Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

— "Давайте! давайте!" скрикнула Соня; "я знаю, яка се удова: се Ольга Сакуниха; то-то іі давно не видно, а то було вона нам приносить коли не гриби, так ягоди!"

— "Дивно мені," сказала Жучиха, "що вона занедужавши не послала до мене своєі дочки…"

— "Ніколи все, а може й не посміла," сказала Соня. "Одначе нічого терять часу, ходім зараз до неі"'

— "Тепер нема чого ходить до неі нам усім, я один піду," сказав Джур, "а ви однесіть ій чого попоісти."

"Я піду з тобою," озвався Жук; "бо не знаю, де ся удова живе. Та мені здається, найкраще буде, коли ми заберемо іі до себе у двір и тут станемо гоіть."

— "Справді так! у нас же против кухні пуста хата стоіть; добре отсе ти, синку, нагадав; та чи схоче вона перейти до нас?" додала Жучиха.

"Спитаємо!.. ходім!" сказав Жук.

— "Зараз," одповів Джур, "тілько возьму лапісу."

Зробивши що слід біля рани, Джур сказав до недужоі: "Ваша рана, бабусю, не так-то швидко загоіться, а доглядать вас як слід нікому, може-б ви перебрались у больницю у город? пані Жучиха дала б коней одвезти вас."

— "Ох! спаси Господи паню Жучиху и пошли и ій и іі дітям, чого вона бажає, а в больницю я не поіду…"

— "Чому? там швидче видужаєте."

— "Кажіть, добродію, швидче помру! Хиба я не знаю, не чула про больниці! Ні! ні! ні за що не хочу! лежати му дома, що Бог дасть! Вже хоч й вмру, так у своій хаті, у своім селі, а не на чужині…"

"Ну, коли так," озвав ся Жук, "то я перевезу тебе, бабо, до себе у двір; там у нас єсть зайва хата, там ми гуртом будемо доглядати тебе."

Баба подякувала и сказала: "Ні, не хочу, не приходиться."

"Чому?" спитав Жук.

— "Люде сміяти муться; скажуть: покинула свою хату, та пішла в старці, лизать панскі тарілки; ні, не хочу!.. Дасть Бог, я й дома одужаю; мені дома краще: тут я сама собі господиня."

Даремне Джур и Жук уговорювали бабу; баба стояла на своім: "не хочу."

Тим часом Соня и Рися принесли бабі попоісти. Недужа з слізьми на очах дякувала іх.

Вернувшись до дому Рися підійшла до Джура и сказала;

— "Велике вам спаси-Біг за вашу запомогу бабі! навчіть мене, чим би я справді стала для неі користною, хоч на час іі недугу?"

— "Носіть ій істи, доглядайте іі, от и все; треба рану промивати, та се я сам робити му…"

— "Я не думала, що у вас таке добре серце… я…"

— "Що ви? ви вважали, що моє серце покрилось товстою корою?"

— "Ні!" одповіла Рися, засоромилась и швидче пішла у другу хату.

До самого обіда Рися не приходила в салю. За обідом вона більш мовчала, за те більш ніж перш вслухувалась в кожне слово Джура…

Смерклось! усі вийшли в сад: з-за густоі липовоі алеі випливав на небу місяць. Вечер був тихий, срібний, молодий! зорі наче всміхались, так як всміхається закохана дівчина до свого судженого.

"Тиха украинска ночь!

Прозрачно небо, звъзды блищуть,"

став декламовать Джур з Пушкина.

"Еге! вже й лікар ударився в поезию!.. Мабуть отакий вечер як сегодні добере й реалістів," шутковав Жук.

— "Хиба у реалістів вже й серця нема, хиба для реалістів поезия terra incognita, чи що?" спитав Джур.

"Яко живі орґанізми — реалісти не можуть не мати серця, серця — фізичного, серця — просто як того шматка мяса, без котрого чоловік не живе; але серця для поезиі реалісти у себе не признають, и саму поезию вважають як щось не то що зайве, а навіть як щось шкодливе для народнёго розвою."

— "Се хто тобі сказав?" спитав Джур трохи з серцем.

