Семен Жук і його родичі – Олександр Кониський

"От же й ні! слухай: нехай буде, що я суддя: привели до мене злодія, що з голоду вкрав мірку борошна; осудив я ёго на півроку в тюрму, тай кажу: дивіться люде! не крадіть, бо й вам те буде. — Отсе раз. А ось друге: я хозяйную; помаленьку вводжу в практику теорію науки; знаю: коли, як и чим треба підгноіти яку землю; коли виорать; яку пашню після якоі лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною; из такоі ж ниви, з якоі сусіда мій темний Ничипор збирає дві-три копи, я зберу десять, або и двадцять… Ничипор дивиться; потайно завидує, а в слух глузує з мене, скаже, що "богатому чорт дітей колише", а далі — стане потрохи придивляться на моє хозяйнованє, тай собі так…"

— "Який ти швидкий!" перебив Джур. "Справді ти мені нагадуєш про Манилова… Твій Ничипор надивиться на твоі машини, тай у себе позаводить."

"Сам не позаводить; бо у ёго в кишені злидні… Але коли більша частина Ничипорів стануть оброблять землю по моёму, орати муть іі плугами, а не ковиряти муть, як тепер, ралами, тогді у іх буде родить не сам-треть, а сам-двадцять… а там, коли не вони, так діти іх заведуть гуртові машини… Ну, тепер кажи: де більш користи?"

— "Коли б твоіми устами та мід пить, воно б добре було; так лихо наше, що селяне наші уміють гуртом тілько шинки заводить та горілку пить… Жди, покіль тота освіта просвітить засліплені панскою и жидівскою експлоатациєю очи… Улита іде, та коли то вона приіде!"

"Колись приіде, коли почала іхать; аби іхала, аби не сиділа на однім місці… Швидкоі роботи не хвалять. Та треба звернуть и на те увагу, що народ наш знаходиться у такій темноті, у такому убожестві духовному и матеріяльному, що й гріх и сором винуватити ёго за те, що він черепашою ходою йде по стежці свого економічного розвою… вже й те добре, що він не стоіть, а йде… А яка велика міцна сила повинна бути у тім народі, котрий уміє йти на перед; дарма, що на кожному ступні ёго ходу зупиняє и жидівска кабала процентами, и панскі утиски землею й лісами и тисяча инчого. Найголовнійша ж притичина, котра зупиняє економічну ходу сільского люду — та, що по селам у нас нема громадского кредиту, по усім селам один банкир — жид, а жид — тепер у нас усюди велика сила."

— "Сю силу и я знаю," сказав сміючись Джур, "бо платив ій по 40/0 місячно."

"Бач! бач!… а що!" скрикнув Жук, наче зрадівши; "ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі — трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні и сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого він платить? Прийде збірщик: "давай подушне!" а подушного нічим заплатить и продать нічого; клуня и комора пусті!… А все таки: "давай подушне, а то оцінують и ту останню телицю, котроі взять и чума посоромилась." От и несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає іх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панів… Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали… Хиба тут не буде громадскоі користи?" спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид — банкир, що закрепостив селян.

— "Поможи тобі Боже!" одповів Джур. "Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє — и підеш за плугом…"

"Цить, цить, цить!" заторохтів Жук. "Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держати му, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила… Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питати муть."

— "Добре, добре…" говорив Джур. "А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі — уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку."

"Не вся, а певно якась частка іі ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо…"

— "Пємо, та не упиваємось."

"И селяне не упивають ся; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише — дві…"

— "Чим же ти запоможеш сему лиху?" допитувався Джур.

"Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі "запомога не од нас, а хиба од Бога"…

— "От тобі й на!" зареготався Джур.- "От тобі й "сила", котра не знає чим побороть жида й горілку."

"Не регочись, брате!" визвірився Жук. "Буцім ти й не розумієш, що жид — тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки."

— "Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз — по боку!"

"А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!…" Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.

"Заходь, покуримо", сказав Жук.

— "Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія."

"Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?"

— "Чую, чую… прощай!"

"На здоровє!"

— "Щасливоі дороги."

Товариші розійшлись.

Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.

II.

Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.

Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека. –

То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.

"Ану хлопче! торкай пристяжних,'' заговорив Жук до погонича… "Он — бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!… от — от — недалеко. То й пече-ж!… Господи!"

— "Добре таки пече," сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:

"Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись — ідемо наче з копами. Ну!… приідемо до дому – мій могорич "

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: