "або може з Джуром?.. він же лікар?.. Ні! ні! не треба! я здорова, зовсім здорова!" И вона вставала, йшла до дверей, щоб пійти у салю; але ій знов здавалось, що голова у неі горить, що в очах якось мутно, и вона знов верталась, сідала біля вікна и знов дивилась на хмари, на дощ, на бульбашки…
Прийшли звать до вечери, Рися не пішла, сказавши, що істи вона не хоче и що в неі голова болить.
Прийшовши спать, Соня застала Рисю біля вікна, "Ти не здужаєш, Рисю?" спитала Соня.
— "Ні, я здорова, голова трохи болить."
— "Чом же ти не ляжеш? та ще й сидиш біля одчиненого вікна, а на дворі сиро, дощ."
— "Дарма! я не боюсь… свіже повітрє освіжає голову… Подивись, Соню, яка славна картина: я поставила на тім вікні лямпу, од неі як раз одсвічує на калюжу и видно, як бульбашки грають." Рися сподівалась сими словами одвести річ од себе и звернуть сестрині уваги на природу.