— "Я й не кажу, щоб зараз вона виходила за мене… можно щось и підождать… але чи ти згодишся на наш брак?"
"Хиба я що?" одповів Семен… "я Рисі не батько… не мені з тобою жить, у неі своя воля є… Се як вона сама захоче та матуся…"
— "Чи вже ж матуся стане суперечити?" спитав Джур.
"И про се я не знаю; сам попитай у неі…"
А Рися тим часом зайшовши у ліс втирала дрібні слёзи. Іі душило те, що "він завтра поіде, ёго завтра вже не буде": більш ні про що Рися й не думала! Ій и на гадку не прийшло, чи жениться він з нею, чи ні; ій хотілось тілько, щоб вона ёго бачила, чула ёго голос, говорила з ним, щоб він не іхав. — Виплакавшись Рися вернулась до дому, прийшла в свою кімнату, замкнула двері, вмилась; тогді одімкнула замок в дверях и сіла.
Несподівано для неі війшов Семен.
"Де ти Рисю була?" спитав він.
— "У лісі гуляла…" одповіла.
"И чаю не пила?"
— "Ні! я встала рано, напилась молока и пішла гулять."
"Одна?"
— "Одна! хиба мені первина?"
"А Джура не бачила?"
— "Бачила в саду…"
"Що він тобі казав?"
— "На що се ти допитуєшся?"
"Я знаю, що він тобі казав…" сказав Семен и всміхнувся.
— "Коли знаєш, так на що питать!"
"Рисю! скажи прямо: ти любиш Джура?"
Рися зачервоніла, спустила у низ очи и тихенько промовила: "Еге!"
"Гм! а пішла б за ёго заміж?"
— "Я про се й не гадала!.."
"Так погадай, та ще й добре погадай! він сегодні сватати ме тебе…"
Рися замислилась… Трохи згодя вона сказала: "Серце Сеню! братику мій! порадь ти мене…"
"Моя хата з краю!.. тобі з ним жить."
— "Я ще молода… людей не знаю: ти лучше знаєш Джура… він твій приятель…"
"Про мене!"
— "Що про тебе?"
"Рано тобі заміж… погуляй ще…"
— "Сеню!.. він завтра поіде?"
"Поіде…"
Рися знов заплакала. Семен став іі уговорювати, став іі заспокоювати, став пестити наче дитину.
— "Сеню!" сказала заспокоівшись Рися, "мені байдуже замужя!.. коли-б він не іхав… жалко мені ёго буде!.. Сеню! скажи ёму, щоб не іхав — "
Знов Семен став уговорювати Рисю, що Джурови не можна не іхати, що ще лучше, колі він поіде, тогді ще краще вона засвідчиться, чи справді вона ёго а він іі любить. Заспокоівши сестру, Жук пішов у поле. Ёму хотілось освіжиться! Така несподівана річ, слёзи сестри, котру він дуже любив, зробили й на ёго великий вплив, підняли и у ёго цілий рій думок! Він любив Джура яко товариша, поважав ёго, але при думці — щоб Джур став ему шваґром, — у ёго на серці становилось не зовсім добре! Чим Джур не вдоволяв ёго для шваґра? про се Жук не допитався сам у себе, але коли-б залежало од ёго одного, він би не згодився на замужя Рисі з Джуром!.. Через се він и навертав и Джура и Рисю на ту гадку, що Рисі ще рано заміж! — "Нехай мине," думав Жук, "рік, або два, тогді и видній буде: може я й помиляюсь, може Джур и справді стоіть Рисі!.. мені що в ёму!.. мені, аби вона була за ним щасливою… нехай же вона ёго краще розпізнає, а то, що вона покохала ёго – се не диво! молода дівчина!.. дитина."
За обідом и Рися и Джур більш мовчали, говорив за всіх Жук з матерю більш про хозяйство, та про роботи. А Соня пильно придивлялась и до Рисі и до Джура и до Семена.
У вечері, як тілько після чаю стара Жучиха встала, щоб ити у свою кімнату на розмову з приказчиком про хозяйскі речи, Джур запитав іі, чи не дозволить вона зайти до неі и ёму поговорити про дуже важне діло.
— "Заходьте, заходьте!" сказала Жучиха; "я не забавлюсь довго з приказчиком." Вона знала вже, про яке "важне діло" Джур хоче говорити з нею: Семен вже проблаговістив ій усе, що сам знав.
Годину згодя Джур сидів вже з Жучихою и мучився, не знаючи з якого боку почать річ про своє "діло."
— "Дякую вам, Олено Василівно!" говорив Джур, "за ваші хліб-сіль и ласки…"
— "Ні за що," одповіла Жучиха. "Спаси-Біг и вам, що завернули до нас… Вибачте, коли скучали; звістно на хуторі не великі веселости."
— "Мені нігде не було ще так весело, як у вас."
— "Дякую вам за добре слово!.. Поідете — не осудіть нас… може чи й доведеться вже бачитись…"
— "От — добра хвилина звернуть на своє діло," подумав Джур и сказав:
— "Се од вас залежить, Олено Василівно!"
— "Як од мене?" спитала Жучиха и стала пильнійш придивляться до чулка, котрий плела.
— "Так! коли ви захочете — я вернусь до вас… а не захочете…"
— "Я вас не розумію," сказала Жучиха и пучки іі стали швидче перебирать прутки.
— "Е, скажу од разу просто," подумав Джур и, вставши, промовив:
"Олено Василівно! я люблю вашу дочку Рисю!.. вона любить мене… благословіть нас…"
Жучиха положила чулок на стіл.
— "Спаси-Біг вам," сказала вона. "Але Рися у мене ще дитина… куди ій заміж!.."
— "Весілє можно одложить… ви тілько не одмовте мені!.. благословіть нас, нехай ми будемо заручені… зробіть нас щасливими…" Джур припав губами до Жучишиноі руки.
— "Щастє не од людей, а од Бога," одповіла Жучиха. "На все Ёго свята воля!.. Коли Рисіна доля — бути вашою, так сего не минеш… Я не одмовляю вам, а на заручини тепер не згоджаюсь… Кажу вам, що Рися дитина… треба підождать…"
— "Ми будемо ждати, покіль ви скажете… тілько благословіть нас тепер!.."
— "И сего не можна!.. се все одно, заручини будуть… А на що тепер вам заручаться? Хиба незарученим не можна ждать!.. Ось послухайте мене! сідайте!" Джур сів. Жучиха заговорила так: "И ви и Рися люде молоді… діти… Вам здається, що коли ви тепер кохаєте одно другого, так вже й на віки кохати мете… а про те й не вважаєте, що перше коханє не буває довговічним… серцю на закажеш…. Отже ні ви ні Рися не можете дать заруки за своє коханє… Ви поідете між людей, може зустрінете иншу кращу и покохаєте іі… и про Рисю скажу, що й я за неі не зарікаюсь… Кажу-ж вам: перше коханє чисте, горяче, святе, бурливе, ні в чім воно не знає перепони… але вважайте й на те, що що горить дуже, те швидко й згорить…"
— "Так як же?" спитав Джур.
— "По моёму от-як: не треба ні яких заручин — ідьте собі, куди вам треба… Я вам не одмовляю… підождіть років зо два: коли за сей час не забудете Рисі, коли кохати мете іі, а вона вас, тогді — благослови вас Господи й під вінець" — Жучиха піднесла хустку до очей а Джур схилив голову й замислився: обоє мовчали.
— "Воля ваша и божа," заговорив згодя Джур… "нехай и так!" и став ціловать руки Жучихи.
— "Я вирекла своє слово… але не подумайте, що я приневолювати му свою дитину! Оборони мене од сего Господи!.. я даю дітям волю… не мені жить а ім; одначе думаю, що й Рися буде однієі гадки зо мною… Я звелю позвать іі и спитаємо у неі."
Прийшла Рися; лице іі було бліде, а очи блищали; несміливо вона підійшла до матери, наче в чому провиноватилась… и несміливим, тихим голосом спитала:
— "На що мене звали, матусю?"
Жучиха ніжно глянула на дочку, ласкава усмішка мигнула на іі губах и вона спокійно з ласкою сказала:
— "Рисю! пан Джур сватає тебе! як ти про се думаєш?"
Рися впала на груди до матери, обняла свою неню и крізь слёзи одповіла: "Матусю! я люблю ёго!… але про сватанє я не мислила ще..,."
— "Чого-ж ти плачеш? годі! годі! перестань, доню!.. заспокойся, помисли и скажи!.." Рися не одводила свого лиця од неньчиних грудей и не випускала з своіх рук материноі шиі. А стара Жучиха гладила іі по голові и ніжно ціловала… Так діялось може хвилин з десять; далі Джур озвався: "Скажіть же Орино Йвановна ваше слово."