"Та все ж, таки, реалісти й сказали," одповів Жук.

— "Може, але я сего не говорив и не скажу; бо навіть и з фізіолоґічного боку — поезия єсть вираз чувства, а чувство — вираз серця, ergo поезия єсть вираз живого чоловічого орґана. Не признавать поезиі — значить не признавать духовного житя серця…"

"Гм!" всміхнувся Жук — "признавать… Я знаю, що ви "признаєте" поезию, але чи вважаєте ви з неі яку користь?"

— "Реалісти, котрі не вважають з поезиі ні якоі користи, мусять бути людьми неосвіченими світом историі…"

Жук знов сказав: "гм!,." и помовчавши трохи спитав Джура: "Чи признаєте ж ви, реалісти, користь з поезиі у наш час?"

— "Я признаю," одповів Джур, "але не таку користь, яку поезия мала колись давнійше; бо…"

"Наш вік — вік грошей, вік еґоізму," перебив ёго Жук.

— "Годі вам спориться," сказала Соня; "справді вечер дуже чудовний. Ну-мо лучше гуртом співать, сама пісня якось проситься з душі" — и не діждавшись одповіди, Соня завела:

"Ой вийду я на шпилечок" –

"Се не гуртова," перебив ій Жук, "ануте разом:

"За Німан иду."

И чотири срібні голоси покотились в срібнім повітрі… Скінчавши пісню, Рися сказала:

— "Як не хороше на дворі, а мене така хіть взяла співать самій, що я піду в салю; тілько прошу вас, панове: не ходіть ніхто в салю; я хочу буть сама; чуєте?"

Рися війшла в салю, сіла до роялі и заспівала "пісню невольниці." Останні пункти пісні:

"Лети моє слово, далеко на небо.

Далеко, далеко, щоб люде не чули"

Рися проспівала так виразно, з такою щирістю, з таким виразом серця, що наче справді слова іі летіли "далеко, далеко — на небо", до Бога, щоб там зістаться на вік, щоб відтіль не вертаться, щоб там вмерти.

Джур війшов в салю, взяв руку Рисі, стиснув іі и промовив:

— "Спаси-Біг! такоі пісні; такоі співи я ще не чув, ніколи не чув."

— "Справді?" спитала тихо Рися.

— "Вірте, що правду кажу."

— "Хочете, ще заспіваю?"

— "Ні, не співайте… боюсь… часом другоі вже так не заспіваєте… Мені жалко стане першоі, жалко буде першого впливу… Ні, не треба! не співайте!"

— "Не буду…" одповіла Рися и вийшла на ґанок, а за нею и Джур. Соня сиділа облокотившись на перило. Рися підійшла до неі, нахилилась, обвила іі шию обома руками, міцно стиснула и ще міцнійш стала іі ціловать и в чоло, и в щоки и в вічи.

— "Що се з тобою, Рисю?" спитала Соня.

— "Нічого, нічого, так!.. так!.. Така ти мені в отсю хвилину хороша, прехороша, така приятна, що усе б тебе ціловала и не переставала…"

— "А голова не болить вже у тебе?"

— "Ні, не болить!" и Рися знов обняла и ціловала Соню.

"Та буде вже тобі! бач, як розціловалась… а мене хочби раз який чмокнула," озвався Семен.

— "Ти не такий хороший, як вона; ти вчора мене розсердив, ну та дарма! — прощаю… мир!.." Рися поціловала кілька раз брата.

А Джур сидів мовчки и дивився на небо…

VI.

Близилося до другоі Пречистоі. На дворі запахло осіню. Люде обробились, обжались, скінчили возовицю. На дворах біля клунь стояли гордо, мов князі в золотих шапках, стоги и скирти пашні. В клунях гоготіли ціпи, виготовляючи озиме насінє. Баби порались в городах, вибираючи за суха картоплю и визбируючи біб, фасолю, соняхи и инче. На нивах йшла сійба. На деревах показався де-не-де жовтий лист; гудина на огірках и кавунах почорніла: був вже морозець и придавив іі. Усе віщовало конець літа.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: