Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

За те адъютант ёго Литвин Оскерка був вже дуже швидкий и веселий; мягкий наче віск и гнучкий — наче шиляга. Знав він, де треба зігнуться, де випрямиться; перед ким задрать кирпу, перед ким одкополить губу, де треба всміхнуться, де промовчать; де буть низше води, тихше трави… За те й любили ёго старші! не любив ёго тілько Сопун, а терпів ёго через те, що ёго прислали ему в адъютанти з полку. Сопун мислив, що Оскерку приставлено надзирачем до ёго. Оскерка був молодий ще паробок, літ може 25 чи й менш, з освітою більшости піхотних прапорщиків. Любив говорить багацько, швидко, видаючи з себе чоловіка освіченого и закидаючи в свою річ францускі слова, котрих може й сотні не знав. За те в танцях був верховодом и навряд хто й з крівних "мазурів" оддирав мазура краще Оскерчиного!.. Сопун шутковав, що Оскерко й живе й мислить ногами и що ноги піднесуть ёго високо у гору…

Рязянець Иванов був чоловік жонатий, простий; вийшов з кадетів не довчившись и, як кажуть, тер собі з-тиха лямку, дбаючи тілько про хліб насущний, та про те, щоб солдати ёго роти були добре виправлені, добре знали муштру и величаня усіх начальників, починаючи з фельдфебля и кінчаючи ґенералом. Женився він з якоюсь попівною, без жадноі освіти, але вона була з себе огрядна и вміла пекти дуже смачні пироги. Дітей у іх не було.

Прапорщик Маслюковский був дуже молодий хлопець, тілько що випущений з Орловскоі воєнноі ґімназиі. Маслюковский був сином воєнного священика, родом з під Харкова; але не признавав себе ні до якоі нациі и говорив, що він "славянин". — "Предок мій був козак Маслюк; утік з Украіни в Московщину и став Маслюков. Син его чи онук перебіг у Польщу и зробився Маслюковским и католиком. Прадід вернувся до православія и поселився в Россиі… ну, до якоі-ж нациі я повинен належать? Певно ні до-якоі!.. тілько славянин!" Так говорив Маслюковский. — Та й те треба додать, що Маслюковский не любив розмови ні про політику ні про літературу и вельми мало тямив в іх. За те до панночок — так тягло ёго, наче магнит тягне до себе зелізо.

Жучиха хоч и не долюбляла воєнних, але, звичайно, привитала Сопуна и ёго товаришів и запросила іх не забувать іі хати и завернуть до неі на Семена "на пиріг и ложку борщу".

В день Семена народився Семен Жук и сей день Жучиха завсігди святкувала, а того року тим більше через те, що іі любий Семенко скінчив університет. –

Семена тогді прийшлось в четвер. У ранці Жучиха з усією семєю пішла до церкви, пішов за ними й Джур. Сопун з товаришами завернув також в церкву, прийшло чимало й Куличан. З церкви пан-отець з причтом и Сопун з своім "штабом" зайшли до Жучихи з поздоровленєм. Трохи згодя прибув и знаємий наш Хмара з "супругою". Трохи-по-троху на обід зъіхалось чимало гостей: були й Батуринці и Конотопці и хуторяне. Жучиха кожного гостя витала приязно.

Пообідали. Гості пішли в сад. Сопун сів на лавочці и, сидячи, заснув. Рязанець Иванов, укутавши за обідом трохи не всю фляшку вишнівки, тілько піхтів, сидячи на ґанку, наче той паровик на зелізниці. Хмара ходив з картами и заохочував собі товариство до преферансу; а прапорщики, наче метелики, літали між панночками — від одноі до другоі. Маслюковский більш усіх лип до Рисі, а Оскерка наче стрикоза вертівся коло Соні. –

Підойшов до сієі ґруппи и Джур, и, промовивши кілька слів, став піднимать на глузи Маслюковского. Молодий прапорщик червонів, починав и собі глузовать з Джура, але глузи у ёго виходили або дурницею, або вельми грубими; одначе він не кидав бесіди своєі з Рисею. Джур став гніваться и косо дивиться на Маслюковского. Рися не знала, що заподіять и як одвязаться від прапорщика. Але стара Жучиха виручила іі, покликавши до себе… Через кілька хвилин на садовім ґанку стояв великий стіл покритий тонким білим настільником, котрий блищав наче сніг ясного морозного дня. — На столі поставили величенну куфу з варенухою, а на другім кінци стола самовар. Рися сіла наливать чай, а Олена Василівна примостилась біля куфи. Семен, яко господар, зазивав гостей до столу: "а нуте панове! хто до чаю, хто до варенухи!" говорив він. Усі мужчини, кромі Оскерки, вдались до варенухи. Пан-отець и Сопун усілись близше до Жучихи, а Джур присів на тім кінци, де стояв самовар.

— "Гарний отсе напиток!" говорив пан-отець, беручи з рук Жучихи другу чашку варенухи, "та жалко, що він виводиться у нас."

— "Не всюди виводиться," одповів Сопун. "Хто не вдарається в чуженицю, той пє не шампанске, а варенуху." Оскерко посунувся близше до Сопуна.

— "Тепер навіть виводяться й люде такі, котрі вміють варить варенуху," озвався пан-отець.

— "У мене був деньщик, так от варив варенуху!.. такоі варенухи я більш нігде не пив…" говорив, наче з просоня, Сопун. А Оскерко знов посунувся до ёго.

— "Чи чули, панове, новину?" озвався Хмара: "у нас є новий сусід."

— "Хто? хто такий?" запитало разом кілька голосів.

— "Віренко!"

— "Се той, що купив недалеко од вас хутор Сумний-Кут?" спитав пан-отець.

— "Еге! він самий."

"Який се Віренко?" спитав Жук. "Як ёго звуть? я знав одного Віренка, чи не той се?"

— "Віренко Олексій!.. Той, що колись у нас у Конотопі писарчуковав у суді, а тепер — бач, тисячу десятин землі купив…" одповів Хмара.

"Так Олексій Віренко!.. се він и є!.." заговорив радісно Жук. "Я ёго знаю давно… Як же він живе?"

— "Хто ёго зна', як він живе…" одповів Хмара. "Живе якимсь вовком, ні в кого не бував, ні до себе нікого не зове: живе, наче ведмідь у берлозі…"

Давно він приіхав у Сумний-Кут?" спитав Жук.

— "Давненько! зараз після великодних свят," одповів Хмара.

"Жалко, дуже жалко, що я й досі не знав про се, а то я б давно поіхав до ёго…" сказав Жук.

— "Чого ви до ёго поідете?" запитав Хмара.

"Так! зазнаёмиться! Віренко чоловік відомий, чоловік освічений, ёго й література знає…"

— "Я не радив би вам іздить до ёго."

"Чому"? спитав Жук Хмару.

— "Тому, що ви чоловік молодий, а Віренко, знаєте, був на засланю; на ёго, знаєте, як всі дивляться…"

Жук подивився на Хмару тим поглядом, яким дивляться на того, кому не хочуть виректи ту глибоку зневагу, котроі він достоін, и сказав: "спаси-Біг вам за раду, але для мене вона не потрібна, бо в чім, в чім — а в знаёмости я й сам вмію одрізнить чорне від білого."

И повернувшись спиною до Хмари, Жук сказав Джурови: "Антоне! хочеш вареноі? Давай за здоровлє того, хто любить кого."

— "Давай!"

"Давай по другій — на погибель тому, хто завидує кому."

— "Давай!"

Бесіда йшла весело, варенуха розвеселила усіх. В вечорі хто сів у карти грать, хто просто розмовляв, а молодіж вдарилась до танців.

— "Вам весело?" спитала Рися Джура, танцюючи з ним польку.

— "Бачте — я танцюю," одповів Джур.

— "Але се не значить, що вам весело!.. Я питаю: чи весело вам в душі?"

— "Дивлячися на вас, хиба можно скучати?"

— "Знов таки се не одповідь; вашу річ я взяла б за комплимент, але й сама знаю, що, коли мені весело, то и другим я не дам скучать…"

— "Отже й помиляєтесь! На сей раз вам весело, а мені — ні."

— "Чого?"

— "Того… як би вам сказать… та приміром: чого скучно парібкови, котрого завтра поведуть у привод, під станок…"

— "Щось чудно… я и не зрозумію сего… здається, вас не ведуть у привод?" шутковала Рися.

— "Ні, не ведуть… але ви забули, що через тиждень мені треба… треба іхать з Жуківки," сказав Джур, дивлячись пильно на Рисю.

Рисині очи стрілись з очами Джура и спустились у низ… Джуру показалось, що Рисина рука, котру він держав, погорячіла… він стиснув іі, Рися з легка стиснула Джурову руку и спитала:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: