"Правдиве самолюбє, правдиве самоповажанє," говорив Віренко, "така святиня у чоловіка, котроі не слід ображать: без самолюбія, без самоповажаня — чоловік все одно, що старий жіночий стоптаний черевик."
Жук й Віренко здружились и стали частенько іздить один до другого. Раз Жук завів з Віренком розмову про своє любиме бажанє: завести позичкову касу.
— "Діло добре," сказав Віренко, "та тілько піде воно вірно и стане міцно лиш тогді, коли ёго заложить на основі ассоцияциі, коли до ёго прилучиться сільска громада."
"Так, так!" одповів Жук; "я инак и не мізкую! бо коли я сам від себе заведу кассу, з сёго громаді невелика користь буде… Треба так діло ставить, щоб ёго вела сама громада, щоб громада зрозуміла усю користь від касси."
— "Отсе й трудно!" сказав Віренко. "Нема спору, що громадяне підуть до касси за позичкою, але самі, яко члени, до касси ледве чи прилучаться; бо між нашими сільскими людьми, хоча й живе поговірка "що в гурті каша істся," але ж справжнёго гуртового духу нема!.. Спаси-Біг жидам та становим: вони з панами вигнали сей дух и розъєдинили наших громадян."
"Мені здається, ви помиляєтесь," одповів Жук. "Хиба наші "толоки" не гуртова праця?"
— "Праця гуртова, але не для гурту а для одного чоловіка. Ось послухайте, я роскажу вам, як я пробовав завести ассоцияцию на селі. Отут верстов зо чотири од мого хутора єсть невеличке село Куцівка — на половину воно з "казенних" крестян, на половину з "временно-обязаних". У Куцівці нема ніякого млина и іздять Куцівці за 8 верст у млин, аж у Маряновку. У мене в хуторі теж святе: нема млина, усюди ліс; де не настав млин — не молоти ме він; а Куцівці мають у себе дуже вдачне для млина місце. От поіхав я у Куцівку в неділю: біля шинку, як водиться, зібралась громада. Став я ім говорить, щоб спорудить громадский вітряк. Я, кажу, дам дерево, зелізо и камінє, а у вас своі майстри єсть, от и нехай вони поставлять у вас на могилі вітряк. Єсть у вас и чоловік такий, що колись мірошниковав у Маряновці: візьмемо ёго у мірошники, нехай він меле и мені и вам даром: а те млинове, що брати мемо з других хуторян, продамо и з тих грошей заплатимо мірошникові, а що зостанеться, будем складувать на всякий злучай, або куповати мемо гуртом сіль, деготь, ремінь? Слухали, слухали мене Куцівці и стали на тому, що "треба подумать". Через тиждень приходять до мене.- "А що," питаю, "надумались?" – "Надумались, пане!" — "Що-ж?" — "Та що, не приходиться так!.. чудно якось, що млин не мати ме хозяіна, и знов чудно, щоб и грошей не ділить… Ми придумали ось як: беріть собі оту нашу гору и ставте собі млин, а за землю молоти мете нам даром." Довго я бився з ними, нічого не вийшло! Хотів, щоб продали мені під млин землю, и на те не згодились. От я, щоб вивідать у іх ума, підослав шинкаря жида купить землю… Ну жидові згодились продати землю за три відра горілки, а мені говорили, що ні за що тієі землі не продадуть, бо може колись самі зберуться поставить вітряк… Не треба вам казать, що я не взяв через жидівскі руки землі; ставити му у себе топчак; але-ж подумайте, як то трудно нашому братові заподіять яке будь діло з селянами! Не вірять вони нам, а до того й засліплені темнотою, так що й самі своєі користи не зрозуміють, ім завсігди здається, що пан хоче обдурить іх. Жид піддержує між ними недовірє до панів…"
"Що-ж! не можна іх и виноватить за се!.. недовірє — плод исторіі."
— "Я й не виновачу іх… я кажу тілько про те, як довго ще треба ждать того часу, коли селяне стануть вважать и нас за людей и вірити муть нам більш ніж жидам." –
Така річ Віренка запалила Жука. Не довго думавши, став він побиваться, щоб завести позичкову кассу. Порадився з матерю; мати згодилась з думкою Жука; хоча трохи и покивала головою, одначе не заборонила синові узять тисячу карбованців, щоб заложить кассу.
Раз в неділю після служби Жук завізвав до себе пан-отця и чоловік двайцять розумнійших громадян з Куликівки и став ім викладувати своі уваги про кассу.
"Я дам вам в позичку," говорив Жук, "тисячу карбованців; от-се й буде ґрунт, на котрому збудуємо кассу. Хто пристане до товариства, повинен що місяця вкладувать в кассу по четвертаку, значить: на рік 3 карбованці. Кожен товариш має право позичить у кассі стілько грошей, скілько коштовати ме половина ёго робочого товару. Прміром: у мене три пари волів; коштують вони 200 карбованців, значить в позичку мені з касси можна узять 100 карб. — Срок позички положимо не дальш як на рік за 6 процентів. Отсю сумму и проценти можно виплачувать и частками, місячно. Половину баришів, котрі зберуться з процентів — будемо повертати на виплату моєі тисячи."
Громадяне мовчки слухали Жука й чухали потилиці.
"Що-ж! як вам здається моя річ?" спитав Жук.
— "Та воно, бачте, паничу! поздоров Боже вас!.. річ ваша гарна, та діло якесь чудне…" одповів оден з громадян.
"Чим же воно чудне?"
— "Та тим, що у нас сего з-роду не було; привикли, бачте, ми позичать коли треба гроші, – хоч у вашого отця, як був живий… нехай над ним земля пером! хоч у вашоі матусі, пошли ій и вам Господи многі літа!…"
"А в жида хиба не позичаєте?" спитав Жук.
— "Трапляється… беремо и в жида."
"И виплачуєте в двоє?" ,
— "Буває! буває и в троє…"
"Ну, бач!.. так хиба вам не краще позичать у своій кассі ніж у жида?"
— "Де то вже не краще?… краще!.. та кажу ж, щось чудне. Як ви порадите, батюшка?" обернувся один козак до пан-отця.
— "Моя рада така, що Семен Иванович хоче вам добра! Тілько от и я не розберу: хто ж заправляти ме у нас кассою?"
"Як хто!" одповів Жук; "и самеж товариство! Приміром: буде у нас 20 товаришів, ну й виберемо з іх чолокік пять, вони й заправляти муть…"
Стали громадяне думать між себе, стали радиться, розсуждать: один звертав увагу на те, що "де держати мемо гроші? хиба в церкві!" другий дивовав ся тому, що виходить воно так, "наче чоловік сам у себе позичає"; а в кінець усі запитали пан-отця: чи не буде за се чого од начальства? чи не оштрафують за се? чи не скажуть: як ви сміли заводить свою кассу, коли касса єсть при волости?" Жук заспокоював іх, кажучи, що кассу не инак заведуть, як спитавши начальство, аж самого міністра, и знов став виясняти ім, як повинна завестись касса, як и хто орудовати ме єю, яка буде користь од неі и т. д.
Громадяне вірили, що Жук не хоче обманювати іх, не хоче підвести іх під геца, але все таки якось з сумлінєм слухали ёго, стоячи більш усего на тому, що "коли б за се не було чого від начальства."
"Коли так," сказав Жук, "так зробім ось як: я випишу вам отсе все на бумазі, а ви підіть з нею до посередника, або не в город, до коміссаря, та й попитайте, що вони скажуть."
— "Хиба так!.. отак добре! так краще!" одповіли громадяне.
Днів через три завернули до Жука Сопун и Оскерко. Слово по слову Оскерко спитав Жука:
— "А я чув, що ви добре діло підіймаєте: хочете завести позичкову кассу?"
"Хочу, та не знаю, чи буде вдача."
— "Пильнуйте, щоб була касса для народа — се перший камінь, на котрому можна збудовать розвій народнёі сили…"
"Так!" одповів Жук.
— "Знаєте, ведучи кассу и стоячи раз-у-раз біля народу, можна робить великий вплив на погляд народній, можна звертать уваги громади з касси и на що инче…" говорив Оскерко.
Жук глянув на ёго так, наче пятака дав, и сказав: "я вас не зрозумів."
— "Діло ясне," проводив Оскерко: "можна помаленьку привертать народ до вченя, вияснить ёму причину ёго убожества, здирство яке він терпить, ярмо котре він носить; нагадать ёму про старовину, про волю… одно слово: можна, заслонившись кассою, принести користь."